Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!
Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.
Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,— спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. "Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства..." Здається, так він сказав?
Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою "Директор".
— Увійдіть! — почула голос.
Тетяна Максимівна сиділа за столом.
— Що у вас, Коробейник?
— Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...
— З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.
Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.
— Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...
— От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?
Ніна зам’ялась.
— Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!
І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.
— Давайте зошит,— промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.
Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.
— Чудово! — сказала Тетяна Максимівна.— Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.
Потім вона звернулась до Жукової:
— В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.
З кабінету директора Ніна вийшла разом з Жуковою.
— Як тобі пощастило помітити зошит? — спитала Юля.— Подумай, ще трохи — і Тетяна Максимівна не прийняла б роботи.
Але Ніна почувала, що Жукова хоче сказати щось інше, якісь інші слова...
— Зараз у нас астрономія? — промовила Юля.— Одним словом, найулюбленіший предмет нашої Марійки.
Вона зупинилась, пильно глянула Ніні просто у вічі і раптом поцілувала її.
— Спасибі, Ніно!
Жукова швидко пішла в клас, а Ніна відчула, що до горла підступила гаряча кулька, і треба було зробити зусилля, щоб не заплакати.
Але на серці було так ясно й хороше, і дихалось так легко, як буває тільки після травневої грози.
20
Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.
Керував студією відомий письменник, книжки якого Ніна читала й любила. Йому передали Нінин рукопис, і в призначений час вона пішла довідатись про долю свого оповідання.
Ніні здавалось, що разом з цим вирішується і її власна доля. Дівчина не могла позбутися хвилювання, яке охопило всю її істоту. Вона не уявляла, як вона зустрінеться з письменником, що йому скаже. А може, він сам їй скаже... Так, напевне, й буде. Але які слова судилося їй почути?
Спілка радянських письменників містилася в затишному особняку на тихій вулиці. Ніна двічі підходила до масивних парадних дверей, не наважуючись відчинити.
— Невже замкнено? — почула вона за собою чийсь приємний басок і озирнулась.— Ой, який сьогодні морозище!
Перед нею стояв чоловік у рудій шапці, в пальті з таким же рудим коміром. Шапку було насунуто на вуха, комір піднято, і незнайомець притримував його біля обличчя рукою у величезних хутряних рукавицях. Видно було тільки його веселі чорні очі та вузеньку смужку обличчя.
— Морозище! — повторив він, і Ніна, враз пригадавши Вову Мороза, посміхнулась.
— Ви в Спілку письменників? — спитав незнайомий.
— В літстудію, до Івана Олександровича Залужного.
— І мені туди, ходімте разом. Дозвольте, я відчиню.
— А ви теж...— Ніна не знала, як спитати.— Теж маєте відношення до... до літератури?
— Атож, деяке маю. І Залужного знаю, Івана Олександровича. А ви до нього в якій справі?
— Він обіцяв прочитати моє оповідання. Прізвище моє — Коробейник.
Сказала і в думках вилаяла себе: "Хто тебе питає твоє прізвище? Сорока!"
— Ну, гаразд. Ви ж не знаєте, в якій кімнаті він працює? Так ось що. Роздягніться і йдіть на другий поверх, там спитаєте. А я на хвилину заскочу в бібліотеку.
— Пробачте,— затримала його Ніна,— я вас хочу спитати... Який з себе Іван Олександрович? Що він...— Ніна зовсім зніяковіла і не знала, що далі казати:
— Я вас зрозумів,— промовив незнайомець,— можу сказати, що він — дуже вимоглива людина... Ну, пробачте, я піду.
Ніна скинула шубку, боти, причепурилася перед великим стінним дзеркалом і пішла на другий поверх. Зустріч з незнайомим чоловіком її підбадьорила, але останні його слова знову схвилювали.
— Івана Олександровича ще немає,— сказала Ніні повновида жінка — секретар спілки,— та він дзвонив, що за півгодини буде. Ви почекайте.
— Як немає? Я вже тут! — знову почула Ніна веселий басок.— Ай, морозище! Люблю, грішник, тепло, сонце!
Так, це був Залужний, портрети якого Ніна не раз бачила в журналах. Вона дуже почервоніла, бо враз догадалась, що він і є той незнайомий, з яким щойно розмовляла.
— Так, шановна Ніно Коробейник,— промовив Залужний,— зараз ви побачите, який я нещадний до початківців! Ходімте, ходімте до мене в кабінет.
Стало так просто й хороше з цією людиною, що смішним здалося недавнє хвилювання.
Залужний дістав з шухляди Нінин рукопис:
— Так ось, дорога Коробейник,— сказав він,— ваше оповідання мені сподобалось, воно дуже свіже, цікаво розгортається фабула, овіяне воно "весняним запалом хлоп’ячої бійки", як ви висловлюєтесь на одній із сторінок. І разом з тим у ньому є і наївність, і серйозні недоліки, про які не хочу вам зараз нічого говорити, бо вирішив поставити оповідання на обговорення в літстудії. Ви не заперечуєте, Ніно Коробейник? Ну й гаразд. Там ми докладно поговоримо про всі достоїнства і недоліки вашого твору. Знати про перші і про другі для вас однаково важливо. І ще ось що, Ніно. Ви повинні знати, що писати ви можете, і тепер від вас самих залежатиме зійти на верховину. І ви зійдете, коли по-справжньому захочете, якщо на все життя полюбите слово... Ви розумієте мене? Оце все, що я хотів вам сказати сьогодні. За два дні ми зустрінемось на занятті літстудії.
— Спасибі,— щиро подякувала Ніна.
— Вам спасибі, ви дуже порадували мене своїм оповіданням.
Випроводжаючи Ніну, Залужний уже на порозі раптом спитав:
— Ви, мабуть, хотіли б однести свій твір до редакції, правда? Щоб швидше його надрукувати?
— Що ви? — похолонуло в Ніни серце.— Там же, ви самі сказали, є недоліки, наївності...
Залужний подивився на дівчину допитливим, вивчаючим поглядом.
— Це добре,— тихо сказав він.— Не поспішайте.
* * *
Обидва Юлині брати — Митрик і Федько, як дві краплини води, схожі один на одного,— ходили в перший клас: Митрик був веселий пустун, зошит його завжди в кляксах, і Юля часто казала:
— На місці вчительки я б тебе за такий зошит виставила з класу!
— Не виставила б,— зухвало кивав головою хлопчик.— Ти мене за двері, а я — у вікно!
Федько — цілковита протилежність братові: завжди задумливий, спокійний, навіть вайлуватий. Він міг годинами сидіти біля вікна і мовчки дивитись на вулицю. Мати про нього казала:
— Не доберу — або великий розумака, або — зовсім глевкий мозок.
Юля жартома називала хлопчиків за їхні протилежні характери — "теза" і "антитеза".
Федько вчився непогано, зате Митрикові доводилось допомагати. На уроках він не слухав учительку, літер не знав, хоч і мав добру пам’ять.
Того вечора Юля довго вчила брата читати і прислухалась до кожного кроку за дверима. Вона чекала батька. Давно вже мусив він повернутися з роботи. Матері теж не було — пішла до сусідки. У Митрика злипались очі, він незабаром ліг спати. Юля ходила з кутка в куток, пригадуючи сьогоднішню розмову в класі з Мечиком.
Сталося так, що хтось із десятикласників сказав Мечику:
— Я тебе бачив учора в кіно. Ти був такий франт, що не підступи! Ще й цигарка в зубах.
— Що це за "цигарка"? Я курю тільки папіроси, і то — вищого гатунку.
— Ти, мабуть, уже й горілку вживаєш,— втрутилась Юля.
Мечик зневажливо посміхнувся.
— Горілку я залишаю твоєму дорогому татусеві. До речі, бачив його недавно, обіймав на вулиці телеграфного стовпа. Не віриш? Слово честі!
Він засміявся і, повернувшись до товаришів, продовжував:
— Уявляєте, стоїть папашенька нашого шановного секретаря комітету біля стовпа, обіймає його і так жалісно просить:
"Громадянине... Скажіть, де протилежний бік?"
Юля спалахнула від образи і гніву:
— Неправда! Як ти смієш?
Мечик зробив здивовану гримасу:
— Неправда?
Він не договорив, бо до нього враз підлетіла Ніна.
— Я не думала, не думала,— задихаючись, вигукнула вона,— що ти такий... Такий негідник!
До неї підійшов Вова Мороз, обережно взяв її за руку.
— Ніно, заспокойся!
Потім, повернувшись до Мечика, сказав:
— Якщо це й правда, ти не повинен був розказувати! Ти — хам!
Мечик озириувся, шукаючи підтримки. Але очі товаришів, його однокласників, сповнені були осуду.
— Підлабузи...— тихо промовив він.— Велика шишка — Жукова!
Все це яскраво пригадалось Юлі, і вона здригнулась від болю. Батька й досі немає. І все, що розказував Мечик, було, напевне, правдою. Але звідки в хлопця така жорстокість? "Він же знав, як я страждаю, знав!" — думає Юля.
Вона пригадує, що батько Мечика був на війні, матір захопили під час облави на вулиці гітлерівці і відправили в Німеччину. Хлопчину взяли сусіди, він продавав на базарі цигарки, чистив чоботи. Йому пощастило: коли наші взяли Берлін, повернулась мати, а згодом демобілізували батька.
Жукова знала, що батько Гайдая — паровозний машиніст, мати — кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?
Колись Юля спитала в нього про це.
Він підморгнув, засміявся:
— Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! "На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч.