Та раптово Щепкін розвіяв ті думи піснею:
З того часу, як женивсь.
Я ніколи не журивсь,
Ой чук, Тетяна
Чорнобрива, кохана.
То він імпровізував пісню Михайла Чупруна з п'єси "Москаль-чарівник", яку щойно закінчив Котляревський, маючи намір виставити її в кріпацькому театрі у Кибинцях, куди мав запрошення від Трощинського...
А в одній із альтанок зібралися учасники таємного товариства — Пестель, Сергій Волконський, Олексій Капніст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
Новиков повідомив однодумців про свою дружбу з Котляревським, якого він морально готує до вступу в таємне товариство. Присутні схвально поставились до цього повідомлення. Однак це суто конспіративне зібрання провадилося лише з участю цілковито здружених і перевірених учасників таємного товариства.
У тісному колі сиділи прославлені у Вітчизняній війні офіцери, які розгортали боротьбу проти самодержавства. Виділявся своєю поважністю, вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергій Волконський. Будучи рідним братом генерал-губернатора Рєпніна, він охоче прибув на його запрошення, використовуючи нагоди для зв'язків з учасниками нелегальних груп.
Нагороджений золотою шпагою за хоробрість у Бородинській битві, Павло Пестель привертав до себе увагу енергійністю, задумливим виразом розумних очей, здібностями захоплено й переконливо говорити. Молодший за інших Сергій Муравйов-Апостол приніс до друзів не тільки розкішну густу шевелюру та проникливий вираз темних очей, а й досвід повстання Семеновського полку, що відбулося в 1815 році. А тепер на посаді підполковника служить у частинах, дислокованих на Україні.
Говорили між собою стисло, конкретно, як належить військовим і учасникам нелегальних груп.
— Чугуївське повстання цього року остаточно переконує мене в необхідності встановлення республіканського устрою, — говорив Пестель.
— І революційного знищення царського дому Романових, — додав Волконський. — Настрій в армії тривожний. Зріє військовий заколот. Треба вибрати влучний час і дати сигнал. На півночі діють Рилєєв і його друзі. На півдні розгорнута робота в полках. Навіть рядові солдати за нас.
— Я уявляю військовий переворот з деякою участю народної маси, — вставив Новиков. — Необхідне опертя на народ.
— Народ пробуджується... Це так. Пробуджувались колись і раби, яких вів за собою Спартак... Але нам треба опиратися тільки на свідомих, мужніх бійців. Зараз уже не час ховатися під завісами масонських лож, — наполягав Пестель.
— До того ж уряд забороняє масонські ложі. Полтавська ложа "Любов до істини" закрита, — додав Новиков.
— Вам, Михайле Миколайовичу, — звернувся Волконський до Новикова, — є важливіше завдання, ніж керівництво масонською ложею. Це завдання всього "Союзу благоденства"... Треба виробити проект республіканської конституції.
— Буду виконувати доручення.
— Тримайте зі мною в цьому зв'язок, — зауважив Волконський.
Коли замовкали голоси в повитій диким виноградом альтанці, нічну тишу порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просі та, ніби дратуючи його, розсипала ракша терпкі звуки в шелесті осоки.
На небі попливла з заходу невелика хмарина, волочучи за собою тінь через побілені хати, стодоли, обважнілі плодами садки. Десь на крайнебі хмарина зустрілася з іншою, привітавшись ударом грому. Але серед неба яскраво горіли зорі, а за лісом по той бік Псла ховався вогненно-червоний місяць, запалюючи верхи дерев янтарним відблиском.
Від Псла поверталися Щепкін і Котляревський, наблизились до альтанки, звідки почули знайомі голоси. Хтось читав:
И на обломках самовластья
Напишут наши имена.
Почувся голос Волконського:
— Тільки раб душею може бути тираном над рабами! Іван Петрович завагався — чи зайти в альтанку? Там
раптом зірвалася пісня. Молодий голос Сергія Муравйова-Апостола виводив:
Цар наш німець руський,
Надів штани вузькі!
Чоловічі голоси підхопили:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
На порозі альтанки з'явилися брати Муравйови-Апостоли, Сергій Волконський, Пестель, Новиков. Пісню продовжив Пестель:
Тільки за паради
Він дає награди!
Хор приспівував;
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Далі Волконський могутнім голосом затяг:
А за правду-матку
Гонить на Камчатку!
Підхопили приспів інші. До них приєдналися і Щепкін та Котляревський:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Щепкін у такт приспівові пішов навприсядки вибивати гопака.
— Ура! Перемога наша! — гукнув Матвій Муравйов-Апостол і в такт танцюристові почав плескати долонями. До нього приєдналися й інші, обступивши колом невтомного завзятця, наче цим відзначали його викуп на волю.
До Котляревського підійшов Новиков, стиха мовив:
— Згадували про вас, Іване Петровичу... На нашу долю випали важливі доручення...
Друзі обіймалися, обмінювалися дотепами. Всіх ласкаво обгортала своєю синьою пеленою задумливо-чарівна ніч.
На ранок в Обухівку прибули з Кибинець від Трощинського запряжені добрими кіньми екіпажі для гостей.
Ще роса лежала на поруділих стернях, як екіпажі в супроводі кавалькади вершників неслися шляхом на Устивицю, а звідти на Миргород, де переправились через річку Хорол, а потім степовим шляхом — до Кибинець у двір Трощинського.
Серед розкішного саду велично красувався білими колонами великий палац вельможі, прославленого ще царицею Катериною. Біля палацу гостей зустрів кріпацький хор і оркестр. Гримнула музика і хор. До під'їзду вийшов старий, але ставний Трощинський, вітав гостей. Груди його рясно утикані регаліями, що нагадували щедру руку імператорів — Катерини II, Павла І, Олександра І. Широка блакитна стрічка через плече відсвічувала в собі сиве волосся колишнього міністра і, здавалося, змоложувала його, приховуючи шістдесятип'ятилітній вік. Тримав він себе як особа, вишколена великосвітськими бенкетами часів Потьомкіна.
Де взялися тут, ніби для декорації, три кобзарі.
— Це ті кобзарі, — пояснював Трощинський, — від яких у цьому ж таки дворі сам Микола Андрійович Цертелєв записав думи і видав їх цього року.
Один з кобзарів тримав у руці книжечку "Опыт собрания старинных малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".
— Даруємо дорогим гостям...
Книгу взяв із рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця заздалегідь підготовлена гра. Він не прочитав ні в обличчях кобзарів, ні в придворних співаків та музикантів тієї радості, яку вони повинні були виявляти при зустрічі гостей. Однак думи, які проспівали кобзарі, зворушили Івана Петровича. Він бачив, як ці співи зривали рабську покору й байдужість з кріпацьких облич і запалювали вогні у вогкій муті очей. А найбільше його стривожило те, що не вийшла зустрічати гостей Таня Преженковська. Адже вона раніше прибула сюди з самим Трощинським у багатому, квітчаному позолоченими гербами ридвані, яким користувався господар у столиці, ще будучи міністром. Ось стоїть біля під'їзду і той ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрічі, як обіцяла, вбрання Наталки Полтавки", — промайнула думка.
42
Кілька днів відбувалися в Кибинцях з усією урочистістю великосвітського двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю Щепкіна і п'єсу "Москаль-чарівник". Граючи в ній Чупруна, Михайло Семенович показав його зовсім не таким придуркуватим, як заведено було тут зображати селян на зразок Романа у подібній за сюжетом п'єсі Василя Гоголя "Простак".
— Своїм Чупруном ви засоромили мого Романа, — признався Котляревському Василь Гоголь.
— Мистецтво вимагає правди, — зауважив присутній при розмові Щепкін. — Я люблю український народ і не можу на сцені вивертати душу його представників, як вивертають часом для жартів кожух наверх вовною.
Кріпаки, довідавшись, що актор Щепкін наполовину вже звільнений від кріпацької залежності, шукали нагоди поговорити з ним, як з рідним братом. Одного разу співаки перед концертом оточили Михайла Семеновича, розпитували, звідки він та як позбувся кріпацької залежності.
— Буває щастя людям... А в нас співай пісню, хоч трісни, а їсти не проси, — обізвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, і кріпаки швидко розійшлися.
— Так, друже, — кинув Щепкін до Котляревського словами "Енеїди":
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча...
З кожним днем прибували нові гості. Біля під'їзду до палацу стояв іменний ридван лише для вельможних гостей.
Іван Петрович і Щепкін відчували незручність своєї присутності на бенкеті. Гості розташовувалися за столами в кількох залах. Ні Іван Петрович, ні Михайло Семенович не потрапляли в зал найіменитіших гостей. До того ж вони не могли зустрітися віч-на-віч з Преженковською. Та ось трапилася така нагода.
В останній вечір бенкетування було влаштовано концерт. На ньому виступила "королева" вечора Преженковська. Ніби спеціально її не випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивів її на сцену, тримаючи за руку. Вона була в білій шовковій сукні, рясно заквітчаній блакитними биндами. Іван Петрович заледве пізнав на сцені ту Таню, що так щиро грала раніше Наталку Полтавку. Він похилив голову. А ще більше збентежили його пісні, які вона виконувала. То були нудні романси та похабні пісеньки, дібрані на догоду старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублі нерви.
Співачка мала не урочистий, як сподівалися від "королеви" вечора, а скоріше — вигляд зляканої людини, її темні очі нервово блищали, погляд розгублено блукав, ні на кому не зупиняючись. З уст виривалися напружено-пронизливі звуки, викликаючи жаль до співачки.
Іван Петрович підвівся і швидко вийшов із зали, ніби втікаючи від якої напасті: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв його Щепкін.
— Друже, зачекай!
Іван Петрович зупинився, сів на стовбурі поваленого дерева, тяжко дихаючи, промовив:
— Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
— Будемо боротися за справжнє мистецтво, вільне від рабських пут.
— Добудь, друже, мені скрипку, — попросив Іван Петрович.
Михайло Семенович пішов і незабаром приніс скрипку. Іван Петрович повів смичком, і полилася мелодія — "Чого вода каламутна". Здавалося, що скрипаль вкладав усю свою душу в ці звуки. Далі він переходив на інші народні мотиви, вдавався до вільних імпровізацій.