Він ніколи цього не зробить, забуде про свою обіцянку, одружившись десь через рік на молодусі. Хрест справді струхлявіє, упаде, і я, з часом порозумнішавши, так і не знайду материної могили, хоч шукатиму її на сільському кладовищі довго і уперто, серед тих же безіменних могильних хвиль.
Мати лежить на столі в труні, у руках її — свічечка. Повна хата людей. Я сиджу на полу серед подушок. Жінки зиркають на мене співчутливо: сиріточка…
Найдовша і найстрашніша в моєму житті дорога — до сільського кладовища. Грузька, розмокла, в баюрах — чорна вода. Січе дощ навпіл із снігом. Солоний — для мене — дощ. Ковзаючи, шпортаючи в баюри, бреду за материною труною. Яма на кладовищі — як рана землі, моя незагойна рана. Навколо ями — в'язка, впереміш із водою і снігом, глина. Востаннє цілую матір у холодне, як крига, чоло. І вперше у моєму житті — безжальний, діловитий стукіт молотків: забивають гвіздками віко труни. Труну на вірьовках опускають у провалля могильної ями, закидають розмоклою глиною. Дощ ляпотить об глиняний пагорок.
— І небо плаче за Параскою, — зітхають хутірські жінки.
Я не розумію, чому небо має плакати за моєю матір'ю, якщо вона уже на небі. Те, що закопали у мокру глину, не матір моя. Дядьки витирають лопати об бур'ян на канаві довкола кладовища. Обважнілі хмари торкаються гребеня колгоспної клуні. Вертаємо в село. В Артемовій вуличці нас настигає липка, непроглядна сніговиця. Земля, дерева, хутірські хати — у білому савані. У смерті — білий колір лиця. Як у моєї матері, коли вона лежала в труні.
Того ж чи наступного дня, не пам'ятаю. Білий морок за вікнами. Я у хаті — сам. Сестра — на фермі, батько тупцяється у дворі, по господарству. На підвіконні — кисле, з бочки, потемніле яблуко. Приніс хтось із сусідів на похорони. Я надкушую яблуко і випльовую — смак гнилизни, дух смерті.
Те квашене, зчорніле, підгниле яблуко на підвіконні порожньої, сповитої у сутінковий смуток хати — остання крапка у книзі пам'яті моєї про смерть матері…
Книга третя
1
Хлопчика уже не було, а мене ще не було.
Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з'являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця.
Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим.
Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар'єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди…
Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах.
Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.
Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в'язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах.
Але мати ще довго приходила у сни мої, і через багато років приходить, час від часу знову. Почалося це все, коли на підвіконні, у хаті нашій стояла скляночка з водою, аби з неї могла напитися душа материна. Ніхто з неї не пив, хоч я подовгу, звісивши голову з печі, потайки стежив за склянкою на підвіконні. А вночі, щойно засинав, невідома сила одривала моє тіло (таки тіло, бо й потім, прокинувшись, воно пам'ятало дотик тієї невідомої сили, ніби брали мене попідруки і несли перед себе) від постелі, і воно пливло, невагоме, попід стелею через усю хату. Я згадую ті свої польоти уві сні, коли бачу на телеекрані ширяння нинішніх астронавтів у космічному кораблі на орбіті. І так само, як космонавтові годі вийти за межі корабля, в небесний простір, так і можливості невідомої сили були обмежені стінами нашої хати. Я плив над комином, вздовж тряму, де лежав трикутничок материного листа до старшої дочки (Люба приїхала, здається, лише на сороковини, довго ішов лист про смерть матері), втишувався коло нього, ніби нагадували мені про те послання, аби я не забув, опускався до вікна, за яким білів сніг. Потім той ранній сніг розтанув, і тільки контури дерев проступали крізь осінню, темну ніч. І знову я плив над полом, над столом, над лавами — до божниці на покутті. Тим часом хата наповнювалася холодним, сріблястим сяєвом, ніби відблисками снігу за вікнами або відблисками зір на морозному небі, коли снігу раптом не стало, і в тому сяєві бачив я рушник, вишитий матір'ю, на божниці, очі Спасителя, великі, світлі, з карими зіницями. Його високочоле лице, обрамлене довгим волоссям, Його благословляючу руку у вікнині візерунчастої сухозлотиці. Сяєво лолотливо текло по сухозлотиці ікони, як по чистому зоряному небу, від того здавалося, що стіни хати зникають, розчиняються в просторі і Бог дивиться в душу мою не з рукотворної ікони, а з глибини небес. Але німіла душа моя до нього, бо я не міг вибачити Богові смерті матері. І я плив далі, повз настінного годинника, що невтомно метляв маятником, повз голодний, відколи не стало матері, мисник, що клацав вирізьбленими з дерева зубами. Нарешті підпливав я до комина, сірого в примарному сяєві, з поличками для каганця, сірників, гусиного крила, яким змітають куряву, пічурками для батькового кисета з тютюном, шил, дратви, кленових (для чоботарства) гвіздочків і тут надовго затримувався, можливо, через те, що біля челюстей печі проминула значна частина материного життя. А може, піч, стара, давня, як світ, як хата, як небо над хатньою стріхою, піч, на черені якої виросло уже не одне покоління нашого роду, уособлювала щось більше, значиміше, аніж місце, де булькотить у горшках вариво і печеться хліб. Я підпливав до самої стелі, торкаючись чолопочком голови тряму, опускався вниз, до підпіччя, в якому серед зими жили кури, знову піднімався і плив убік, до лежанки, і вертався назад, аж до рогачів у закутку, між піччю та стіною. І так — багато разів за ніч, і багато ночей. Мати ніби охрещувала мене родовою піччю, благословляла нею на довге життя, знову і знову нагадувала, аби я ніколи не забував гнізда, в якому виріс…
Потім сріблясте сяєво поволі гасло, хата поринала в темряву, у ніч, у сон, а невідома сила вертала мене на черінь, під тепле ряденце. Я засинав у сні. Але і засинаючи, знав, що мати стоїть на лежанці, коло мого узголів'я, пестячи рукою мою давно не стрижену голову, бо батькові не до того, і рука її не крижана, як у труні, а тепла, ніжна, жива. Я прокидався і біг до школи з відчуттям щастя, бо мати моя, хоч і померла, але була зі мною, в мені. Але минуло сорок днів і ночей після її смерті, приїхала з-під Ізмаїла сестра Люба, зійшлися сусіди та близькі родичі, ми пішли по задубілому від грудневих, безсніжних морозів полю на кладовище, Люба впала на закрижавілу глину могильного пагорка, її довго не могли одірвати, назад вели попідруки.
— Не плач, не горюй, Любко, — сказала Ольга Богулина, — теперечки її душонька на небі, їй там лучченько, анєй нам на землі сій проклятій…
Наступної ночі мати не прийшла у сни мої і вже не приходила впродовж десятиліть. Можливо, через те, що я знав із розмов дорослих: тепер моя мати — на небі, далекому, недосяжному для живих. А можливо, з інших причин, згідно одвічних законів людського буття, в які ми віримо і не віримо, боїмося не вірити і боїмося вірити, всупереч тверезому, аж надто тверезому розумові нашому…
Мати прийшла до мене знову декілька років тому. Коли я, зневірений, товкся по закутках свідомості, з гірким посміхом стежачи за колотнечею новітніх політруків у попівських рясах. Втім, не так. Не це — головне, не вони. Земної церкви із фальшю її професійних слуг я не празнував ніколи, вважаючи, що в діалозі між Богом і людиною посередників не потрібно. Тут інше, глибше. У пошуках своїх, болісних сумнівах я підійшов до краю безодні, в яку так солодко пірнути, аби забутися. Тільки погодитися, що нічого нема, і не було, і не могло бути, бо занадто кривава, безглузда товчія людства по колах своєї історії, а ідея Бога над нами — занадто примарна самими людьми з безвиході, сплетена зі страху перед смертю та мінлива в часі. А є лише жорстокий закон виживання в земному болоті, єдиний для всіх істот — від бактерії, амеби до людини, яка, завдячуючи розумові, хапається за соломинку віри і тоне разом з нею безслідно в безупинному потоці часу.
Мати прийшла до мене, коли я, працюючи над романом "Листя землі", тонув у спогадах про найкривавіші трагедії двадцятого століття. "Як же міг справедливий, людинолюбний Бог дозволити згноїти у в'язницях і таборах, заморити голодівками, забити на фронтах біля ста мільйонів європейського люду?" — запитував я у сановитого церковного діяча. "Це потрібно було, аби люди знову навернулися душею до Бога…" — незворушно відповідав він. Так міг чинити лише жорстокий старозавітний Бог, якого я ніколи не розумів, тим більше, не міг полюбити. Але якщо навіть і так, то чи не завелика, не застрашна плата за навернення людської череди до віри? Тим більше, що через загиблих, замордованих, заморених добра половина люду щиро вірила у Всевишнього. Я вже не кажу про мільйони діток, які так і не встигли согрішити, навіть у наївних помислах своїх, а були безжально покладені під гільйотину історії. Я ніколи не забуду дитячих черевичків, виставлених у музеї Освенціма.