Краще до своїх піду".
"До своїх, бо я тобі чужий," — відповів з докором.
"Ти мені свій, поки сам не відчужишся від мене. Краще піду й понесу тебе у своєму серці таким, яким я тебе бачити хотіла, а не чурою його світлости пана гетьмана Пилипа, от що!"
"І ти не самолюбна, кажеш. Гей, Анно, Анно! Недалеко яблуко від яблуні
відкотилося."
"Мовчи і не нагадуй лиха. Хай спить. Не тому покину тебе, що випустиш булаву, а тому, що діла тут для мене не буде. Розумієш?"
"А там?"
"Там все діло знайдеться. Гадаєш, цар замучить Україну, розіпне і каменем привалить? Куди, куди! Вона житиме притаєним життям."
"А ти?"
"Я іскру життя підтримуватиму, як весталка".
"А допустять тебе до святині?"
"Як не допустять, то на дорозі сконаю. А все таки не тут, на чужині."
Не відповів нічого. А вона сповідалася далі: "Найгірше, як чоловік не послухає свого серця, як не зробить того, чого душа бажає. То так, ніби рідну дитину власними руками задушив. І не буде йому спокою до смерти. Того я, Андрію, боюся".
Не перечив. "А все ж таки це Мотрина сестра," — погадав собі.
"Мотрина сестра..." І думки його, ніби птахи, випущені з клітки, вдарили крильми й полетіли з прикрого "нині" у привабливе "вчора".
Пригадав собі Ковалівку, гостину у гетьмана в дворищі багатого Кочубея, пригадав собі Мотрю, кращу від усіх Кочубеєвих скарбів. Боже ти мій!..
Де ті багатства, краса, сподівання... Зірвався буревій, поруйнував багатства, понівечив красу, розвіяв сподівання. Минулося...
І що лиш тепер зрозумів Войнаровський усю трагедію України, усі ті буревії, що безнастанно налітали на неї від півночі і сходу.
Тиха, зорішлива ніч наповнилася голосами мільйонів людей, що протягом цілого тисячоліття боролися за тую буйну і гарну землю, поле вкрилось не збіжжям і травою, а полками наших і полчищами чужинщів, не вітер травою хвилював, а люди на людей налітали з дубинами, ломаками, ножами і мечами, свистали стріли, зударялися списи, хрустіли кості, кривавими слізьми ридала земля: "Не дайте, не дайте мене! Не хочу стати толокою народів, жировищем людей-звірів, не хочу, щоб мене живцем білували, хочу вовік остатися з вами, дітьми моїми."
І що лиш тепер у повний ріст стала перед Войнаровським остання дія тієї великої трагедії — полтавський бій.
Дотепер дивився він на його, як на подію, замкнену в собі, історичний факт, що мав свій початок і кінець, свою власну фізіономію. Щолиш тепер зрозумів його зв'язок з минулим і майбутнім, зрозумів, чому стільки енергії витрачено там, стільки живих людей посаджено на кіллю. "Не дайте, не дайте мене!" — кричала земля голосом нічної тишини, вимовнішим і більше проречистим від гамору днини. І щолиш тепер зрозумів Войнаровський душу Мотрі і душу її сестри, Ганни, що сиділа біля його, як літнє сонце, на яке нараз насунуться хмари. На тих душах, як на чутливих струнах, земля свою вічну пісню грає, висловлює своє розпучливе бажання. І якщо він досі того голосу не чув, якщо він досі слухав тільки того, що намірливе життя гомоніло, бачив свого дядька-гетьмана, його блискучу булаву, його великий ум, його незвичайну енергію, то тепер зрозумів, звідки те все береться й куди воно веде, зрозумів голос землі.
Дивувався, що не чув його перше. Був шляхтичем, паном, що поступив на гетьманську службу, сам гетьманом сподівався стати, але все воно являлося йому, як щось таке звичайне і природне, що про нього й думати нема що. А тепер зрозумів, що воно інше, велике і глибоке, важливе і важке, як ніщо в світі.
"Анно!" — сказав голосом, якого вона ніколи ще від нього не чула.
"Анночко, не жадай від мене неможливого."
Стрепенулася: "Що з тобою, Андрію?"
"Про себе мушу забути, мушу".
"Не розумію тебе."
"І твоя мати не розуміла свого чоловіка, хотіла, щоб він був іншим, ніж був".
"Я тебе раз просила, щоб ти не кликав кривавої тіні мого батька з могили. Мене це болить".
"Прости мені, Анно. Вся наша минувшина боляча, а теперішність також. Не хочу, щоб таким було також майбутнє".
"Говори ясно".
"Не почну боротьби за булаву".
"Страшків син? Шляхтич?"
"Ні, Анно. Я не боюся за себе. Кажи мені зібрати моїх людей, а хоч їх маю жменьку, зберу і, якщо хочеш, піду на Україну, гукну по степах, збіжаться недобитки запорожців і почнемо безнадійну боротьбу з москвою. Кажи мені — пристану до запорожців і разом з ними шукатиму шматка вільної землі, де можна б новим кошем сісти. Кажи мені — і сам один помандрую за Дніпро і згину в боротьбі, як гинули мої предки. Але тут, на еміграції, де ми повинні з'єднати всі наші сили, щоб направити лихо, я ані з Орликом, ані з Горленком боротьби за булаву не почну, бо це був би гріх непростимий ."
"Так чого ж тоді сидиш біля мене, йди до них, збуди їх і скажи їм це. Втішаться, подякують тобі, а, може, й полковником якогось неіснуючого полку настановлять!"
"Чого ти сердишся, Анно? Ані до Орлика, ні до Горленка нема мені пощо йти. Ще живий гетьман. А, не дай Боже, умре, так побачу, яка буде воля нашої громади."
"Громада — капустяна голова."
"Хай і так, а все ж таки вона громада".
"Жменька втікачів, це не голос народу. Хоч тут і виберуть Орлика або Горленка, так це не буде вибір правосильний."
"А коли б мене вибрали, то був би?"
"На тебе перейшов би спадок по твоїм дядьку".
"Гарно. Але в нас нема наслідного ладу, а є виборний. Якийсь же лад бути мусить, бо як ні, то було б безладдя й безголов'я."
"Король за тобою голос подасть."
"І я так гадаю, але все-таки тут рішатиме не голос короля, а воля громади. Я їй піддатися хочу, щоб ще гірше не кривавити України".
"Чим же ти будеш тоді, Андрію? Нині ти гетьманський небіж і його майбутній наслідник, а тоді?"
"Тоді я буду — українцем. А невже ж ти хто, Ганно, як не українка?"
Замість відповіді притулилася до нього. "Андрію, Андрію, ти не знаєш, як мені важко!"
28.
Сонце звертало з полудня, як двигнули табор.
Король до коня рвався. На карету, яку йому хан прислав, навіть дивитися не хотів: "Мерцем мене повезете такою."
Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі.
"Вам здається, що я ще хорий. Я навіть не чую, на котрій нозі була тая рана. Геть заросла."
І щоб показати, що воно так, притупував лівою ногою, а Гультман кривився за кожним разом, буцім це його боліло.
Гетьман також не хотів їхати в ханському ридвані і туди посадовлено старшинських жінок.
"Ніби своєю на прощу до Києва їду", — казала одна. А друга згірдливо закопилила губи, буцім на огонь дує: "У мене економ такою їздить." Все в них тепер було найкраще і найдорожче, а тут чим дальше, тим нікчемніше, навіть глянути нема на що.
Оповіданнями про свої статки скорочували собі нудьгу.
Хоч яке тут гарне повітря, нарікали на нього. Дух у грудях спирає.
"По ночах кашляю, а сплю, як журавель на варті," — казала одна.
"Миша шорохне і вже я збудилася"! "Бо вам, серце, — радила друга, — цибулевого соку напитися б та води приложити до лоба і то йорданської, та гірчиці на груди, і пройшло б, так мені, Боже, пройшло, мов рукою відняв".
"Спасибі вам за вашу уважливість до мене, але від самого запаху цибулі вмираю, — відповідала перша, журливо спускаючи очі. — Домашніх ліків зроду не вживаю."
"А спробуйте ви, може, якраз домашній і поможе, бо позвольте завважити собі, що нам тепер чим дешевше, тим краще; прийшло таке, що від дорогого й відвикати треба, ой треба!"
"Хто може, хай відвикає, а я ні."
Розмова вривалася, щоб за хвилину початися наново на ту саму, або на подібну тему. Без "охів" та "ахів" ніяк не обходилося.
"Ах, який тут брудний народ, буцім не купалися зроду."
"Ох, як вони балакають тутечки, буцім жеребці іржать".
"Ах, і не нагадуйте, серце, бо вуха болять, як слухати."
Гетьманський почот перед королем їхав, бо гетьман, хоч і недужий, а все ж таки похід провадив. Ганна біля його. За гетьманськими возами Орлик з жінчиними братами. Його прихильники трималися купи, а Горленкові собі. Войнаровський і Понятовський біля короля. Він радо їх бачив і балакав з ними теж радо. Більше слухав, ніж балакав. Понятовського розпитував про Польщу, Войнаровського про Україну, і вони розказували, не минаючись з правдою, бо король брехні не любив. Він чомусь то цікавився, як вибирають у Польщі короля, а як гетьмана на Україні. Войнаровський з наслуху переповідав йому вибір гетьмана, бо на власні очі цього не бачив.
Як минали місце свого постою, то мимохіть оглядалися позад себе. І хоч там тільки столочену землю і трохи сміття лишали, то не один зітхнув, бо така вже вдача людини, що не без жалю кидає місце, на якім без лиха побувала.
Не без жалю дивився на самотну Рачкову могилу. Бовваніла вона серед поля. І немала, бо козаки не пожалували йому землі. "Маленький жив, хай хоч велику могилу має". І хрест поставили на ній, ще й дашок над ним почепили, щоб дощі дерева не розколубили, бо, мабуть, не буде кому й поправляти. Від'їхали далеко, а той хрест усе було видно, ніби Рачок прощався з своїми.
За козаками і шведами воліклася ціла валка турецьких, молдаванських, грецьких і лихий зна яких там ще возів з харчами, напитками, кавунами, тютюном, тощо, бо торговці, як круки, жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді.
Аж виїхали в щире поле, а там і степ простягнувся перед ними. Степ без краю, бур'ян по дорозі цвіте, здалеку здається, ніби хтось зразки червоного намиста розірвав і коралі розсипав.
Шляхи крізь густий бур'ян продиралися, ніби велетенські гадюки повзуть. Вітер то гладить траву, то бере степ за чуприну і термосить його.
Звірина перед людьми втікає, наполохані птахи попід хмарами літають і кричать.
Степ не любить чужих, непроханих гостей.
Обидовська веселу вдає. Тішиться степовими квітками. Каже, що коли б не соромилася чужих людей, то веліла би візникові стати і нарвала б їх повне наруччя.
Так вона не раз робила дівчинкою малою, а тепер їй не до того. От балакає, щоб розважити гетьмана та відвести його від сумних гадок.
Він дійсно дивиться в її поранкове обличчя й — погідніє.
"Велике добро дав тобі Господь," — каже.
"Яке?"
"Веселість! Що без веселости життя?"
Ганна понизує зіниці, буцім її на брехні приловили. "А чому, — питає, — король ніколи не сміється?"
Гетьман гладить дрібну жіночу руку.