А як потім "жаліли" Франка! Нігті гризли від того, що не ощасливили Франка, не стали тими галичанками, котрі б забезпечили поетові "вигідного життя".
Львів 1886 року справив на сестер неабияке враження. Антоніна та Ольга не могли надивуватися тій вдаваній ввічливості і чемності галичан, які з усіма здороваються на вулиці, ніби всі один одного знають. Сестри відвідали знайомих по Києву, оглянули рясні пам'ятки культури та архітектури міста, або як скаже Антоніна: "Бачили уніатські церкви і взагалі все те, що було цікаве".
Зупинилися сестри у пані Шухевич, яка зараховує себе до патентованих патріоток. Коли Ольга запитала у пані Шухевич про Франка, та зробила здивований вигляд, нібито ніякого Франка не знає і взагалі знати не хоче. Та й політика, твердить пані Шухевич, це справа чоловіків. "Назначения" жінки в іншому, а щоб не було скучно, пекельно скучно, жінці потрібно "атракцій", наприклад, "балів", які влаштовувала "Просвіта". Тут можна було показати себе в повному блиску та "параді", показати і подивитись па "нові моди", зачіски, повправлятися у патріотизмі.
Саме на таку забаву і повела сестер папі Шухевичева. Франка серед веселої публіки Ольга не побачила. Та й, взагалі, якщо б він сюди заявився, то чи не повтікали б всі "з залі"? Соціаліст же.
У Львові Ольга і Франко часто зустрічаються і остаточно домовляються про шлюб. По від'їзді сестер Франко висилає Ользі свою метрику й обіцяє, що згідно з київськими вимогами роздобуде довідку, що нежонатий, хоч, правду кажучи, сам дивується, у кого її отримати. "Ну, та се біда невелика — розпитаюсь у наших юристів", — пише він Ользі з цього приводу. А головне, він пише про свої почуття до Ольги: "По Вашім від'їзді щось таке зо мною сталось, що я й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувся слабий, безсильний і безвладний. Се, мабуть, була натуральна реакція після тої несподіваної і великої радості, яку Ви вчинили мені своїм приїздом. Як я Вас люблю, Олічка! Як горячо бажаю я бачити Вас щасливою! Одного тільки боюсь, щоб щастє не вбило мене!"
Після того листа були інші, сповнені щирості й доброзичливості наречених. Іван Франко повідомляє про себе, про свої справи, про батьків. Він оповістить їй, що його батько був сільським ковалем, що мати його вдруге вийшла заміж за Гриня Гаврилика, котрого він тепер зве батьком, що після смерті матері вітчим женився ще раз.
У відповідь Ольга пише про себе, про те, що Олена Пчілка та її дочка Леся Українка запрошують їх по весіллі приїхати на декілька днів у Колодяжне.
18 березня 1886 року Франко повідомляє Ольгу, що розшукує нову квартиру, щоб уже десь із 15 квітня оселитися у ній. На нове господарство від В. Федоровича він отримав трохи грошей, так що е принаймні з чого починати життя. "Я роздумував собі так, що ніякого устройства, ніякої мебелі ані нічого купувати тепер не буду аж до Вашого приїзду. Признатись, не розуміюсь я на таких річах, і все-таки краще буде, коли Ви самі виберете і устроїте все так, як Вам буде до вподоби. Щодо квартири, то думаю, що вистарчить для нас дві кімнати і кухня, глядітиму тілько, щоб було сухо, світло і не дуже далеко від городського центру та тихо". По приїзді Ольги до Львова він планує поїхати в Нагуєвичі представитись | вітчиму та мачусі, а коли вже отримає відпустку, то поїдуть разом "у далекий і тихий куточок у гори...".
У відповідь Ольга пише хвилюючого листа, розповідає про своє сіре й малоцікаве дитинство... Вона усвідомлює, що жити їй у Львові буде важко. Але Франко її потішає: "Оскільки я собі представляю наше будуще житє, — пише їй 6 квітня 1886 року, — то ми повинні старатись звести круг себе товариство з молодіжі, старатись прояснювати молоді голови, приводити їх до роботи... Мені здаєсь, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могучего руху, котрого елементи вже тепер проявляються на всіх кутках нашої Галичини і котрий при нашій помочі повинен міцніти і ширшати, — руху реального і розумного народолюбства. Знаєте, Олічка, що житє тільки тоді житє, коли його движучою силою єсть ідея; а моє дотеперішнє житє, хоч і як не раз тяжке, було тим хіба щасливе і гарне, що ніколи ніяка невзго-дина не могла мене зовсім втиснути в грязь, ані збити на хвилю з ідейної дороги. Все і всюди я чув у собі сю силу, чув в ній собі таку опору, що не міг упасти. Помимо слабого здоров'я я в тій силі находив невичерпану і невтомиму енергію... Ще подумаєте, що хочу похвалитись перед Вами. Ні, сего я не хочу. Я тілько хотів би вказати Вам, куди, в якому напрямі й на будуче тягне моя вдача. В многих зглядах я мужик, простий і неотесаний, хоч чуткість на всякий грубий дотик сильно у мене розвинена".
В останньому з передшлюбних листів до Ольги Франко повідомляє, що гроші на поїздку в Київ є. Про цю поїздку до Києва і її мету він повідомив Елізу Ожешко. Вона привітала його і радить зробити у Києві шлюбну фотографію у салоні Валерія Висоцького, який поєднував у своїй особі фотографа і поета.
16 травня (4 за старим стилем) 1886 року в Павлівській церкві в Києві відбувся шлюб Івана Франка з Ольгою Хоружинською, про що в книзі записів тієї церкви було занотовано: "4 мая. Жених — австрийский подданый, литератор, Иван Яковлевич Франко, греко-униатского исповедания, тридцати лет, первым браком; невеста — дочь титулярного советника Федора Васильевича Хоружинского девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет, первым браком. Таинство брака совершил священник Симеон Трегубов с диаконом Григорьевичем.
Поручителями были — по жениху: статский советник Петр Кириллович Любимов и технолог Филарет Юрьевич Гладилович; по невесте: фабричный инспектор Киевского округа Измаил Орестович Новицкий и студент университета св. Владимира Виктор Владимирович Игнатович".
Про весілля Івана Франка і Ольги Хоружинської залишилось багато спогадів. Близькі Ольги згадували, що Франко не привіз із собою необхідних документів, потрібних для одруження іноземців із підданими Російської імперії, а тому весілля відбулося не у квітні, як хотіла Ольга, а в травні. Ольга, як стверджує Антоніна, вважала, що травневі шлюби нещасливі. Вона мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Нічого подібного, звичайно, не було. Щоправда, молодий позичив фрак і білі рукавички, але до церкви йшли пішки. Та і як же їхати, коли церква була поряд і відділялась від квартири Трегубових лише вузеньким коридором.
На додачу перед виходом до вінця Франко побачив у бібліотеці Є. Трегубова один дуже цікавий давній документ і тут же у весільному одязі сів вивчати його.
Ті білі коні довго тривожили хвору уяву Ольги. Вона часто розповідала про них, а тому не дивно, що багато хто в це увірував. Людмила Старицька-Черняхівська у своїх спогадах пише, що молоді таки виїжджали кіньми з їх дому і ніби, коли бричка рушила, коні почали бити, — і тут всі згадали старе повір'я: б'ють коні — значить, бути шлюбу нещасливому...
Ольга до останніх днів жалувала, що вони обвінчались у травні. Якби у квітні, може б, життя склалося щасливіше. Франко і Ольга сфотографувалися у салоні В. Висоцького. Пізніше Франко вишле шлюбну фотографію Елізі Ожешко, вона збереже її і віддасть у музей Франка, що був тоді при Науковому товаристві ім. Шевченка.
На весільний обід було запрошено багато гостей і передусім тих, хто горнувся до "Громади". Молодих вітали, бажали здоров'я, успіху, багато дітей і "многая літа". Павло Житецький, поздоровляючи молодих, сказав, що в їхньому шлюбі він бачить відтворення сокровенної мрії українського народу, розділеного кордоном, про возз'єднання. Ці слова гості зустріли оплесками. Хтось крикнув "гірко", і молодий розгубився, не знаючи, що робити. Тоді Єлисей Кипріянович підказав йому. Після поцілунку Франка Ольга заплакала...
Київська таємна поліція слідкувала за Франком. Генерал Новицький дав розпорядження "зорко смотреть и докладывать" за всім, що відбувається на квартирі у Трегубових.
Опіка жандармів була така відчутна, що молоді змушені були виїхати з Києва. На вокзалі гості, які їх супроводжували, продовжували виголошувати тости, промови. Прощаючись, Є. Трегубов прошептав Ользі на вухо: "Глядіть, Ольго, щоб жилося Франкові добре вдома, а інакше вас отруять..."
Після від'їзду Івана Франка над учасниками весілля почалося слідство. На допит були викликані Трегубови, Житецький, Старицький та інші. На квартирах було проведено обшук. Симеона Трегубова, який вінчав молодих, звинувачували в тому, що він дав шлюб соціалістові. За всіма було встановлено таємний нагляд. Власникові пансіону "Минеральные воды" В. Качалі, де зупинявся Франко, було відмовлено у російському підданстві.
Після цих подій кияни вважали, що відтепер Франкові назавжди заборонять в'їзд на територію Російської імперії. Справді, в'їзд Франкові був заборонений, але пізніше, в 1892 році, за розпорядженням міністерства внутрішніх справ. Про цю заборону сам Франко довідався аж 1897 року, про що повідомив "Громадський голос":
"Тов. д-р Іван Франко хотів удати у власнім інтересі до Росії, тим часом російські урядники не пустили його за границю Австрії, заслонюючись якимсь секретним циркуляром, про котрий навіть російський консул у Львові не знає нічогісінько". Коли Наукове товариство ім. Шевченка делегувало Франка па археологічний з'їзд у Києві, Іван Франко звернувся до генерал-губернатора М. Драгомирова з проханням зняти цю заборону: "...Нижеподписавшийся... никогда ни в каком предосудительном действии ни в самой России, ни вообще против России уличен не был и в настоящее время намерен прибыть в Россию исключительно с научными целями, то надеется, что ваше превосходительство не откажет его прошению". Генерал-губернатор не задовольнив прохання Франка.
Ill
У Львові Іван Франко та Ольга вселяються у "партеровій кам'яниці" на вул. Голембій, 9 (нині вулиця Глібова). "Патріотичний" Львів одруження Франка з "росіянкою" чи, у кращому разі, "малороскою", зустрів неприязно. Львів'яни їх уникають, і вони живуть самотніми. "Живемо, як пустельники", — писав у той час Франко.
Лиш Осип Маковей часто навідує Франків і веде щоденник "про свої візити".