и Соколиної Вежі, щоправда, пригасили в ньому ловчу завзятість (там як жили, так і живуть сподіванками), все ж не так дуже, щоб відмовитися від ловів. Як тільки випали глибокі сніги і в Тивері твердо стало на зиму, заіржали біля княжих конюшень коні, залаяли на скотницях пси, озвалися, пробуючи голоси, ріжки, за ними — й басисті тур'ї роги. Ловчі покрикували на челядь, челядь — на псів, і пішла, покотилася долами зичність, недвозначно кажучи всім: князь збирається на лови.
Як виходив із терема та сідав у сани, над'їхав на вороному, мов галка, й широкогрудому, з міцними ногами й ще міцнішою гривастою шиєю коні воєвода Вепр.
— Куди велиш податися, Волоте?
— На пониззя, там звіра більше.
— А може, на свої дідизни заглянемо? В дідизнах його не менше. Давно не бували там зимової пори і не відловлювали.
— Я був, і не так давно, — відмахнувся князь і заходився всідатись. — Подамося спершу на пониззя, а вже вертаючись, заглянемо і в твою дідизну, коли так хочеш.
Догадувався воєвода: не до веселощів князеві у Соколиній Вежі, тому й воліє бути далі від неї. А самому, як ніколи, хотілося бути саме у Веселому Долі: обіцяв Людомилі тоді ще, як гостив, сказав, на лови прибуду до отнього гнізда.
Вони не вперше купно йдуть на лови. Відколи Волот — князь, Вепр — перший після князя ратний муж у землі Тиверській. Ще за молодечих літ спізналися і таки в своїх дідизнах, таки на ловах. Брали їх тоді з собою не як мужів — рано їм було сходитися у лісі з ведмедем, стинатися з ікластим вепром, брали як отроків, на яких покладалося наганяти звіра. Проте броню і отроки мали при собі справжню, та й ловчих навиків не позичати їм. Всяке ж бо трапляється на ловах, як трапилось і тоді, за першого знайомства молодого княжича з молодим сусідом по оседку — Вепром. Ішов з челяддю, галасував, як і челядь, наганяючи звіра, а обернулося так, що звір погнав на нього. І погнав не як-небудь — лавою. Кінь схарапудився тоді і викинув княжича з сідла. Як те сталося — і помітити не встиг. Та й не було коли помічати. Уступили з дороги челядники — рвонув услід за ними й гнідий. А вепри он уже, поруч. Єдине, на що спромігся, — підхопив сулицю й став до бою. На що покладався, сам не відав: вепрів, що йшли прямісінько на нього, було два, і обидва не вепри — веприська.
— Бери того, що по ліву руч, — почув позад себе. — Я беру того, що по праву.
Той, що скакав на коні й кричав йому, теж був із сулицею. Хто — пізніше вже довідався, а довідавшись, не розминувся так собі: і до Соколиної Вежі запросив, і конем-гриванем, що носив потім Вепра на Дунай і поза Дунаєм, винагородив. Бо таки щиро вдячний був за поміч, бо й батьки після того близько зійшлися і мали себе за приятелів-соратників. А ще ж і жили по сусідству: Волот із вітцем своїм по один бік лісу, Вепр — по другий, у Волотового вітця бортна межа позначалася на полуночнім лику дубів, що стояли по взгір'ю і підносилися над лісом, у Вепрового — на полуденнім. І вдачею виявилися схожі: обидва веселі й завзяті, схильні до міцної чоловічої дружби, а ще міцні тілом і духом, не боялися ані скачок шалених, ані поєдинків із звіром лютим. Тож і заприятелювали. Скільки жили вольними молодцями у своїх дідизнах, стільки й трималися купно. Одного передсвяткового надвечір'я Волот гнав коня до Веселого Долу і був на ігрищах чи якихось інших забавах у Вепра, іншого — Вепр до Соколиної Вежі, на побачення-гулянку в товаристві Волота. А вже як надходив день, що його святкувала вся земля, чи надходив час зимових ловів, сходилися всіма родами й тішилися, як серце веліло.
Потім зачастили ратні виправи, зачастили й походи до Дунаю та за Дунай. Були отроками, трималися батьків, стали мужами, не забували, шо вони сусіди-побратими: і в походах старалися бути ближче один до одного, і в січах пам'ятали, що плече побратима — надійне плече. А вже як не стало батьків і їм довелося взяти на себе батьківську ношу, поріднилися й поготів. Тепер уже доля Тивері тримала їх укупі, гострила розум і меч їхній на діла ратні і стольні.
Зимовий день занадто куций, щоб сподіватися на лови сьогодні ж. Через те князь Волот так і поклав собі: правитиметься в бік Дунаю доти, доки стане дня. Довідавшись про те. Вепр, як і там, у Черні, знову насмілився підступитися до нього з порадою.
— То ризиковано, княже. А коли ніч застане в лісі? Тим паче, що далі підуть спалені весі та городища. А в спалених можемо й не знайти ночівлі.
— Ну, чом же, за літо кожен оседок щось та поставив. Яка найближче весь?
— По один бік — Медуша, по другий — Сонцепік.
— А далі?
— Випал.
— Випал? Стривай, невже Випал?
— Так і є. А що князя дивує?
— Я був у Випалі, я знаю його. Туди й триматимемо путь.
— Коли князь був там, то повинен знати: Випал спалений, і спалений дотла.
— Кажу ж, за літо щось побудували. Раз є люди, є й оселі, а нам на ніч великих розкошів не треба. Повеліваю: тримати путь на Випал.
І збадьорився неабияк, і захвилювався — теж. Випадково опиняється він вдруге біля цього городища чи з веління долі? Це треба: знову виїхав на Випал, а до Випалу, знає, пішла Миловидка. Чи то ж відшукала кревних? Чи живе тут?
Городище справді не було вже тим, що на передлітті. З-поміж притрушених снігом згарищ стояли й свіжо рублені хижі. Правда, негусто їх стояло. Коли ж відвідали, напитуючи ролейного старосту, одну, потім другу, і зовсім засумнівалися: де справді знайдуть ночівлю, коли в кожній халупі по кілька сімей?
На щастя, староста Випалу виявився тямковитим: не довго думав та гадав, звільнив свою оселю для князя, ще одну — для мужів і челяді, а випальцям звелів потіснитися на той час, поки гостюватиме князь.
Те вдовольнило Волота, і він зажадав бачитися з ролейним старостою віч-на-віч.
— Є ще одне важливе діло, ролейче. У Випалі живе дівчина Миловида. Ярославова Миловида, — уточнив. — Знаєш таку?
— Чому не знати, знаю.
— Прийди з нею і негайно. Я повернув її на передлітті з ромеїв, — додав, аби ролейний менше дивувався. — А ладо її лишився там. Скажи, є вісті про нього.
Сподівався, що староста кивне догідливе та й подасться з оселі виконувати волю князя, а той стояв і кліпав очима.
— Піти, княже, можу, та чи прийду з Миловидкою — не знаю.
—Чом так?
—З передзим'я не бачу її в городищі.
—З передзим'я? Куди ж пішла? Куди могла піти?
—Не відаю.
—Ну, а стариня її жива, тут вона?
—Ба ні, загинула. Весь рід загинув. Миловида літувала в тітки своєї, а це не бачу. Та я піду і запитаю в тої ж тітки, де вона.
Староста уклонився й поспішив зникнути, а князь сидів, мовби у воду опущений. І хотів, і не міг втямити те, що почув. Каже, старині у Миловидки немає, рід увесь загинув, і Миловидка подалася кудись ще на передзим'ї. А до Черна не прийшла, бач. Чого б то? Не повірила речам княжим? Не побажала бути в стольному Черні? Мабуть, що так.
Поки думав та сушив себе не вельми втішними думами, ролейний староста стукався уже в двері Миловидчиної тітки й тлумачив тітці, чом прийшов, хто кличе Миловидку.
— Пробі. Таж її немає!
— Я теж казав: немає. А князь велить: знайди і приведи.
Тітка і подивована, і неабияк налякана тими речами. "Приведи? Йой, та що він собі надумав, той князь?"
— Облиш ті клопоти, старосто. Миловида полишила Випал, пішла з Випалу.
— Куди пішла? Де можна знайти її коли не нині, то завтра?
— Або я знаю? — злукавила жінка. — Пішла у світ, а світ широкий, шукай її там.
Вертів, як тільки міг, хитрий та битий на бесідах староста, а мусив вертатися ні з чим. І князь мусив лишатися в його оселі ні з чим. Через те і спати не спав до глибокої ночі, і на лови виїхав похмуріший за похмуре зимове небо. Вепр швидко спостеріг те і не втерпів, щоб не нагадати при нагоді про свою дідизну.
Нагоду дало завершення першої облави. Ловчі несли та й несли до саней звірину: і лосей, і вепрів, і єленів, і зайців. Окремо складали тих, що давали лиш пушнину.
— Ого! — веселилися й потирали закляклі руки. — Такий вилов не завжди щастить мати.
— Князь знає, де водиться звірина, — полестив хтось, не відаючи, якими підозрілими видадуться ті лестощі. Зате Вепр нагледів гострий його позирк і, здається, збагнув, чому такий невдоволений вийшов Волот з ночі.
— Набили справді більше, ніж можна було сподіватися, — вкинув і своє слово. — Може, на сани та й по конях, га, княже? Чого маємо тулитися в тісних випальських халупах? У мене і теплінь, і просторінь, буде де і лови продовжити, і трапезу, достойну князя і його мужів, справити.
— А доберемося до ночі?
— Присяйбіг, доберемось. Це ж мало не вдвічі ближче, ніж до Черна.
— Тоді вели узяти з собою дичини на вечірню та вранішню трапези, та й поїдемо. Усе, що лишиться, залиш випальцям.
— Гой-я!
Вепр крутнувся на місці й подався по-молодечому швидко до челяді, а князь кликав уже до себе релейного старосту з Випалу.
— Ми від'їжджаємо, — сказав йому. — Все, що уділять мої мужі, візьми й роздай погорільцям. Дівці ж Миловиді, коли з'явиться тут, скажеш: князь був і цікавився, як живе вона без кревних. Коли ж залишиться у Випалі, подбай, аби не була зобиджена кимось. Чув, що кажу?
— Чую, княже, аякже.
— І ще повідай їй: на передлітті ромеї обіцялись повернути наших бранців, ну, і її лада також.
— Повідаю, княже, неодмінно, — поспішав запевнити староста, і була в тій поспішності не тільки ладність будь що прислужитися, був і страх: а де знайде Миловиду? Тітка її правду казала: світ широкий, піди та знайди сироту в тому широкому світі.
У теремі воєводи Вепра справді почувалися, ніби вдома: і тепло було, і затишно, і просторо. А ще ж парували й свіжі яства на столах, гнулися столи від численних яств, наповнених ситою та медами корчаг, численних братниць та поставців для тих, хто ділитиме з господарем щедре застілля. Воно й князь не з порожніми залубнями вирушив на лови, є в тих залубнях і яства, і питва. Та що вони супроти того, чим пригощає нині Вепр і його жона Людомила? З привезеного оббілували тільки й пошаткували виловлену по випальських лісах дичину, все інше — від щедрот Людомили Вепрової та від радості самого Вепра.
Хто бачив його на ловах, той, не задумуючись, скаже: немає завзятішого і буйнішого в тих заняттях мужа, аніж воєвода Вепр. Одначе хто мав нагоду підіймати з ним виповнені медом братниці, ділити веселе під хмелем застілля, той теж не буде довго думати й шукати рівного Вепрові в буйнощах та веселощах. Бо Вепр