І цим остаточно викрила себе.
"Певне, бачила нас разом",— подумала й неприродно засміялась:
— Чудний твій Карпо. Прийшов у сад. Я думала, він мені допоможе, а він... з миски взяв жменю, потім іще одну. Ну, піду ж я, а то мати жде вишень на вареники,— і швидко зникла за хатніми дверима.
"Вони потай зустрічаються. Що ж робити? Сказати батькові? Сказати Прохорові? Як же далі буде? Обдурюють мене з Карпом. Я тепер бачу, все бачу... Поговорю з ним, а потім, мабуть, батькові про все розкажу. Він порадить, що робити".
Марія знову зібралася йти по воду, а тим часом від річки повернувся Карпо і одразу попрямував до турніка. Кожного ранку він любить розім'яти м'язи.
І треба сказати, що натренувався-таки добре. Тіло в нього стало гнучке, руки сильні. Він легко робить гімнастичні вправи, а крізь шибку вікна милується ним Віра, забувши, що поряд неї стоїть свекруха.
— Що ж ти ліпиш тісто, а вишень не кладеш? — зауважила Ганна Федорівна, підозріло оглядаючи невістку.
Віра, почервонівши, одводить очі від шибки і переліплює тісто.
— Сама пе знаю, як цс трапилось. Про інше думала.
— Я догадуюсь, про що ти думаєш,— і цими словами збентежила Віру. Але свекруха не стала дорікати а чи повчати невістку, сказала тільки: — Вода вже закипіла в чавунчику, вкидай вареники та гукай Карпа — будемо снідати.
Карпо після гімнастики помив руки, переодягнувся і сів за стіл, де вже у мисці парували гарячі вареники.
Ні Прохора, ні Аркадія Павловича вдома не було. Ще на світанку вирушили вони до парового млина. За стіл сіли Марія, Віра, Карпо і Шумейчиха.
Карпо намагався пе дивитися на Віру, а вона, як навмисне, то підкидає йому в тарілку вареників, то пропонує ще сметани, то зиркає на нього так, що мати й Марія помічають ті погляди, але кожна з них думає про своє.
"Мабуть, треба буде порадитися з Аркадієм, та нехай вони собі якусь хату іншу знайдуть, бо доведе її Карпо до гріха".
"Хіба довго можна так жити? Це ж не життя, а якесь пожарище, і у всьому винна Віра. Коли б вона була порядною, Карпо не посмів би залицятися, а то, бач, разом вишні зривали. І такими очима вона дивиться на нього. І навіть за столом не стидається ні мене, пі матері. Хіба я сама пе могла б йому дати сметани. Безсовісна!"
"І чому вони так ненавидять мене? Хіба я винна, що гарніша за Марію і Карпо мене любить. Не винна ж я. Сам він залицяється до мене"
"Так важко жити. Кроку не ступиш, щоб за тобою не стежили. Хіба я не начальник? Інші мене бояться, а тут, як заєць, ховаюся сам від родичів. Ну та сьогодні Віра буде зі мною",— думав Карпо, уминаючи вареники, добре помащені сметаною.
— Тепер можна й на роботу,— сказав він, стаючи з-за столу.
Марія оглянула його гімнастьорку, зняла дві пушинки, сказала на прощання:
— Приходь же обідати. Буде зелений борщ з молодою картоплею і смажена курка.
— Курятину люблю. Обідатиму вдома.— І 'Карпо, позирнувши на Віру, яка мила посуд, зустрівся з нею очима, але нічого їй не сказав, бо вона зрозуміла погляд його без слів і обіцяюче посміхнулась.
Карпо вирушив на роботу.
Біля волості нудилися приїжджі селяни, чекаючи на прийом до начальства, а начальство йшло після доброго сніданку не поспішаючи, тримаючи в руках важкий портфель, що порядно розпух від різних ділових паперів та заяв, які маринувались там по декілька місяців.
Приїздили і приходили все нові люди, подавали заяви, чогось домагалися, щось просили.
Карпо Нехльода нікому не відмовляв, а, навпаки, обіцяв "провернути справу в один момент". Та як тільки прохач зникав за дверима кабінету, його неперечитана заява одразу потрапляла у портфель, як у могилу.
Найсміливішим і настирливішим прохачам іноді щастило знову потрапити на прийом до Карпа, але в декого з них при зустрічі з начальством сміливість раптом зникала, а натомість згинала спину рабська покірливість.
— Пробачте, товаришу начальник. Я сам нетутешній, значиться, з хуторів я... Відносно продподатку вам заяву подавав... Скажіть, будьте ласкаві, розглядали вже?
— Чи бач, який швидкий,— говорив Карпо Нехльода, невдоволено озираючи відвідувача.— Тільки що подав і вже хоче мати відповідь!
— Та ні, я вже четвертий місяць жду.
— Іще пождеш, бо є люди, які раніше зверталися до волко-му. Як же ти гадав: їхні справи я відкладу, а твоєю займуся? Тепер усі граждапи рівноправні. Надійде твоя черга — розглянемо, матимеш результат.
— Добре... Добре... Коли раніше люди подавали, то я зажду. Скажіть тільки, чи довго ще мені ждати доведеться?
— Навідуйся. Слідуючий! — бундючно гукав Карпо, і до кабінету входив інший прохач.
Минали дні, портфель розбухав все дужче, а коли вже його не можна було застебнути, Карпо викладав усі папери до шухляди, і вони там залишалися для різних потреб службовців: хто загортав у них огірки, чи сало, чи оселедці, а хто брав собі той папір на куриво.
Коли ж до Карпа Нехльоди потрапляв на прийом якийсь приїжджий з повіту чи округу, тоді голова волосного комітету наче перероджувавсь: одразу ставав привітним, уважним.
Нехльода скаржився на нестерпні умови роботи, на велику завантаженість, таку велику, що немає коли й дихнути. А щоб гість, борони боже, не подумав, що тут займають посади люди недостойні чи некультурні, Карпо Нехльода починав розмову на міжнародні теми. Мовляв, нехай знає гість, що тут газети читають регулярно, що він, Карпо, особисто завжди в "курсі дєла".
А щоб іще більше вразити співробітника своєю культур* ністю, Карпо починав хвастатися знанням німецької мови.
— Керівник усе мусить знати і все передбачити. Знати якусь іноземну мову, німецьку, наприклад. її за плечима не носити, а горизонт вона розширює. Так само французька чи англійська. Я вже скоро читатиму німецьку газету "Роте фане" без ніякого тобі помічника.— І стежив, яке враження справляє він на приїжджого.
Якщо той поспішав, Нехльода негайно приступав до ділової розмови. А проводжаючи таких людей, він підводився навіть з-за столу, тиснув руку, запрошував у всякий час заходити просто сюди, як до себе додому.
— У нас тут без всякого бюрократизму. Так би мовити, прохання є, і одразу на нього — рішення. Діємо по-військовому. Як у громадянську війну. Сам бував на фронтах, всяких людей бачив. Пропитався духом.— Карпо починав тут же згадувати недавнє бойове минуле, при тому дуже себе вихваляючи. І так він розповідав про все докладно, що відвідувач торопів, упрівав, але слухав заради ввічливості й полегшено зітхав, коли хтось з місцевих чи хутірських селян, не витримавши нудного чекання, розчиняв двері і запитував:
— Можна до вас, товаришу Нехльода?
Карпо припиняв розповідь і так ввічливо, так люб'язно брав селянина під руку, вів до столу, повчав начальницьким тоном:
— І коли вже ви позбудетеся капіталістичної спадщини — оцього боягузтва. При Радянській владі почувай себе господарем, а ти боїшся до кабінету ввійти. Ну, сідай, розказуй, в чому справа.
— Та я вже...— мнеться селянин,— так що й розказував. Це вже втретє заходжу... і бомагу подавав. Ви обіцяли все провернути... Так я оце приїхав... А діла мої вже вам відомі.
— Ну, пригадую, пригадую,— супив брови Нехльода.— Як же... Це про землю щось...
— Ні, товаришу Нехльода. Земля є. Спасибі, Радянська влада наділила. А я лісу хочу дістати на хату, бо в мене хата згоріла. З сім'єю в землянці живу. Про ліс я клопочуся.
— Так, так, справді, лісу прохав. Ну й голова! Та хіба з вами тут не заморочишся. Вас он скільки, а я один. Так що ж, лісу дамо, будуй нову хату...
Попередній відвідувач, користуючись нагодою, прощався з Карпом, а той, ввічливо посміхаючись, проводжав гостя до дверей.
— Отак, знаєте, щодня — тому те, тому інше... Завертітися можна.
І як тільки причинялися за поважним гостем двері, Карпо різко обертався, впиваючись злими очима в переляканого прохача. Якусь хвилину він мовчки дивився на нього, потім не поспішаючи підходив до столу, заклавши за спину руки.
— Скільки тобі років? — несподівано запитував голова вол-кому.
— Мені б лісу...
— А я тебе запитую: скільки тобі років?
— Ну, сорок п'ять після великодня минуло,— відповідав спантеличений прохач.— А хата в мене згоріла ранньою весною...
— Так тобі сорок п'ять років, а ти, дурна довбешко, не розумієш, що коли зайшов до мого кабінету партєйний чоловік, значить, не тривож мене.
— Та я ж не тривожив... Я спитався...
— Спитався... Немає в нас лісу! Навідаєшся через місяць.
— А коли ж я хату збудую? Нагряне зима люта, діти малі в землянці. Ви вже, будь ласка, допоможіть. Я не від того... Я розумію... за послугу... Тільки я по бідності моїй більше не зможу.— І селянська потріскана від вітру, мозоляста рука тяглася до столу, затиснувши в зашкарублих пальцях зім'яті папе* рові гроші.— Ви вже не відмовте... Хочеться до зими бути у новій хаті.
— Це що? — визвірявся Карпо Нехльода і підвищував го" лос так, щоб його чули за дверима інші прохачі.— Це що, питаюся? Хабара даєш? Підкупити збираєшся мене, більшовика, який пройшов громадянські фронти, що кров проливав!.. Геть! Зараз же геть! — кричав Карпо, лютіючи.
Селянин поквапливо ховав гроші і під натиском Карпа задкував до дверей, де стояли слобідські прохачі і люди з хуторів. Вони чули Нехльодин крик — певне, розсердився дуже, а до нього сердитого краще не звертатися, бо все одно відмовить, тому й завагалися: йти на прийом тепер чи не йти? І ніхто з них не наважувався першим переступити поріг кабінету.
Вигнавши селянина, Нехльода розчинив вікно. Надворі був сонячний день. Кружляла над осокорами галич. Карпо якусь хвилину стежив, як матері-птахи годують галченят, а вони, ненажери, махаючи крильцями, надсадно каркають, вимагаючи для себе ще їжі.
Та думає зараз Карпо про сьогоднішню зустріч з Вірою і аж очі мружить від задоволення. Він уявляє собі, як вона голубитиме його, як цілуватиме, а він...
Скрипнули двері, обірвали солодкі мрії. Голова з кошлатим нечесаним волоссям просунулася крізь двері.
— Чи можна до вас?
— Ну-у? — І руки Нехльоди стиснулися за спиною в кулаки.— Слухаю тебе.
— Казали, щоб навідався сьогодні...
— Навідаєшся через місяць.
— Моє діло таке, що не терпить... Зраночку жду. І коневі вже корму нема, і собі харчів не взяв.
— А ти що? Може, гадав, я тебе і твого коня харчуватиму? Сказано — через місяць!
— Я ж то думав...
— То тільки гиндики думають.
— Еге, то правда...