Цього запитання він не хотів, потрібно було якось відтягти його. Тому гукнув:
— Василю, розпрягай з хлопцями волів! Дайте їм води, закладіть сіна, заженіть у воловню! А я трохи погуторю з жінками.
Василь з наймитами кинулись виконувати розпорядження господаря, а він тим часом підійшов до передньої мажі, витягнув з-під попони, що прикривала лантуха з сіллю, чималу торбу і підійшов до наймичок. Запустив руку в торбу — вийняв лантуха з сіллю, чималу теплу вовняну хустку, свитку та чоботи.
— Це тобі, Параско! — простягнув старій наймичці. — Взуття та одяганка на зиму! Купив у Кременчуці. Спасибі, що доглядала хвору господиню. Не знаю, що б я без тебе робив!
Розчулена такими щирими подарунками та несподівано щирими словами, Параска просльозилася, піймала господареву руку, поцілувала.
Хуржик зніяковів, висмикнув її.
— Що ти! Що ти, Параско! Ми ж свої! Як рідні! Скільки років разом! Скільки праці ти вклала в це господарство! Ти заробила! — і глянув на Катрю, всю напружену, зблідлу, з тривогою в очах. Зрозумів: дівчина здогадується, що з Івасем щось трапилось в дорозі. Поспішив знову глянути в торбу й почав виймати нові подарунки.
— А це тобі, Катре! З самого Криму віз! На твої руки теж припало немало роботи по господарству. Та думаю, що скоро полегшає, — візьму тобі на допомогу ще одну наймичку. Дай тільки трохи оговтатись після поїздки та оглянутись довкола…
І він почав викладати та класти на воза подарунки, призначені для молодої наймички.
Чого тут тільки не було!
Шовкова — у квітках — хустка літня, м’яка й тепла хустка зимова, корсетка з синього оксамиту, разок червоних коралів та разок намиста з янтарю, а під кінець — гарні чоботи з жовтого хрому на високих закаблуках, підбитих залізними підківками. Просто-таки подарунки королівні, а не наймичці!
— Бери, Катре! Це все твоє!
Катря глянула на те "все" — з її очей бризнули сльози.
— Дядьку Семене, а де ж Івась подівся? Що з ним сталося? — промовила вимогливо.
Хуржик зіжмакав в руках лантуха, відвів очі. Не знав, що відповісти.
— Івась… А-а… Бачиш, Катре, Івась невідомо де подівся… Я й сам не знаю, що з ним…
— Як-то не знаєте!? — вигукнула вражена дівчина.
— Дуже просто. Пішов хлопець увечері волів пасти, а на ранок його не стало.
— Де ж він подівся?
— А хтозна. Обшукали ми пів-Криму — нема! Ніби у воду канув. Може, татари вбили або вкрали. Таке лихо! Таке лихо!
Катря похилила голову — заплакала. Параска пригорнула її — почала втішати.
— Ну, чого ти, дурненька! Зник — це ще не те, що вмер. Скільки, бувало, людей зникало, а потім об’являлися живі й здорові! Дивися — і Івась об’явиться! Дай, Боже, щоб так і сталося!
Катря заплакала ще дужче. На подарунки і не глянула.
— Легко вам говорити! А мені серце підказує, що з ним щось негаразд!
Хуржик розсердився, запхнув подарунки жужмом назад у лантух.
— Та що ж, по-твоєму, я його з’їв? Чи як? Якщо живий, то об’явиться. А якщо загинув, то царство йому небесне! І досить про це! Ходімо до хати — пора обідати!
Він закинув торбу за плечі і рішуче рушив до ганку. І при цьому не помітив, що мимовільним свідком цієї сцени і цієї розмови був син, котрий непоміченим стояв серед волів, поки вони цмулили з жолоба воду. Коли він побачив батькові подарунки Катрі і те, як він дивився на неї, то просто отерп. Пекучий біль пронизав його серце. Не треба було бути дуже розумним та спостережливим, щоб здогадатися про батькові почуття та наміри.
Хлопець завмер, задерев’янів. Ноги ніби приросли до землі. Воли вже напилися і, стомлені, поволі почвалали до воловні, а він не міг зрушити з місця, приголомшений тим, що побачив і що почув. Перед ним раптом розверзлася бездонна прірва, що не залишала ніяких надій. Справді-бо — якщо батько коли-небудь повінчається з Катрею, то буде вона для нього навіки втрачена. Навіть після батькової смерті він не мав би права взяти за себе його вдову, а свою мачуху.
"Боже! Твоя воля! — подумав парубок. — Якщо таке станеться, то навіщо мені жити на світі!"
3
Холодний листопадовий вечір наліг над Санкт-Петербургом сивим туманом. Вряди-годи з низьких хмар сіявся дрібний дощ, і рідкісні перехожі піднімали коміри, прискорювали крок.
Здавалося, пишна північна столиця завмерла, причаїлася в густій осінній імлі. Лише Зимовий палац, особливо його південно-західне крило, світився всіма вікнами. Через них виривалися назовні, в холодну темряву міста, веселі звуки кадрилі.
Катерина вперше після повернення з Криму влаштувала бал. Були запрошені найвищі сановники імперії та дипломати.
Старіюча цариця трохи нездужала, а тому не танцювала, — сиділа за столиком у товаристві графа Безбородька та посла де Сегюра і з неприхованою заздрістю дивилася, як танцює молодь. Однак і в такі хвилини не переставала думати про важку війну, що вже кілька місяців палахкотіла на Чорному морі та прилеглих до нього степах. Особливо стурбував її останній лист Потьомкіна про те, що султан нібито готує величезну ескадру і весною направить у гирло Дніпра, до Очакова, і французи допомагають у її спорядженні.
Посол де Сегюр нещодавно повернувся з Парижа, і Катерині давно кортіло по-дружньому побалакати або просто по-жіночому побазікати з говірким французом — раптом прохопиться про щось важливе. Та хитрун де Сегюр теж був не ликом шитий — викручувався, мов в’юн, і вміло вислизав з розставлених царицею сіток.
Катерина вже почала сердитися і німим поглядом закликала Безбородька втрутитися в розмову.
Граф Олександр Андрійович сам був хитрий, мов сто чортів разом, і враз поспішив на допомогу патронесі.
— Ваша величність, мосьє Сегюр, здається мені, на цей раз, не доїхавши до Парижа, спішно повернув голоблі назад, до Петербурга, — тому він і не знає останніх паризьких пліток. Тож марна праця розпитувати його про те, чим зараз живе паризький двір.
Грубувата прямолінійність керівника дипломатичної служби Росії зачепила за живе де Сегюра, але звична приязна усмішка не зникла з його обличчя. Він підкреслено галантно вклонився через стіл графові і сказав навпростець, щоб розвіяти сумніви, що він давно розгадав наміри цариці:
— Графе, я таки побував у Парижі, а на зворотному шляху — у Копенгагені і навіть бував там, що не французька, а англійська ескадра адмірала Грейга курсує в Середземному морі, пильно пантруючи за всіма перипетіями російсько-турецької війни, — і повернувся до Катерини. — Здається, це, ваша величність, хотіли ви почути від мене?.. Більше того, на зворотному шляху я побував у Копенгагені і мав зустріч з вельми цікавою особою — американським капітаном Полем Джонсом, про якого ви, ваша величність, кілька років тому, коли британські колонії в Північній Америці вели війну за незалежність з метрополією, напевно, читали в тогочасних газетах.
— Поль Джонс? — Катерина підняла брови. — Справді, це ім’я мені відоме. Здається, він прославився тим, що прорвав англійську блокаду Нью-Йорка і доставив генералові Джорджу Вашінгтону боєприпаси.
— Не тільки, ваша величність. Його життя сповнене пригод незвичайних!
Катерина оживилася.
— Ось як? Цікаво послухати… Якщо, звичайно, це вас не затрудить, мосьє.
— Що ви, що ви, ваша величність! — вигукнув де Сегюр. — Я з радістю розповім те, що чув від самого капітана.
— Зробіть ласку, мосьє, — Катерина відпила з келиха ковток вина і зручніше вмостилася в кріслі. — Я вас слухаю.
Сегюр понизив голос і зробив вибачливу міну на обличчі.
— Мова йтиме, ваша величність, про справді людину незвичайну, про її доблесть та самопожертву, а з іншого боку — про людську забудькуватість та невдячність.
— Це в природі людській, мосьє, — погодилась імператриця. — Але давайте без передмов! Я все розумію і без них.
— Гаразд, — схилив голову Сегюр. — Отож по суті… Коли я зійшов у Копенгагені на берег, то не мав найменшого наміру відвідати матроську таверну, а тим більше пити вино і бесідувати з одним із постійних, як я зрозумів, відвідувачів її. Мені просто хотілося після морської хитавиці, яку я погано переношу, відчути під ногами тверду землю. Разом з тим я не міг залишити порт і відправитися в центр міста, бо зупинка наша була нетривала і корабель міг кожної хвилини подати сигнал про відчалення. Отож я помалу ступав по набережній, призвичаюючись до твердої землі під ногами, як раптом в лице зіткнувся з чоловіком, котрий несподівано зупинився і, розвівши руки, радісно-здивовано вигукнув:
— Хеллоу! Містер Сегюр? От не чекав зустріти вас тут!
Я зупинився, намагаючись пригадати цього середніх років чоловіка з рудуватими бакенбардами, в доволі пошарпаному одязі, і не міг пригадати, хоча обличчя його здавалося мені знайомим.
Помітивши мою розгубленість, він з гідністю простягнув руку й відрекомендувався:
— Капітан Поль Джонс!
Це ім’я вмить повернуло мене на кілька років назад, коли знаменитий капітан Поль Джонс прибув з Америки до Франції, щоб очолити французьку ескадру і блокувати порти Англії. Тоді йому було за тридцять, тримався він впевнено, бо був у зеніті слави та фізичних сил. Тепер же переді мною стояв схудлий, постарілий і досить обшарпаний чоловік з погаслим поглядом голубих очей і невпевненістю в голосі. Не таким він був, коли я вперше познайомився з ним десять років тому!
Я був вражений його теперішнім виглядом і, не стримавшись, вигукнув:
— Капітане! Що з вами? Чому ви тут?
Він сумно усміхнувся і розвів руками.
— Що поробиш, мосьє! Сів на мілину. Звичайна історія.
— А точніше?
Він оглянувся, і я помітив, що його погляд упав на двері найближчої таверни.
— Цього одним словом не скажеш, — відповів він. — Якщо маєте час, то…
Я зрозумів і сказав:
— Гаразд, зайдемо. Тільки сядемо так, щоб я бачив борт свого корабля.
Ми сіли біля вікна, так що я в першу-ліпшу хвилину міг помітити на кораблі сигнал про відплиття. Я замовив дві склянки вина, і Поль Джонс розповів мені свою історію. Вона варта того, щоб її описати в романах, але він розповів її скупо і стримано. Я перекажу її своїми словами.
Народився він у Шотландії, і, як виявилося, справжнє його наймення було Джон Пол. Наділений від природи розумом та фізичною силою, схильний до авантюр, але зубожілий тринадцятилітній підліток приїздить до Америки і поступає юнгою на корабель, що займався работоргівлею.