Віденці висипали на вали. З дзвіниці Святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара–Мустафа теж готується до неї, хотів передбачити його заміри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам’яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв’язався у бій", — подумав.) Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… "Молися завтра за мене, Марисенько!" — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.
Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?
Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.
Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.
Розбудив його з третіми півнями син Яків.
— Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!
— Що? — кинувся король.
— Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі… І півтисячі донських козаків…
— Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.
— Як Бога кохам, правда… Ждуть наказу, де ставати.
— Слава Богу! А решта?
— Решта з обозом відстали… Будуть пізніше.
8
Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара–Мустафи, його невмінням вести облогу.
Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара–Мустафа зібрав військову раду.
Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!
Коли ввійшов Кара–Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.
Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.
Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам’яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:
— Що будемо робити, вельмишановні паші?
Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.
Кара–Мустафу почала охоплювати лють.
Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!
Він ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливість перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
— Ну, то що порадять мені мої паші?
Тут підвів голову хан Мюрад–Гірей. Кинув коротко:
— Зняти облогу й відступити!
І тоді — ніби прорвало греблю. Заговорили всі разом, люто блискаючи очима.
— Авжеж відступити!
— Два місяці товклися під цим проклятим містом, а чого добилися?
— Ми всі тут перемремо як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною війська!
— Аллах відступився од нас!
— Виманити Штаренберга в поле, а потім разом із Собеським розгромити! У чистому полі ми матимемо перевагу!
— У нашому таборі кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
Кара–Мустафу знову почав душити гнів.
— Не всі разом! Хтось один! Це ж військова рада, а не стамбульський базар!
Підвівся паша будський Ібрагім, шурин султана. Тримався незалежно, бо відчував підтримку Високого Порога.
— Вельмишановний сераскере, високоповажні паші! Я воїн, тому не ждіть від мене багатослів’я. Скажу коротко: щоб урятувати військо нашого всемогутнього повелителя і володаря султана Магомета, нам потрібно відступити! Ми опинилися між трьох вогнів: між Собеським, Штаренбергом і різачкою, яка нещадно косить наші лави… Хто має іншу думку — хай скаже! — І сів.
Зразу ж підхопився сухий, але енергійний, розумний паша адріанопольський.
— Великий візире, всі паші одностайні в тому, що двомісячна облога Відня не принесла нам перемоги і що її потрібно зняти. Чому, ви запитаєте мене? Відповідаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими від хвороб і пораненими половину війська. Тому, що в тилу у нас стоїть сам Собеський, полководець досвідчений і рішучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро, а тепер, коли йому на допомогу підійшло союзницьке військо, він і не подумає про здачу міста. Тому, що з дня на день треба чекати дощів і осінніх холодів, а у нас немає зимового одягу. Тому, нарешті, що не ми перші відступаємо з–під стін цього міста — великий султан Сулейман також відступив, не здобувши лаврів переможця… А коли відступимо, то збережемо військо і надію на перемогу в майбутньому. Хай допоможе нам Аллах!
Кара–Мустафа скреготнув зубами.
— Ганьба! Високоповажні паші забули про воїнську честь і достоїнство! Забули про честь Османської держави і славу падишаха! Ми прийшли на війну, а не на веселу прогулянку. І Аллах зовсім не відступився од нас. Він не відступається від людей мужніх і рішучих. Пам’ятайте про це! Я вірю: ще три дні облоги — і Відень упаде! Обложені тримаються з останніх сил. Почекайте ще три дні, шановні паші, і якщо ми не візьмемо цього проклятого міста, я дам наказ про відступ. А Собеського нічого боятися. Поляки змучені далекою дорогою, в бою вони нестійкі. Король польський не насмілиться напасти на нас. Я сам нападу на нього і примушу тікати без оглядки! Я не відступлю з–під Відня, поки не візьму його, Аллах мені свідок! Завтра я з шаблею в руці битимусь, як рядовий воїн, і краще мені загинути, ніж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам Аллах! Це моє останнє слово. А зараз, паші, ідіть до своїх воїнів і готуйтеся до наступного дня. Я пришлю диспозицію… Ми розвернемося фронтом до Собеського і з допомогою Аллаха розгромимо його! Ідіть!
Паші мовчки вислухали сераскира, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м’яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара–Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.
9
Сафар–бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові:
— Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім–паша займає правий фланг — від Дунаю до Гейлігенштадта. Ставлять гармати. Яничари копають шанці. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників… Кара–Мустафа сподівається на успіх.
— Ненку, де, по–твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? — спитав Арсен.
Той задумався.
— Важко сказати… Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз…
— І все–таки… Невже немає слабкого місця?
— Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях, сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку…
— Що це за шлях?
Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.
— Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?
— Бачу.
Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно — достойно зустріти смерть!
— Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по–твоєму?
— Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору… Розумієш, що це означає?
Арсен рвучко нахилився до Сафар–бея, обняв і міцно поцілував у щоку.
— Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені — пора! Живий буду — знайду тебе, загину — сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!
— Ти що, Арсене? — Ненко струснув Арсена за плечі. — Невже надумав провести тією ущелиною союзників?
— Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!
— А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!
— Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюють! На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара–Мустафі — за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти — бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара–Мустафи… Ну, прощай! — Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.
— Прощай, Арсене! Прощай, друже мій!
10
Настала неділя 12 вересня 1683 року.
В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо, блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно–криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг, рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.
Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль Святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно–закличні звуки дзвонів — бом, бом, бом!
Подув легенький вітрець, і туман почав поволі розсіюватись.