Шоломи в сонці

Катря Гриневичева

Сторінка 26 з 26

ав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров і здоганяє життя! Ох, як там коні в'ються, що рвучкі, що грізні!

Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнів: він знав, хто це.

— Так їздять трійцею Мончук, Никифор і Мстибог. Романовій крові волость настяж, от що жене ворогів з їх нагрітих нор;

Ще оклик Товстого гримів під стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрічні обійми і кричав із дна душі:

— Горе мені, посестро, повік! Мстибог з братами стид приняв, у голий світ утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всіх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу...

— Мстибог? — повторив голос ясний, як скло від наглої стужі. — Або ж він чого дожидає вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Під копита? Проснись!

Тишина гей пух глагоїть упадок з висоти надій. Як любо від заграви, у якій вже цоркотять красі крильця віщиць! Чути на обійстю тверду мову Товстого і ще двоголос, жіноцький, тоді змовкає все. Світ, як вода, проміння по береги.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Далечі малими ногами не побороти, мріям — це ігра. І ось княгиня хилить важке чоло під уплітками, очі видять, хоч вії упали вниз. Галич мроїться, Рафаїл з бичем над звидом коний, сліпа старчиха Нонна... Спить.

Яка шумлива пустіль перед ніччю, як много край шляху могил! Святі гаї народу, свідоцтво Чину, нетлінно записане в майбутнім. Червоні човенця пливуть проміж шелест барвінку, блудять... Найшли, дорога як блиск, простісінька.

Самітна йде княгиня, двигає молодість свою, до смерти одна. Або ж це молодість так важить нестерпимо? Це Мстихів пай, прадідний, що його вона двигає лакомо крізі біль всіх жил, корінням врослих у серце.

І дивні ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчінь, ґаздовита... Люди, доземки, як за димним склом, ніби тільки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, — засвітить парча, як огонь і вітер, то біля неї лата з чужого плеча... Краса і міць, — о, як далеко! Невже ж уся країна, божий рай, прогнана в старці?

Розгортається сувій-далина: шлях на Болшів, Чев? Хіба ж і справді Галич це, що лежить купою нужди у глухій долині на простороні залукв'янських піль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборів?

Княгиня томиться непокоєм й озирає, де б припочити. Перед нею поле в бур'яні, без стебелинки хліба, а сидить вона на поторощеній колюмні. На овиді якийсь корчавий Дуж у сорочці до кісток наляг собою на соху під заліззям. Сив-зозуленька кує...

Нога у червоному човенці, сперта об камінь, замічує там вимовні нерівности, скупчення своєрідних скульптурних ліній, — і чинить рух назад. Це викопаний із землі капітель, на якому біліє людська маска із суворо вип'яленими очима. З її отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.

Від глухого удару в серце мандрівниця слониться, шукає думкам опори. Хіба ж це... храм святого Пантелеймона? Он дві знайомі колюмни порталю, зв'язані в безсмертність снопом різьблених архивольт. Міра, спокій і велич: мармур, оникс і стобарвне каміння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вітхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепіння? Хто забаг? Хто смів?

Та пробіг! — На ріднім сході, ген, від Дніпра, зойк копит в огню й золоті? Вітри з-над моря, орли степів? В іскрах шеломів ціпкі, як свідома воля, ряди боєвих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?

Гей, як там літаври грають, як у куряві рокотить табор, ще й спів гойдає дерева!

А він, юнак-гординя, цвіт душі поколінь, Ждан міліонів серць, мов башта утверджена верх всіх... І високо палає світ меча витязя, якого мати ще в лоні своїм назвала генієм народу.

То княгиня повисла очима на сліпучій картині й боговійний трепет поплив крізь її серце:

— Витай, велична сило, що встаєш із лона вітчини! Ти непоборна, що була, є й будеш!

Хиталася як лист під легіт теплої туги:

— Шеломи, мріє, о, шеломи в сонці! Сяйний звал обкрутив її мов у танку, міниться день, лопочуть стяги, полум'я міди кричить у простори:

— Слава цілині, Романовій!

І зелен-бір мете землю, шумить:

— Владійте веселі, ви, що зберете все в єдино!

Іще грають весняні води під дарабами, шугає живина верх тисячі потоків:

— Вам, споконвічні ґаздове, все до дна, скляче й срібнолуске! Земля ж, глянь! Розсікається рудою й мармором, б'є цілющими джерелами, у пристрасній жажді, — віддати все своє.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Княгиня спить. Котиться сувій-далина: над Сяном ватри горять... Молоді груди, оперті об зброю, стережуть вічних меж. Он дуб скандує в повазі повість про красу борні. Кожда п'ядь землі тут — свята.

А там, — обриси могутних міст шпилями здержують хмари. Княгині звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорів навдивовижу ухові б'є в землю з птичих висот. У крутіжи блисків роздирає повітря стрімкий лет коліс під звидами вітрогонних ковчегів.

Чиясь рука встромлює тугійше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька сміється всіми ягодами від руху завзятої голови. Щораз перекликаються стійки. У луні стежних огнів пісня черкає воду, ластівка...

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Стук! — стук!

Двері настяж... Увійде Товстий, просторічний:

— Ви мабуді спали, княгине?

Насилу находила себе:

— Так, я снила хвилину і ще гойдаюся проміж мрій.

— Моя сім'я б'є чолом, просить вечірний хліб із нею поділити. Княжичі? Не проснулися ще з дороги. У світлиці ваше ложе готове, якраз там спалили кадило.

Встала у призадумі: богомогутне сонце горіло й досі, як ватра над чорною смугою борів, вказувало болючий шлях, проміряний у сні.

Вона зійшла поволі зі сходів у каменю, на яблуневий сад під росою, — ніби слухала боярових слів, якими намічував приваби новосілля, та хиляла біле чоло на той бік своєї туги.

— Там... Дністер... — засвідчила у якійсь хвилі бойким движком брів.

Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах із ширинки, милувала очима смугу овиду верх піль, де товпилися роззолочені хмари зі щитами та з копієм. Тоді ж стала торжественна аж до дна карих зіниць і з силою окликнула своє серце:

— Так, чи інакше. Галич... буде наш!

20 21 22 23 24 25 26