Гуляйгора

Віталій Петльований

Сторінка 27 з 36

Ще запам'яталося Павлові — любив батько інколи співати сам. До далекої своєї юності, до друзів, тих, з ким воював під Порт-Артуром, звертався старий солдат.

Чуєш, брате мій, товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком журавлі

в вирій...

Не журавлі відлітали, літа. За ними сумував солдат. Так до кінця ніколи і не доспівував оте "кру-кру-кру", замовкав на півслові, по-своєму, видно, тлумачив пташиний плач. Стелився, мабуть, перед його уявою не пташиний безкінечний шлях, ш;о танув у сірій мряці, а свій власний, важкий, як сон хворого. Так і дійшов до краю життя Георгіївський кавалер. Лежить на кладовищі в Гуляйгорі з таким прізвищем, нетутешнім, він один. Десь на Вінниччині є в нього родичі, може, хтось і свою грудочку землі кинув би в свіжу могилу і свою сльозу зронив, так не знаєш, де слід земляка обірвався. Прижився подолянин на землі Харківщини. Знайшов тут осідок, пустив коріння. Мав надію на Павла. Бачив у ньому своє продовження, от уже й перед самою смертю намагався визначити майбутню долю єдиного сина, ждав підтримки в побратима Улановського. Та все разом для нього обірвалося.

Тим часом поменшало хлопців у Гуляйгорі й на робітфаківських курсах. В гуртожитку звільнилися ліжка. Клопотовський навіть запропонував Павлові переселитися в кращу кімнату. І жильців у ній менше — тpoє. Звістка про смерть Івана Михайловича застала коменданта зненацька, він навіть не второпав, про кого саме йдеться. А коли зрозумів, що про Павлового батька, потягся рукою до вимикача. В коридорі розступилися сутінки. Спалахнули аж три лампочки. Примруживши очі, Клопотовський дивився на ту, що була ближче до нього, постояв мовчки, як перед свічкою. Хтось увійшов у коридор з вулиці, весело наспівував модну пісеньку. Клопотовський тут же присоромив його:

— Замовч! У твого товариша по роботі батько помер. А ти блатні куплетики горланиш. І шапку скинь.

Павло переходити в ліпшу кімнату не захотів. Звик до будівельників, потіснилися ж заради нього, прийняли як свого. Даремно називали їх шабашниками. Звичайно, сільські майстри не проти того, щоб заробити, за тим і приїхали, але ні осінні дощі, ні перші приморозки не злякали їх, залишилися добровільно ще на місяць.

Наприкінці грудня провести урок географії на робітфаківських курсах запросили командира-прикордонника. По "шпалі" на зелених петлицях у нього й зірки на рукавах гімнастерки. Замість карти з двома півкулями повісили "Європейську частину Союзу Радянських Соціалістичних Республік". Червоною фарбою позначено лінію кордону. Над лівою кишенькою гімнастерки прикордонника — комсомольський значок.

Карта, до якої він підійшов з указкою, свідчила, що це справді буде урок географії. Але якої? Кінчиком указки старший політрук показав лінію кордону. Називав наші міста поблизу цієї лінії, окремі населені пункти. А далі? По той бік прикордонної лінії указка округляла цілі держави. Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина. В другому ряду, в тилу цих наших сусідів, за їх спинами — Німеччина.

— Так от, межує з нашими сусідами гітлерівська Німеччина. Що це за держава? Ви, товариші, знаєте. Лазутчиків німецьких ми затримували на Дністрі. Я служив ще зовсім недавно в тих краях.

Один із слухачів раптом звернувся до прикордонника.

— Є такий населений пункт — Устилуг. Три роки братуха мій Вадим державний кордон там охороняв.

— Де ж він тепер?

— Сержант запасу. Вчителює в молодших класах і вчиться.

— Хороша у брата професія,— похвалив колишнього воїна лектор.— На якій заставі служив?

— На десятій.

— А я — на восьмій, по сусідству. Поблизу знаходився Вовчий Перевіз, то він повинен знати. Чуєте, як звучить здорово. Бувало, що двоногі вовки шукали тут броду. Всі, хто служив на восьмій, поїхали додому з відзнаками. Особливо в останні роки на наших західних заставах стало неспокійно. Потрапляли нам у руки зальотні птахи різної масті. Відомо, наприклад, що Англія спільного кордону з нами не має. А й вона через, Польщу своїх агентів посилала. Часом диверсантам удавалося підпалювати колгоспні ферми, підривати залізничні колії.

Розповідав і про допомогу, яку подають місцеві жителі воїнам-прикордонникам — колгоспники, лісові об'їждчики, піонери. Часом намагалися перейти кордон не тільки недруги. Тікали до нас від утисків і наруги українці, білоруси із Західних областей, тимчасово окупованих пілсудчиками. Ризикуючи життям, перепливали Дністер, Буг. Лектор підкреслював, що кожен радянський прикордонник повинен уміти відрізняти добрих людей від ворогів. І зброя в руках повинна бути, відповідно, нещадною тільки для ворогів.

Павло розумів: цей урок — особливий... Указка саме впиралася в Німеччину.

— Мені не доводилось бувати там ні разу, але я нещодавно прослухав цікаву лекцію. Виступав один з керівників німецької Комуністичної партії, учасник Сьомого конгресу Комінтерну. Він цитував жахливі фашистські документи. Ще в Мюнхені Гітлер оголосив себе вождем нації. "Все, що я роблю,— заявив фюрер, звертаючись до своїх поплічників,— спрямоване проти Росії".

Нарешті капітан поклав указку на стіл.

— Відведений мені час вичерпано. Я знав, що у вас за розкладом урок географії. Так от — у Гітлера своє розуміння сучасної географії: він поставив за мету перекроїти карту світу. Цього ми не повинні забувати.

Повертаючись до гуртожитку, Павло на вулиці Рози Люксембург бачив, як у міському саду прожектори вихоплювали із синьої мли бронзову постать Кобзаря. А через дорогу від нього вздовж металевої огорожі походжав міліціонер — консульський особняк охоронявся. На флагштоці прапор чужої держави. Павло кілька днів тому зустрівся тут випадково з Яном Дзенісом. Той, видно, не часто бував у Харкові, і цей прапор, якого раніше тут не було, здивував його. Звичайно, Дзеніс як інтернаціоналіст стежив за Сьомим конгресом Комінтерну. Та й Павло був свідком того, як у Москві гаряче сприймали заклики про створення єдиного народного фронту проти реакції і фашизму. І раптом цей прапор над консульством...

— Дипломатія, дорогий Павле, це тобі не фунт ізюму. 6 таке поняття — екстериторіальність. Якщо таке передбачено протоколом, то нічого не вдієш. Муляє тобі очі? Не дивися в той бік, то й усе. До речі, єдине, що може нас із тобою заспокоїти: в Берліні та в інших німецьких містах, скрізь, де є наші консульства, над ними мають Радянські прапори з серпом і молотом!

Розділ вісімнадцятий

Листа Улановським про смерть батька Павло відіслав. Москва мовчала. Може, матір Улановський забрав туди, де служить. Швидко летів час. Здавалося, що горе, яке спіткало сім'ю, скує йому душу і ні про що серйозне він і думати не зможе. Ще більше страждав, спостерігаючи за матір'ю. Коли до них приходив хтось сторонній, Марія Миколаївна оживала, бадьорилась.

Не збиралася здаватися й зима. Морози прицілилися надовго. То перекриють заметами Кострубівську дорогу, то принесуть завірюху на залізницю. Коли повертається Павло з Харкова в село, встає не на роз'їзді, а на станції — там дорога надійніша. Пройде трохи по шпалах, а тоді на парникове господарство звертає. Біля парників можна зустріти підводи з гноєм, почути від їздових новини. А трохи далі — сад. Проти світлого неба на деревах десь-не-десь видно яблука. Красуються. Коли отаке яблучко замерзне вночі, одразу його у воду кинути, одійде і буде як свіже. Попід садом рухаються підводи. Упізнав на першій Кафку. Везуть на парники кінський гній — біопальне. Вляжеться гній, втрамбується в парнички, а поверх нього — шар звичайної землі. Тоді покладуть рами, нарешті, займе своє місце під склом розсада капусти, помідорів. Довго на городі "сидітиме" цибулька, а під склом одразу закущиться. Пригріє сонце — лізтиме вгору, так що й раму, буває, під. німе на собі. Велику силу має жива рослина, зігріта теплом земним і сонячним. А сонце не тільки гріє, а й світить. Без світла ніяке тепло рослині не допоможе. Хіба тільки печерицям... У темряві навіть краще. Степаниді Савеліївні стільки років, як і його матері, але виглядає молодшою, видно, менше зазнала горя. То її чоловік помучився. І цісарська солдатчина не обминула його, і полон.

Степанида зупинила коней.

— Здрастуй, сину. Це ж у вас сімнадцятого сорок днів? Ми з чоловіком обов'язково прийдемо. Як там мама?

— Нічого. Спасибі. Хоче проситися в колгосп на постійну роботу,

— І я так думаю. Вдома ж їй — сумно...

Степанида смикнула віжки, коні помалу рушили. "От уже й сорок днів,— подумав Павло.— Сімнадцятого. Люди, бач, не забули. Хочуть пом'янути небіжчика".

Біля сільради — пара коней, запряжених у сани,— казенні. Коло них — двоє в шапках-папахах курять. Маленький — певно, візник. Поряд — місцевий, листоноша Рижов. Раніше тільки в Городок пошту з Харкова привозив, тепер бере попутно і сільську. Сільрада трохи за те доплачує. Рижов теж з інвалідів. Ніби не каліка, все на місці, а живе в Городку на всьому казенному. Ще й, бач, підробляє. Курсує між Гуляйгорою і Харковом щодня. Але влітку, коли сонце припікає, він в густій дерезі сидить, заснувавши тонкою сіткою, як павутинкою, місцинку з приманкою і жде, тримаючи в руці шворку. Жовтуваті канарки, сірі пташки зграйками стрімголов падають униз. Тут їх і накриває Рижов. Що має з того полювання птахолов — ніхто не знає. Вічна загадка. От він виймає з-під сітки свою здобич, тримає перед очима, роздивляється. І раптом випускає живу грудочку в небо. Випускає одного птаха за другим на волю. Один день, другий, третій потішиться птахолов. Та, мабуть, натомлений одноманітністю свого полювання, знову береться за свою поштарську роботу.

Живе Рижов в окремій кімнаті з дружиною, колишньою сестрою милосердя — фронтовичкою, всі знали, що між ними панує згода. Тільки спекотне літнє сонце порушувало ненадовго їхнє життя. Тепер же був січень, і Рижов почувався спокійно. Віддав Павлові свіжу газету, на якій, за звичкою, поставив ім'я Чепеля-старшого.

— Такий порядок, Павлушо,— пояснив, виправдовуючись.— А це вже тобі. Чітко і ясно написано — Павлові Івановичу Чепелю. Рекомендоване. Без доплати. Бачиш, марка додатково наклеєна. А ось ще один, простий — сестричці твоїй. Вручаю і цей. Тільки гляди мені, не читай чужого. Пошта зберігає таємницю листування.

Рижов узяв свою сумку на плече, пішов понад дворами.

24 25 26 27 28 29 30

Інші твори цього автора: