Але знайте, провина ваша буде значно меншою, якщо ви самі у всьому признаєтеся.
Вона рішуче похитала головою.
— Нічого не знаю. То не мої знайомі…
— А чиї?
— Пройдисвіта того, Кості. Бодай він і другу ногу зламав…
— А навіщо адресу дали вам?
— Та речі ж його забрати.
— А вас знають на Зеленій?
— Звідки? Повинна була сказати, що я від Кості. От і все…
Наречену Токаря довелося тимчасово ізолювати. Після деяких консультацій Волоський поїхав у Кривий Ріг.
* * *
Вулиця Зелена. Маленький флігель у глибині двору. Високий чолов'яга у вишитій сорочці відчинив двері. Гість сказав йому:
— Я від Кості. Ви самі дома?
— Заходьте. Сам.
Кімнату освітлює маленьке віконечко, і тому важко визначити настрій господаря: радий він чи не радий посланцеві Кості Воробйова.
Гість скинув кепку, озирнувся. Він ніби хотів переконатися, що вони тут тільки вдвох.
— А де він сам? Чому не приїхав? — запитав хазяїн квартири.
Гість наблизився до нього і відповів стиха:
— Костя засипався… На станції, де здавали посилки.
Хазяїн захвилювався.
— Оце так!
— Я бачив Костю в останню хвилину. Він попросився у вбиральню, і там ми перекинулися кількома словами. Костя попередив: якщо речі не реалізовані, негайно відправити їх в інше місце. У вас може бути трус…
— Який він швидкий! Не реалізовані! Я тільки вчора одержав посилки, чорт би його взяв…
— І тримаєте їх у себе дома?
— А де ж?
— Треба діяти. Куди можна переховати речі?
Хазяїн пішов до шафи, відчинив її. Там лежали дві нерозпаковані посилки, обшиті мішковиною.
— Ви мені допоможете?
— Звичайно. Тільки треба поспішати. Міліція може наскочити кожну хвилину.
З шафи були вийняті посилки, потім хазяїн поліз рукою під ковдру, витяг з матраца пакуночок, обгорнутий газетою, і сховав його за пазуху.
— Ви надовго до нас? — запитав хазяїн.
— Сьогодні ж гайну далі. Ще треба дві адреси навідати.
— Розумію. Ну, ходімо. Там у моїх знайомих і перекусимо.
В кінці Зеленої високий чоловік відчинив хвіртку, і вони опинилися на старій садибі. Похилена хата під стріхою, дуплисте дерево серед двору, колодязь. Таким, мабуть, було це подвір'я і сто років тому. Літня жінка відійшла з високим вбік і після короткої розмови повела його в повітку.
Посилки сховали в солому.
Довго тут не затримувалися. Гість сказав, що Кості і його напарникові, може, ще пощастить і викрутитися, бо ж проти них нема ніяких серйозних доказів.
— Тоді вони неодмінно прийдуть сюди, — сказав високий. Він трохи подумав: — А то є в мене ще одна адреса — на протилежній околиці. Там живуть далекі родичі Воробйова.
Гість подивився на годинник.
— Не завадило б і їх попередити про небезпеку.
— Я це зроблю. Ви на вокзал, а я до них…
По дорозі випили у буфеті трохи, перекусили. Потім гість попрощався з високим, не спитавши навіть його імені.
Побачивши на розі вулиці міліціонера, Волоський показав йому своє посвідчення і попросив у дечому допомогти. Він не хотів сам стежити за високим, бо це могло викликати в того підозру. Криворізький міліціонер пішов назирцем за людиною, якою цікавився карний розшук.
Години через півтори зустрілися, міліціонер вказав точну адресу.
Як і в інших місцях, Волоський і тут залучив до роботи оперативних працівників міліції. На світанку другого дня біля підозрілої квартири взяли Токаря. Він, як виявилося, встав з поїзда на роз'їзді недалеко від міста і звідти прийшов пішки. Про Воробйова затриманий посвідчив, що той попрощався з ним давно і поїхав у протилежний бік, здається у Ростов.
Людину, якій належала грушева палиця, знайти поки що не пощастило.
Токаря допитували в Криворізькій міліції. Він признався, що вони з Воробйовим останні місяці гастролювали по різних містах, але рішуче відмовився визнати себе винним у пограбуванні магазинів.
— Ми в поїздах латалися. І цього з нас було досить, — говорив Токар. — А проти держави ми ні-ні: навчені. Не один рік відсиділи. Досить з нас.
Було схоже, що він каже правду.
А втім, у Волоського був ще один невикористаний козир: посилки, заховані в соломі. Волоський, правда, не перевіряв, що в них, бо не хотів передчасно розкривати карти перед власницею старої садиби. Але тепер справу цю вже не можна було затягати. Посилки конфіскували. Виявилося, що це новий одяг: костюми, пальта, плащі. Посилки показали Токареві.
— Не знаю. Я нічого такого не посилав. Воробйов, значить, деякі свої операції приховував і від мене. От гад!
На мішковині була вказана зворотна адреса і вигадане прізвище: Петрук.
Волоський відчував, що багато зроблено, але на цьому, найвирішальнішому етапі слідства зіткнувся з такою впертістю Токаря, яка могла надовго затягти викриття зграї. А тимчасом Костя Воробйов та його спільники мали змогу втекти за тисячі кілометрів, замести сліди.
Волоський зв'язався з Києвом, і на другий день прилетів майор Дмитрук.
Перехресний допит, очні ставки Тетяни, привезеної у Кривий Ріг, з Токарем, вивчення інших матеріалів, зв'язаних з мешканцями квартир, які служили базами для злочинної зграї — все це допомогло розмотати "клубочок". Залишалося затримати організатора зграї" Костю Воробйова.
А він ніби крізь землю провалився. Ні листа від нього, ні телеграми.
Майор Дмитрук інтуїтивно відчував, що тільки сюди, у Кривий Ріг, до спільників і цінностей кінець кіпцем прийде Воробйов. Рано чи пізно він потрапить їм у руки. Але як прискорити час?
Під розписку про невиїзд з Макіївки випустили на волю Тетяну.
Як і сподівався майор, Тетяна не довго трималася. Вже через дві години після звільнення вона пішла у поштове відділення і послала в різні міста три телеграми до запитання: одну — Пінчуку, другу — Чернишову і третю — Білику, — в яких повідомляла, що батько серйозно захворів і надії на одужання нема. Всі ці телеграми, написані рукою Тетяни, спершу побували у Волоського, а вже потім були відіслані. Звичайно, крім них, у Київ полетіла ще одна телеграма, Дмитрука і Волоського, і з трьох міст надійшли повідомлення, що по телеграми на ім'я Пінчука, Чернишова і Білика ніхто поки що не приходив.
Майор Дмитрук радився з Волоським.
Може, Костя в дорозі? Буває ж так, що звір сам біжить на мисливця.
Минув ще день. Стежили за кожним об'єктом. Нарешті, надійшов не зовсім певний сигнал: до Тетяни прибігав якийсь підліток, а потім туди ж прийшла ціла компанія: кілька жінок і чоловіків. Пили горілку, співали. Серед них, правда, Кості не бачили, але через те, що в хаті було багато сторонніх людей, за нею стежили ще уважніше. У всіх, хто займався цією справою, була фотографія Кості Воробйова. Якби він з'явився, його впізнали б навіть серед ночі.
Раптом Волоський одержав коротку записочку від оперативного працівника: "Є".
Хату оточили. Майор Дмитрук, старший лейтенант Волоський і ще двоє зайшли в квартиру і перевірили у всіх присутніх документи.
Шукали скрізь, де можна було сховатися: на горищі, в погребі, у шафах, навіть у печах. Кості не було.
Вийшли з хати ні з чим. Сигнал виявився неточним.
Старший лейтенант Волоський згадував, як перелякалася Тетяна, коли вони, прийшли. Майор Дмитрук з товаришами оглядав садибу, вивчав стежки, якими можна було пройти непомітно, поза хатами.
Хвилин через десять старший лейтенант Волоський один верну вся у двір і підійшов до дверей так, щоб його не можна було бачити у вікно. Рвучко відчинив їх, кинув очима по кімнаті. І виразно побачив біля стіни під вішалкою ноги у великих черевиках. За мить ноги зникли за одягом, але було пізно.
— Виходьте, Воробйов. Годі гратися в піжмурки, виходьте.
Заворушилися пальта, на долівку впала чиясь шапка. З-під вішалки показалася лисіюча голова, гострі плечі.
Костя Воробйов не піднімав рук угору, але видно було, що й не збирався чинити опір.
Верескливо крикнула Тетяна. Костя гаркнув на неї.
— Цить! Збери краще харчі у дорогу…
Старший лейтенант Волоський подав йому грушеву палицю, яку взяв із собою.
— Ваша?
Костя Воробйов глянув на палицю і невесело посміхнувся:
— Сама знайшла хазяїна, клята!
КРАСУНЯ З "ВЕСЕЛОЇ ЖАБИ"
Лейтенант міліції Лоза виїхав на місце пригоди. В робітничому гуртожитку серед білого дня сталася крадіжка. Сусіди посвідчили, що приблизно о третій годині дня проти їхнього будинку стояла коричньова "Победа". Хто в ній приїхав, до кого — з'ясувати не пощастило. Мабуть, "пасажири" не дуже-то хотіли потрапляти людям на очі.
Потерпілий нікого не підозрівав.
Лейтенант Лоза вперше мав справу з такими випадками. Це була звичайна крадіжка, грабіжники, очевидно, добре знали, що в кімнаті нікого нема, і скористалися з цього.
Один за одним були допитані мешканці кімнати. З'ясувалося, що в робітника Дюженка було нове шкіряне пальто і що зовсім недавно він придбав акордеон. Речі зникли. Злодіїв треба було негайно шукати.
У великому місті дуже важко знайти потрібний слід, тим більше, що майже нічого вартого уваги злочинці після себе не залишили. Ми вживаємо слово "майже", бо лейтенант Лоза все ж мав маленький "резерв" спостережень. На планці внутрішнього замка дверей добре видно слід інструмента, яким його пошкодили. Старанно придивившись, лейтенант прийшов до висновку, що такий слід міг бути зроблений лише після того, як двері було відімкнено. Навіщо ж злодієві знадобилося це робити? Щоб збити слідство з пантелику?
Лейтенант відгвинтив замок, витяг механізм. Так, його передбачення підтвердилося. Механізм спершу відімкнули ключем, а потім навмисне пошкодили.
Цей козир лейтенант поки що тримав у таємниці.
Під одним з трьох ліжок у, кімнаті стояв великий дерев'яний сундук з висячим замком. Сундук був замкнений. Лейтенант попросив власника сундука відімкнути його. Як він і сподівався, нічого цінного в сундуку не лежало. Отже, злодій чи злодії, мабуть, раніше знали про це і тому сундуком не цікавилися.
Знов і знов розмовляв лейтенант із свідками. Всі мешканці кімнати, як і їхні сусіди по коридору, заслуговували на довір'я. По кілька років працювали на одному виробництві, добре заробляли, ні в чому поганому не були замішані. Ніхто з них не мав навіть найменшого сумніву щодо чесності іншого. На всі запитання, кого можна підозрівати, люди категорично відповідали: "З наших — нікого".
Сказавши потерпілому в присутності інших, що надії відшукати злочинців і повернути крадене, на жаль, нема, лейтенант Лоза пішов.
Та й у дорозі, і потім у себе на службі лейтенант перебирав у пам'яті подробиці.