Бо досі щовечора поспішала до себе на хутір. Провівши гостей, гуляв Опанас по саду і наблизився до флігелька, де поруч з коміркою для варення та квашення ключниця мала кімнатку. І побачив Опанас, як Уляна, тримаючи в руці свічку, біля дзеркала волосся розчісує гребінцем. І подивувався Опанас, яке в неї довге та пишне волосся і як звабно тече воно по тонкому, білому полотну сорочки. І бажання, яке щосили притлумлював, знову спалахнуло. І прочинив він двері кімнати, а двері були незамкнені, і поріг переступив. Зойкнула Уляна, дмухнувши на свічку, а він пішов крізь тьму, розпроставши руки, на біле марево сорочки. Але спритно ковзнула Уляна повз Журавського до дверей, а коли кинувся слідом, Улянині руки з силою виштовхнули його за двері, ніколи не думав, що ключниця така дужа. Двері хряпнули за ним, і загримів залізний гак. Уранці, коли вийшов до чаю, ключниця стояла біля дверей їдальні, а на білосніжній скатертині лежала в'язка ключів, яку він передав Уляні в перший день її служби в помісті. "Що сталося, Уляно?" — мовив, не підводячи очей. "Прошу відпустити мене, Опанасе Михайловичу. Вам потрібна полюбовниця, а не ключниця, а я, пане, в полюбовниці не наймалася". — "Забери ключі, Уляно, і служи, більше такого не повториться, випив я зайвого учора з купцями". Уляна взяла ключі, і більше вони про ту нічну пригоду не згадували.
І вихолодало небо, і падав сніг багато днів, і хотілося Опанасові крізь завивання вітру вчути, як дзеленьчить дзвоник під дугою, але не дзвенів дзвоник, і ніхто не заглядав у помістя, бо замело дороги снігами великими. І був день, коли лазню топили і міняли білизну та рушники по всім домі, а ввечері простирадла на ліжку солодко хрустіли, бо вміла Уляна крохмалити, як ніхто, і праль двірських навчила. І читати книжку при світлі свічки, поставленої турботливою ключницею біля узголів'я постелі, здавалося нікчемним заняттям, і дивився він у книжку, а слухав ніч, бо сказала Уляна, що не піде сьогодні на свій хутір — замети високі, за крок нічого не видко, таке віє, таке січе, а помиється в лазні і поробить ще роботу в домі, свята ідуть і гостей за собою ведуть, і всьому треба лад дати. І, з лазні прийшовши, ганяла прислужниць, змушуючи до роботи, а коли геть стемніло, сама ще довго бродила по кімнатах з гасовою лампою, і Опанас уже в ліжку чув її ходу в далеких кімнатах, на краю дому, що з'єднував критою терасою з флігельком, де кімната Уляни. А глибокої ночі, коли він уже дрімав за книжкою, з упертою надією не дмухаючи на свічку, що догоряла, Опанас знову вчув її ходу все ближче до його спальні. І двері владно, без стуку відчинилися, і вже на порозі стояла вона, схожа на примару, у довгому чорному кобеняку з відлогою. А коли відкинула відлогу і розпахнула поли кобеняка, наче крила, відкрилося, що Уляна в самій сорочці і з розпущеним волоссям, геть така, якою Опанас бачив її крізь шибку вікна біля дзеркала на початку осені. "Погасіть свічку, Опанасе Михайловичу!" — тільки й мовила вона, а він дмухав на свічку і не міг ніяк задмухати вогник, раптом забракло сили. Вона засміялася уже десь зовсім поруч, біля ліжка, і свічка погасла.
І ніхто його так не любив ні до того, ні після, і все своє життя вій згадуватиме ту їхню першу ніч, хоч буде ще багато ночей, ї згадуватиме в холодних, обережних обіймах єдиної баронесової дочки з її прибутковими будинками у Києві, з її лугами і чорноземами, з її досконалою французькою, набутою у Смольному інституті благородних дівчат, ї Уляну ніхто так не любив досі, Нестор з нею був надто стриманий опісля їхньої першої стрічі в Страхоліссі, і радощі земного кохання вона відкрила для себе уперше.
А ще пам'ятна їм обом була та перша ніч любощів, бо вовки підійшли під самісінький дім і до ранку погрозливо гули в саду, за сніговими заметами, і тулилася злякана Уляна до Опанаса. Уранці, коли пан вийшов у їдальню пити чай, ключниця звично стояла біля крісла його, наче й не було ночі. І мовив Опанас: "Сідай, Уляно, до столу і пий чай зі мною, і обідай зі мною, відтепер ти мені не чужа". І сіла вона до столу, і відтоді пила чай і обідала за одним столом з паном, коли гостей не було в домі. І ще сказав Опанас: "Куплю я хату твою на хуторі для економії, а ти з дітьми та матір'ю переселяйся у флігель", ї мовила йому на те Уляна: "Дітей я заберу у флігель, а хати не продам, бо поки маю свій куток — я вільна. І ще повернуся я на хутір, бо я лише одна з квіток, яку ви, Опанасе Михайловичу, зірвали мимохідь, а ви людина молода, і попереду у вас ще багато таких квітів буде". І хоч заперечував Опанас гаряче, але потай дивувався правдивості Уляниних слів.
І сталося тої зими, що поїхав пан Журавський легкими саньми, без візника, у Мохнатин по господарству і мав того ж дня повернутися. Звечоріло, а не було пана. І ходила Уляна з кімнати в кімнату, місця собі не знаходячи, бо тривожилася. А як стало у глупу ніч заходити, вхопила зі стіни рушницю пайову, кинулася на стайню, розбудила конюха. Запрягли вони коні і поїхали по дорозі. І вела та дорога через Страхолісся, повз Русалчине озеро, за болото Чортове. Ще на узліссі вчули вовче виття. Схарапудилися коні, конюх радив повернутися в село, заночував, мовляв, пан у Мохнатині, загуляв у тамтешнього господаря. Але вхопила віжки Уляна, нокнула на коней, і скорилися їй коні, помчали щодуху. А як наближалися до Русалчиного озера, побачила Уляна у білому місячному мареві перекинуті сани, розтерзаного коня і вовчу тічку кружкома, довкола дуба. І почувся з вершини дерева хриплий голос пана Опанаса: "Е-ге-гей, люди! Я ту-у-т!" Порвався вовчий зашморг навколо дуба, і метнулася тічка до прибульців. Попереду чвалав пащекуватий вовчище. Стрелила в нього з рушниці Уляна і вцілила. Крутнувся вовк, покотився по снігу, бризкаючи кров'ю, відтак поволік своє тіло у хащі. І тічка розсипалася по лісу. І довго не чути було про вовків у Страхоліссі, поблизу Пакуля, аж до війни з японцями. А в селі балакали, що Мартина Волохача підстрелено, лежма лежить у хаті, на люди не з'являється, і баба Мокрина його виходжує травами та заговорами своїми. А як з'явився він на люди вже під весну, через усю щоку рубець червонів.
Ой і страшний рубець, як печать Каїнова!
Дак то ж, гомонять, Уляна Несторка його і припечатала з Опанасової рушниці.
Таке балакаєш — у вовка стріляла, а в живу людяку влучила!
Дак який він людяка, калі у вовка перекидався і мстив Уляні, що любить його не хотіла.
Вовкулака є вовкулака, од тих пір усі Волохачі Вовками прозиваються.
Добра ж і Уляна, як яна за тим Мартином калісь і світу Божого не бачила, а тади до пана під крило побігла.
Дак йон же перший на жирніший шматок Уляну проміняв, яна і не простила.
Опісля нічної пригоди в Страхоліссі зліг Опанас і надовго. Привезли лікаря з Мрина, лікар усіляких порошків навиписував, але не допомогли порошки. Вогнем горів хворий, і кістки ломило. І стала його Уляна виходжувати, як Нестор колись навчав, напарами з трав та зігрівальними компресами. Ходила, як за малою дитиною. І почав пан видужувати, але на ноги не ставав, відхолодив ноги, коли на дубі од вовків рятувався. Натопила Уляна піч у флігелі, де з дітьми тепер жила, вистелила піч соломою гречаною, і вигрівався Опанас у печі. І відчув він знову ноги, як живі, а скоро й ходити став. Як уперше вийшов у їдальню до чаю без допомоги Уляниної, опустився в крісло і заплакав з радощів, бо вже був геть зневірився і помирать зібрався. І дякував він Уляні, що порятувала від смерті, і присягався ніколи не забути добро її. Посміхалася на ту панську мову Уляна і казала до Опанаса: "Забудете, пане, не присягайтеся, не гнівіть Бога. Бо така вже вдача людська — пам'ятати добро, допоки людяці погано, а як розвидниться в житті її, де й пам’ять та дівалася… А вельми це у панській вдачі. Дякувати ж не мені мусите, а покійному чоловікові моєму Нестору, якого люди Семирозумом прозвали. Се йон навчав мене, як людяк од усіляких напастей рятувать. Бо прожив йон довге життя, а може і не одне, і з Богом на небі, біля хатини його, як ось я з вами, розмовляв". Засміявся на ту її мову пан Журавський: "Небо — це туман, Уляно, та повітря, і більше нічого, і нема як там хатині Божій буть". — "Може, справді небо, яке ми бачимо, туман та повітря, ви людяка вчена, вам, пане, краще знать. Але є ще одне небо — воно в душі нашій, так покійний Нестор казав, і я кажу". І дивувався Опанас глибині слів її.
Як пішло панові на поправку, багато й захоплено говорив він до Уляни про задумки свої по господарству: "Без ліку ідей з явилося у нас в останні десятиріччя, та мало практичних робітників. Учена молодь — одні в тюрми, за ідеї, в чужих розумів позичені, інші — в чиновники, а землю і мужика залишили напризволяще. Я не кажу, що в тюрмі чи на засланні, як мої сестри, як товариші мої колишні, мед. І хоч я переріс ілюзії молодості, проте ідеаліст, страдників духу шаную. Тільки ж хай і вони шанують тих, хто не очікує майбутньої манни небесної, яку ідеалісти обіцяють народові, а вже сьогодні прагнуть нагодувати мужика хлібом не із солом якого борошна, а з борошна пшеничного та житнього. Хіба б не легше було мені величатися за яким-небудь канцелярським столом у Петербурзі чи Києві, обідати в рестораціях із шампанським та ікрою на щедрі посадові асигнації? Але я, можна сказати, пожертвував благами земними в ім'я ідеї економічного прогресу на селі, прирік себе на самотнє сидіння в цій глушині, в цих снігах, в цьому болоті, аби довести усім їм, що і за нинішніх суспільних умов можна робити добро, якщо не боятися практичної роботи".
Кивала головою Уляна на знак згоди, хоч і не все розуміла з тої панської мови.
І казав пан Журавський далі: "Я дам своїй землі мінеральні добрива — і врожаї подвояться. Я придбаю залізні плуги, залізні борони, викорчую чагарища, підніму пустощі попід Страхоліссям, засію вчорашні пустощі льоном і матиму за льон тисячі. Я заведу плодовий сад, грядки під овочі і парники. Я закуплю машини, які бачив в Америці та Європі, молотити цілу зиму ціпами збіжжя сьогодні смішно і злочинно. Я випишу із остзейських земель породисту худобу, у мене буде продуктивне молочне господарство. Я побудую сироварню, олійню, водяні млини і вітряки на пагорбах.