Вже не буде довго білою стежкою їхати. А все думає про стрічу з самітною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неї назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч і ніколи його в житті не бачила, а душу його відразу мов теплим шовком оповила. І хоч не вірив би він ворожці, бо вони всі туманять, але їй одній вірить. Найбільше боліла його майже несвідомо її покора перед ним. Чому корилася заєдно? Не була ж йому нічого винна і не провинилася нічим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєї душі йому під ноги устелила... Як той дід Андронаті, що завше був такий добрий до нього віддавна вже і хіба просив не забувати про нього. Він розкаже колись дідові про ворожку Мавру, і нехай до неї піде. Може, добре буде, як обоє стрінуться.
"Царевичу ти мій красний! — дзвенить йому її пестливий покірний голос заєдно в пам'яті. — Голубе мій синьоокий!.."
Так до нього не заговорила ніколи в житті його мати он там на горі, дарма що звалася "матір'ю".
Його мати! Та ба! — згадав він і усміхнувся гірко. Хто знає, де і хто його мати. Кинули його, мов щеня, під чужу стріху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, і не навернулися більше. Чи не самітний і він у світі, як он та бідна, як казала: на весь ліс, всю гору? Чи не подібна його доля до її? "Мавро!" — зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце і свідомо забажало любові. Тої чистої, материнської любові, якої він ніколи не зазнав вповні в своїм житті, скільки б і не любили його господарі, не любили дівчата, не шанували товариші і всі інші знакомі. А матерньої любові, тої щирої, теплої, він ніколи вповні не зазнав. Вона одна, перша, обізвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душі. З щирої материнської душі. І він чув силу правди її слів і її чуття на собі, і він її не забуде...
Роздумуючи над старою бідною циганкою, пригадував він собі не раз і її пророчі слова про його долю. "Не люби, синоньку, чорні очі... — остерігала, піднявши ще й палець, — бо чорні з синіми тут в пару не укладаються. Люби такі, як твої, буде доля ясна", — обізвалося йому голосно в душі. "В Туркині чорні очі!" — заговорив сам до. себе. Але в тій же самій хвилі відчув виразно, як, може, ніколи перед тим в житті, якими дорогими були йому саме ті чорні очі, була та — з чорними очима, "Туркине! — обізвалося жадібно його тугою переповнене серце, що все забувало, а її пам'ятало. — Туркине, вийди!"
Сам не знав, як сльози втиснулися в його очі, смуток обгорнув його. Він їде ще білою стежкою, лісом, а однак угадує, що вже недовго буде нею їхати. Десь незадовго спуститься в село. Там, вдолині, чує він, шумить гучно ріка. Набрала дощової води з гір, розшалілася і мов нікого не знає. Але йому спішно. Припізнився в старої циганки, і тепер треба квапитися... Його кінь біжить остро по білій, як сполоканій стежці, розтягненій тепер тут рівно.
Тут і там зачіпає він капелюхом о розложисті віти смерек, і на нього сиплеться свіжий дощ з лісової зелені.
Далі, далі і стане смеркатись. Густішим лісом вже ніби сумерк прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.
Так.
Однак — хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!
І він кличе радісно:
— Тетяно, то ти? — Але тут і вмовкає.
Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усміхнена, щаслива!
Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано — і враз усміхнулися.
— Не клич голосно! — остерігає, задихана з несподіваної радості. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!
— Любиш? — питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.
— Люблю, — відповідає з цілим раєм щастя в очах. — Коли не любила?
Він притягає її лакомо до своїх грудей і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує...
— Тут ніхто не бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.
— Раз, — каже вона слухняно і цілує.
— Ні. Ще раз, — відповідає він і цілує другий раз. — Я спішусь, зозуле, все в роботі. — Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: — Колись лісом знов, як тепер.
Вона усміхнулася щасливо:
— Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.
— Зійдемось, — сказав він і рушив спішно з місця.
— Зійдемось, — відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з'їхав...
Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.
Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали...
Згодом стало в лісі тихо...
"Гей, на Івана, гей, на Купала... гей-гей-гей!" — розходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.
"Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей", — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору...
Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навідатися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою.
Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались... А от і останнім разом.
І пішла.
Іде задумана.
Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане ґаздувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.
Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.
Їй здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.
Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.
Може, то Гриць?
Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нього не прибуває до неї. Він один ділить їх тайну, а ліс другий. Се не Гриць.
Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:
— Я тут! — А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — "Тут!" — і більше нічого.
І знов іде.
Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притім щось ніби пошіптують.
"Грицю!"
"Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!"
Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчається, бо так він її любить, і пересвідчується, що вони на своїм місці, держаться добре.
Ні. Не Гриць.
З глибини лісу, ззаду, за нею висувається стареча білоголова постать страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.
Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та ось він кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала — і нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, — і вона се укриває. Та він помічає се і схиляється вдруге покірно перед нею.
— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось тебе тут подибав, — каже далі і блиснув якось з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.
— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.
— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?
— Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.
— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.
— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розвідатися — розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсь в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна чи ще прийду.
— Чому? — питає довірочно дівчина.
— Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:
— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива?
— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.
— Вдо-ви-ці? — ніби чудується дід.
— Вдовиці.
— А-га! — відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.
— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись.