Ополченню, що прийняло на себе навалу татей із чужкраю, пощастило всього лиш стримати їхні передові сотні. За тими сотнями йшла тьма. А тьмі окольне ополчення безсиле заступити путь. Такий заступ міг виставити лише князь.
На нього давно уже сподіваються на обводах. Городищанські старці те й робили, що посилали набрані по весях сотні в поміч тим, хто стояв у передніх лавах і силився зашкодити як обрам, так і утигурам. А князь Зборко зволікав чомусь. Така задовга путь у нього від стольного города до придніпровських обводів чи таке забарне збирання? Пробі, йому, здавалось, найпростіше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней та й подався на зближення із супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей із чужкраю в глибинні верві Улицької землі — пагуба й безліття, і не лишень для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем і димом весі, плач і стогін ідуть землею — від тих, що розлучилися, заарканені, з кревними, і тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба швидше ісполчатися всім і стати стіною. Чуєш, княже, стіною, коли не хочемо погибелі усьому і всім!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кістьми й супостата свого клало поруч, не відаючи в передсмертну годину, що князь неподалік уже, став табором і робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську там, де вигідно буде і стримати обрів, і вийти на них із табору, коли настане його час.
— Що обри? — питає кожного з гінців своїх. — Де нині обри?
— За Сайгаковим байраком, княже.
— А утигури?
— Утигури спинилися, стримувані ополченням, не далі ста поприщ від нас. Одначе заступ ополченський ненадійний. Ось-ось зіпхнуть його і підуть всією раттю.
Один повідав так і другий теж: обри націлені йти в Улицьку землю своєю путтю, утигури — своєю. А полян із росичами та втікичами нема та й нема.
— Звідки мали останні вісті від князя Острозора?
— Із верхів'я Жовтої ріки.
— Мав би бути вже.
Про те, що в поміч уличам ідуть поляни, знав не лише князь, відали й ті, що стояли близько до князя, а від них дружина, ополчення. Тож мало в тому дива, що всі уповали на появу полян, оглядались і питалися подумки, а чи один у одного: "Не запізняться?" Видять боги, тільки б не запізнилися, все інше складеться, як треба. Он яка рать ісполчилася, як надійно обсіла вона путь, що її утигурам не минути. По один бік від долини — глибокий байрак, по другий — ліс, яким комонним утигурам не проїхати. Підуть, коли йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тільки долиною, а вийдуть на долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане воЇв, аби не пустити їх уперед, засипати стрілами з лісу і байраку, аби знесилити чи й потяти до решти на тамтій долині. Най тільки складеться так, як мислить собі, далі сієї долини утигури не підуть. А ось із обрами не втямить, як вдіяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте і стійте супроти обрів на смерть, доки упораюсь із утигурами? А чи зарадить се біді, порятує виправу? Коли б то була певність, що вистоїть ополчення. Йдуть-бо ті каторжні обрини осібною путтю і неблизько звідси. Супроти них треба кидати й осібну рать.
Аби бодай на день, на два віддалити січу, що її ось-ось мали нав'язати його раті утигури, послав кілька сотень ополченців у поміч тим, що стояли супроти них уже за п'ятдесят поприщ від табору. Вони й допомогли ополченню вистояти ті кілька днів, що їх потребував князь Остроаор, аби добутися нарешті до вибраного уличами місця для боролища.
Поява полян неабияк піднесла оборонцям землі Троянової буєсть ратну. А піднесена буєсть — ще одна рать, : най і незрима, все ж сутня і он яка жадана. До сліз раділи, обіймаючись, мужі, не ховали утіхи-вдоволення і вої. Галасували на всю околію і не зважали уже на те, що їх почують околії, що про них можуть відати ті, кому не на' аежить відати.
. Князі зустрілися далі від усіх й одразу ж заговорили про грядущу січу.
— Обри не випадково вчинили так, — запевняв князь Зборко, позираючи передусім на Острозора. — Вони затим і пішли осібною путтю, аби роз'єднати наші сили і здолати поодинці.
— На Тивер теж послали осібну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити нас, антів, єдиними.
— Зборко ствердно кивнув головою.
— То як мислять собі князі січу з ними? Підемо па поводі в обрів і роз'єднаємося чи вдарим купно на утигурів, а затим так само купіно на обрів?
Князі Полянської землі переглянулися. Видимо, не передбачали, що їх спитають про це: йшли-бо на поміч, не в привідці.
— Як далеко звідси обри і як — утигури? — поцікавився Богданко.
— Утигури не пізніше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрів, гадаю, мало буде й трьох діб.
— Скільки одних і скільки других числом? — ожвавився Острозор.
— Достеменно не відаємо. В одному немає сумніву: утигурів значно більше, ніж обрів.
— Тоді нема чого вагатися. Маємо погромити передусім більшу силу супостата, менша сама покаже спину. А сю, більшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.
— Багато біди накоять тоті обри, коли підуть безборонне.
— Правда твоя, княже, багато. Та ще більше засіється її в землі нашій, коли розпорошимося й не погромимо ані утигурів, ані обрів.
Пили меди і похвалялися, похвалялися і знов пили, та обіймалися п'ючи, та братались, аж поки не прийшла на землю ніч і не зборола всіх міцним напідпитку сном.
Спав і табір, повитий темінню та незвичайною для такого стовписька ратних людей тишею. Хтось не вірив і через те не брав до серця мислі, що смерть така недалека вже і така можлива; комусь спадало таке на думку, та він заприсягався ім'ям матері: не може бути, аби та зла морана постигла саме його і саме тут. Січа є січа, там і стріли летітимуть хмарами, і таті обступатимуть зусібіч, сулиці та мечі зблискуватимуть перед очима, гейби перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в руках не такий матиме меч і не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж є щит і побратими, надійніші за всякого щита. Он скільки зібралося воїв землі Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх? Не може того бути. Не повинно бути!
Певність — надійна колисанка, та до пори до часу. Коли задудніла па світанні земля, затим пригнали засапаних комоней і посіяли тривогу гінці ополченські: утигури пішли всією раттю, — і найповніші себе забули про певність. Заметушилися, покликані сурмами, вдягли нашвидкуруч ратні обладунки й подалися кожен на своє місце: хто — в перші латі, де обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто — до комоней, лаштуватися в сотні, тисячі, бути напоготові обійти, коли настане час, лави лучників і вдарити на утигурів всією, що мають у сховку, силою.
Князь Зборко чи не перший з усіх виїхав у супроводі мужів та отроків на узвишшя, стежить за дальніми обводами долини. Там мають об'явитись його ополченські сотні, а слідом за ними, чи, може, й переслідуючи їх, утигури. Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатів на Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далі путі нема, — коли не всі, то більшістю раті своєї вийдуть під стріли та сулиці антських лучників і метальників. А йому, князеві Зборку, уличам його того й треба.
Першим з ополченців, що відходили під тиском утигурів, добувся до свого привідці тисяцький Буймир.
— Княже! — осадив змиленого огира. — Утигури, видно, запідозрили щось, пустили відприск своєї раті поза байраЗком — на городище Сорочий Брід.
Он як!
Під Зборком занепокоївся огир і став витанцювувати, стримуваний.
— І багато пішло їх поза байраком?
— Немало, все ліве крило раті.
Зборко все що вдає, ніби вгамовує огира. Пішли поза байраком. А куди? Добре, коли па городище Сорочий Брід, а коли обійдуть табір і вдарять антській раті в спину?
— Княже, — над'їхав до нього й сказав, аби всі чули, привідця полян. — Дозволь узяти той відприск на себе.
— Іншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
— Розумію: маю не допустити удару в спину. Я візьму той утигурський умисел на карб, коли вони справді замисвили таке, і упереджу іншим вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брід, візьме па себе князь втікичів Богданко. И піду щільно поза байраком і вийду за спину тим утиіурам, що погрожують табору з чола. Отоді й побачимо, хто кого перехитрить.
— Боги в поміч, кпяже.
Зборко розуміюче усміхнувся Острозорові й підніс на внак цілковитої згоди з ним прикриту шкіряною паперстВипею десницю.
XXI
Утигури по були для улпчів загадкою. Наш прочиляе їх широкий Дніпро, недоступні пороги па Дніпрі, пай це родичаються через тоту недоступність, та знатися знаються. Бо і одні, і другі не раз і не двічі бували за порогами. Коли — щоб умикнутії сіпіьоокпх чи, супротітвно тому, карооких дівиць, коли — щоб заволодіти табуном комоней чи пограбувати весь і прихопити щось значиміше, аніж дівки та номоні. Через те і в погоню ходили, і стиналися, а стинаючись, знали, які вої з одних, які — з других. Рать утигурська не мала піших мечників. Усі, хто ходив на січу, а тим паче на татьбу, були комонні. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися непоміченим, будучи на звідах. Зате в січі чи в татьбі не ховався за спини сусідів. Пер засліплено-одчайдушно і до лиха вміло: припадав огиру чи кобилиці до гриви, ховався, коли бачив загрозу, під черевом і спритно уникав пущених у нього стріл.
У тому й була, мабуть, зверхність воїв-утигурів. Коли ж доходило до січі, кожен із них в змиг ока опинявся на спині нажаханої чи й перепудженої гиком та свистом тварі й лишався відкритим як для меча, так і для сулиці. Бо не мав ані шолома, як усі інші, ані лат, як ромеї. Вся надія утигура на власну спритність, на меч і сулицю, а ще на кудлату шапку-калансуву, на вивернуту, як і калапсува, вовною назовні гуню. Летить такий швидше вітру і навальніше коршуна, що падає з неба, й, здасться, нічим не зупинити його.
Об'явившись тут, на долині перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували апі спритності, ані навальності. Правилися турмою, одні (либопь, привідці) спилялися па мить, чи й не спиняючись, повелівали тим, що були ближче до них, інші, спонукувані повелінням, гнали комоней ошуюю, одесную чи й прямісінько до ріки. Вся решта почувала себе цілковито безпечною і видимо упокореною.