Отож для історії це фото якраз і пригодиться.
В той час, коли працювала археологічна експедиція, з хлібом та іншими продуктами було сутужне. За постановою уряду, членам археологічної експедиції і копачам, які виконували нелегку фізичну працю, видавали подвійний робочий пайок. Коли закінчили археологічні розкопки, їм належало одержати 25 пудів борошна. Дмитро Іванович зібрав колектив експедиції і спитав:
— Скажіть мені: чи тут е голодні між вами?
— Ні, немає! — гуртом відповіли.
— Так от що: двадцять п'ять пудів належного нам борошна зі складу Солонянського райвиконкому не брати, а передати державі. Обійдемось! Отакої дотримуюсь я думки! — сказав, як зав'язав Яворницький. І, подумавши, додав: — Хіба, може, от що: передайте пекареві моє прохання: нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей і виставимо напоказ відвідувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти хліб на Україні.
...Тихо, спокійно й велично несе свої води Дніпро-Славута, обминаючи зустрічні гострі та високі скелі. Вранці, тільки почало світати, до берега підплив човен. В нього сів Дмитро Іванович та два археологи — А. В. Добровольський і П. І. Смоличев — і рушили вниз, ближче до Дніпрогесу, де працювали інші групи великої експедиції.
— Ну, як тут у вас діла, козаки?— спитав Яворницький молодого археолога В. А. Гріпченка.
— Все гаразд! Знайшли скарб — золоті й срібні речі древньої культури, майже все переплавлене.
— Добра знахідка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене порадуєте?
— Ось із котлована вимито землесосом п'ять мечів і кілька візантійських монет, гляньте, будь ласка.
Дмитро Іванович кинувся розглядати мечі — незвичайні, їх довжина сягає одного метра, а завширшки вони десять сантиметрів. Лезо було з обох боків орнаментоване золотими візерунками.
Очевидно, вони попали під час якоїсь загадкової катастрофи аж на дно Дніпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими іржею.
Лише дерев'яне руків'я розпалося, а срібний дріт, яким скручувалось руків'я, зберігся. Спеціалісти стверджують, що тим мечам три тисячі років.
Одного разу Дмитро Іванович запросив до кабінету музею вченого секретаря і сказав йому:
— Викличте сюди телеграмою всіх археологи, проведемо нараду.
Через три дні з'їхалися до музею археологи. Дмитро Іванович заслухав їхні звіти, а потім підвівся з крісла, оглянув присутніх і промовив:
— Тут ось яка справа. Підходить час, коли пороги навіки сховають під воду деякі історичні місця, канави, острови будуть затоплені. Я вирішив оце зібрати вас до музею, сісти з вами на дуба "Січовика", що я вже приговорив у лоцманів, і в останній раз проїдемося козацьким ходом. Як ви на це? Згодні?
— Так це ж добре, Дмитре Івановичу, краще й придумати не можна,— відповіли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сіло 23 чоловіки. Вже хотіли рушати, але чекають команди сімдесятишестирічного отамана цієї екскурсії Дмитра Івановича. Він когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка біжать до берега дванадцять письменників, які прибули з Харкова, щоб з Яворницьким проїхатися востаннє на дубі до Кічкаса.
— От кого я ще чекав! — сказав Яворницький, усміхаючись.— Адже я вчора одержав телеграму, щоб узяти їхню братію з собою.
В дубі стало тридцять п'ять чоловік. Залізняк прицілився і сфотографував їх. Після цього дано сигнал, і дуб відчалив од берега.
Перша ночівля була у Волоському.
Невтомний Дмитро Іванович усю дорогу розповідав їм усяку всячину. Дехто з письменників писав нотатки в свої дорожні книжечки.
Дорогою Дмитро Іванович проспівав кілька старовинних козацьких пісень. Йому підтягували гучні молоді голоси екскурсантів.
Стали наближатися до Ненаситця.
— Ну, хлопці, знімайте з себе все, залиште тільки труси! — звелів Дмитро Іванович.— Не бійтеся, але обережність не завадить.
— Держіться, хлопці!— гучно вигукнув лоцман, наполігши на весла.
Раптом як шугоне дуб у безодню, і вода вмить залила все товариство. В багатьох тьохнуло під серцем. І зразу ж дуб вискочив на рівну-воду. В човен налилося води. її швиденько вичерпали.
Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й сміх.
Дехто з гостей зблід, але, дивлячись на спокійне обличчя старого Яворницького, який сидів поруч лоцмана, намагався приховати свій мимовільний страх.
...Настала осінь. Пішли дощі. Археологічна експедиція закінчила свою роботу. Фотограф Залізняк успішно впорався з своїм завданням.
— Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлінну працю. Ви, козаче, виправдали мої сподіванки. Спасибі, велике спасибі вам!
Залізняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав і далі етнографічні матеріали, рідкісні фотознімки та сердечні слова подяки за добру науку.
СУПЕРЕЧКА 3 ПОМІЩИКОМ
На широких степах поміщика Ераста Бродського у Верхньодніпровському повіті стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього поміщика далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи була назавжди закрита.
Бродський тільки невеличку частину своєї землі зорював під посіви, а тисячі десятин цілини, вкритої тирсою та пирієм, залишав під випас. По ній ходили величезні отари овець і череда рогатої худоби.
Хоч селяни бідували без землі, тоді як широкі поміщицькі лани були під випасом, та Бродському було байдуже.
Старі люди розповідали, що коли Бродський продавав пшеницю, то підсипав до чистого зерна вагон пилюги, яку селянські дітлахи збирали для нього на дорогах.
Дмитро Іванович приїхав на Станцію Ерастівка, вийшов з поїзда і пішки пройшовся до маєтку Бродського, що за п'ять кілометрів від станції Ерастівка.
Бродський зустрів гостя холодно і насторожено. Він уже знав Яворницького й догадувався, що його приїзд до маєтку не обійдеться без того, щоб чимось не поступитися.
— Яким це побитом, Дмитре Івановичу, ви забились у наш край? Що привело вас до мене? — примруживши очі, поцікавився Бродський.
— Могили та кам'яні баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж нахмурився. Але Дмитро Іванович знав одне дошкульне місце в цього пана — його шанолюбство. Цим він і скористувався тепер.
— А чого це вас, Дмитре Івановичу, тягне на мої степи, хіба могили виросли тільки на моїй землі? Вони ж є і в інших краях!
— Що правда, то правда — є, але там немає таких господарів, як ви. Я вважаю за краще звернутися до вас — людини тямущої, свідомої, культурної, яка вміє шанувати пам'ятники минувшини і, розуміється, допоможе в археологічних дослідженнях могил. Як ви на це?
— Так я й знав. Ну що ж, беріть копачів та розкопуйте отут, поблизу маєтку, дві могили,— неохоче погодився господар степу.
Дмитро Іванович подякував і другого дня зранку, поки Бродський ще не передумав, почав розкопки.
У могилах знайдено кістяки, стрілочки, наконечники списів, луків, залізні речі.
Бродський і сам любив старовину. Тому час від часу приїздив на баскому вороному жеребці й уважно розглядав викопані там речі.
На другий день розкопок археологові пощастило. Дмитро Іванович знайшов найдорожчі речі — не золото, не діаманти, а кам'яні форми — виливниці, призначені для литва бронзового знаряддя, яким у давні часи користувалися люди. Та недовго вчений милувався цією знахідкою, бо про неї зразу ж дізнався Бродський; він немов з-під землі з'явився біля могили.
— Ану, Дмитре Івановичу, покажіть виливниці. Археолог неохоче показав рідкісну знахідку. Бродський узяв її до рук, цмокнув язиком, оглянув, а потім категорично сказав:
— Ці виливниці я заберу собі, а все інше, що ви знайдете,— беріть у музей.
— Як це собі? — здивувався археолог.— Це ж музейний скарб!
— Земля моя, могили мої і те, що в могилах,— теж моє. Отож буде так, як я сказав.
Нахабство поміщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив розкопки й пішов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича Тушкана — директора дослідної станції і середньої сільськогосподарської школи, яка була на землі Бродського.
— Біда, Павле Федоровичу,— розводив руками Яворницький.
— Що сталося, яка біда?
— Та як же,— бідкався археолог,— супостат Бродський забрав викопані кам'яні формочки для литва. Як вам це подобається?
— Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, він поверне до музею. А поки що, мій друже, спочиньте, а я тим часом розповім вам про свої мандрівки до поміщиків. Хочете?
— Будь ласка, послухаю: ви мені обіцяли викласти всі подробиці, слухаю.
Агроном Тушкан, щоб вибрати підхоже місце для школи й дослідної станції, відвідав багато поміщиків, оглянув їхні землі, ставки, ліси. Про свої враження від цих зустрічей він докладно розповів Яворницькому. Типи й характерні риси поміщиків, про які він розповів, наштовхнули Дмитра Івановича на думку написати книжку "Поміж панами".
В цьому художньому творі Яворницький показав цілу галерею поміщиків і земських діячів, замінивши їхні справжні прізвища. Це був суворий вирок устрою, що породив і виховав цих не потрібних світові людей, які знали тільки карти, горілку та розпусне життя.
Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся до Катеринослава. З думки не йшли виливниці. Він узяв перо й написав до Бродського листа. Яворницький просив його передати музеєві виливниці хоч би на час, щоб зробити з них копії. Але той категорично відмовився виконати прохання.
Згодом з приводу цього Дмитро Іванович послав до Тушкана листа, в якому виклав свій гнів і обурення. Ось кілька рядків з цього листа.
"Любий і дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський і не дав мені камінців для того, щоб зробити з них моделі! Нехай же він, анахтим, підкладе їх собі під боки в труну на той світ! Зате я дуже радий, що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами і одібрав од Вас коштовний лексичний матеріал. Із Вашого "Словничка" я узяв у свій більше ста слів, яких не було ні в словнику Грінченка, ні в моєму власному...
2/VII 1914 p. Усією душею Ваш Д. Яворницький"
Боротьба за виливниці тривала. Після довгої сварки й умовлянь з боку Тушкана і Яворницького поміщик мусив поступитись. Він нарешті віддав виливниці, щоб тільки зняти з них копії. Яворницький забрав оригінали виливниць і зразу ж виставив їх у музеї.
Хоч як приндився й казився Бродський, але ні оригіналів, ні копій цих формочок він уже не одержав.