Сумнівається.
— Говорять тобі! Чув?!
Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
— Чи не краще б їм поробити парики? — завважує Шафіров.
— Борошно дешевше стоїть, — відповідає Головкін. —
А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба.
— Суєта, — потверджує Шафіров.
Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.
— Гарно як! — каже Головкін.
— Поетично, — підтверджує Шафіров.
— Тим двом вже не до того.
— Їм і життя немиле.
— Що таке життя, — філософує Головкін. — Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт — б'ють.
— А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому.
— Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.
— Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!
— Го-го!
— А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба.
Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.
— Вертаймо.
Побачили червоні сліди і пішли по них.
Головкін чобіт з крові об траву витирає.
— Забагрив башмак.
— Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров.
— Один чорт...
ВИНА І КАРА
Суд тривав дванадцять днів.
Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали.
Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.
Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.
Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.
Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!
Присуд короткий і гострий.
Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.
Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри.
Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.
Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час.
Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.
Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя.
Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.
Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар.
З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.
Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку!
По довгім ваганню канцлер узяв перо. Дрижучою рукою підписався.
Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
— Нехай буде воля твоя святая! — сказав.
— І да приідет царствіє твоє, — додав Головкін.
Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везлиїх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначіння.
Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високої ранги і великого значіння, а верталися збитими, скатованими, безнадійними. Надбання цілого життя змарновані, здоровля це вже не люди, а живі трупи.
ТАБОР ШУМИТЬ
Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.
Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Щолиш зимою рушив у Литву.
Військо терпіло голод і стужу.
Бідна з природи, а всякими війнами доостанку виснажена країна не могла дати війську того, що треба: даху і страви.
Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалував ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника, Станіслава.
Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. "Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?"
Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.
Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на Україні?
Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.
Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.
Молодиків обучували військового діла.
Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть — чужих чи своїх.
Що маєш — заберуть, тішся, як голову лишать. А в полку гетьман платить. У його грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.
Табор під Білою Церквою росте.
Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті Білоцерківська угода з 1651 року.
Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.
Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
Що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив, —
співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.
З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!
От і тепер глухі слухи по таборі блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.
Одні і слухати про те не хочуть, другі кажуть, хай навіть з Бельзевувом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.
— Москаль хоч віри святої православної не нівечить.
— Тільки насміхається з Бога і з його святих.
— Але унії насильно не заводить.
— Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана
— Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок чи яке лихо, вірою не цікавиться.
— А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?
— Невже ж?
— А так. За царем чорт, а за Богом хто?
— Добрі люди.
— Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!
— Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає.
— А Бог дивиться і — мовчить.
— Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом.
— Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого.
— Я сам бачив когута з трьома ногами.
— А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?
— Перше такого не бувало.
— Бо перше антихриста не було.
— Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить.
— Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить.
— І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!
— І гетьман того не бачить?
— Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його.
— Душу чортові записав, щоб не старітися
— Невже ж?
Табор хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки нелегко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.
Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припняли до боку, що козакові море по коліна.
Табор шумить.
Гетьманове шатро осторонь стоїть.
Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила Всередині обите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.
Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ними гетьманська хоругов з вітрами лопотить.
Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.
Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.
Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.
І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться.