Запоріжжя було вже не те и не йому вже було підійматися за правду, волю й добро українського народу. Його старшина запаніла, його кошові стали царськими чиновниками та й усе воно, роздиране внутрішніми усобицями, доживало вже останні свої дні.
І от цього не могли розуміти колтшні гайдамаки й витикали очі колишнім запорожцям, де тільки не здибувалися. А запорожцям досадно. Бо то ж таки одно слово — запорожець! Це ж було почесно, це ж було гонорно, це ж було щось недосяжно-поважне.
— Е-е!.. Він запорожець!
Це значить... та це все значить!
І от оточені безконечною повагою на кожному кроці свого життя, звиклі до того фіміаму й кадила — запорожці натикалися на великих суперників.
Гайдамака — це було вже щось не абстрактне, це був не воїн-символ, не воїн-картина, а це був реальний воїн, той, що кров’ю запечатав своє воїнство. В разі чого він скидав сорочку, показував страшні свої рубці й кричав тоді:
— А це що? Бачиш наші "золоті грамоти"? Бачиш? А що ти покажеш? Що пузо від горілки обдуло? Чи може ті рубці, що січові браччики написали, аби не скакав у гречку, га?..
І запорожцеві, як то кажуть, нічим було крить. Та й справді — що він скаже? У гайдамаччину не пішли, Січ віддали і в долоні не ляснувши. Взагалі тішилися повагою за рахунок минулої слави, минулих подвигів, минулого лицарства. І це теж витикали гайдамаки.
— Поважайте мене, бо я запорожець!.. Поважайте мене, бо й Байда був запорожець і Самійло Кішка! А ти сам хто такий, спитать тебе? І ви всі хто такі? Січу проспали? Не що-небудь, а Січу продали! Січ Запорожську, що на неї, як ото на гору Сіонську явреї, так ми на оту Січу поглядали. А воно ніякої Січи й не було. Купа комашні! П’яниці та гуляки!.. Чуприни вивірчували, стьожечками, як дівчата, прикрашали: прядочку туди пустить, прядочку сюди, шапочку надіне — ох картинка!.. Пху, сукини сини!..
Це так, як по корчмах зійдуться. Воно й тут, у діда Йвана, на те ж заносилося. Оце ж зійшлися старий Гарадуля, що чудом вирвався з рук Стемпковського, зоставивши там половину здоров’я, і старий Палюх та ще кілька запорожців, що не пішли під турка, а осіли тут по зимовниках.
Палюх всюди й завжди боронить позиції Січі. Він старий, то трошки зазнав кращих часів.
— А звідки ми знали, що ви там затіваєте? Мало хіба було такого, що підійметься десь купка, відіб’ють табун коней — так оце за кожним іти, підіймай усе військо?
— Купочка? Гарна тобі купочка, коли запалала мало не вся Україна! Сміла, Лисянка, Корсунь, Чигирин, Черкаси, Умань — це тобі купочка? Це ви дожидали, щоб ми прийшли та поклонилися: дозвольте, батьки, нашими головами за ваші сраки наложити. Ех ви, стерв’яки!.. Хоч би молодняка яких три-чотири тисячі прислали, щоб хоч славу свою не втеряти!
— Ша, хлопці! — підіймався дід Іван. — Не заводьтеся за масляні вишкварки. То було давно, ні тому, ні тому вже не вертатися, то нічого й очі один одному тою давниною виколупувати. Давайте краще заспіваємо.
І затягав старечим, але ще повним сили голосом.
Наступила...
Чорна хмара...
Став дощ накрапати.
Заходився...
Пан Текелій...
Січ руїнувати...
І підхопили усі, й запорожці, й гайдамаки. Бо можна було сваритися, можна було битися, але руїна Січі — то ж таки була всенародна рана. Без книжок ці діди знали, що то треба було розцінювати, як наступ і побіду ворожої сили, що Січ мішала рабоволодільцеві, що її треба було зруйнувати аби могти роздати її землі царським приспішникам у нечуваних масштабах. Генерал-прокурор князь А.А.Вяземський дістав у дар 200000 десятин запорізької землі. Без статистики ці діди знали, що за десять літ (1774-1784) було роздано чотири з половиною міліони десятин козацької землі. Було роздано не за заслуги, не високим навіть людям, а так, кому попало, аби роздати. Писар якої-небудь палати, брат любовниці столоначальника діставав мінімальну норму 1500 десятин землі з десятилітньою пільгою від усіх податків і з єдиним зобов’язанням — поселити на тих землях за десять літ 13 дворів.
Знали все це діди й тому співали тепер похоронним співом:
Позволь, батьку отамане,
Хоч на башті стати...
Не попустим москалеві Січ руйнувати.
Еге, не попустим...
... І сумно стало в дідовій хаті на Покрову. Наче не на празник зібралися, а на панихиду по комусь близькому, дорогому. І змішалися в тім панихиднім
стогоні всі голоси — і гайдамаків, і запорожців, і гречкосіїв...
І пили, й співали, і знов пили, й знов співали, й обіймалися, і говорили все, що зосталося в споминах і боліло. Переплелися гайдамацькі згадки із запорозькими, правда з любовно викоханим вимислом, історичний факт із легендою.
Підпилий запорожець учив Тараса, як володіти зброєю. Він противник списа.
— Спис, він тільки руки в’яже. Як у тебе спис у руках, то ти вже ні рушницею, ні шаблею — нічим. А відбити спис дуже легко. Як на тебе наскокуватиме лях із списом, так ти весело лети йому назустріч із шаблею. І як він тільки стане до тебе долітать, а ти поведи шаблею понад головою свого коня отак-о!
І запорожець технічно поводив рукою; в тім русі чувся давній навик.
— Поведи отак-о — і відіб’єш його списа убік, а він сам, голубчик, так і вскочить тобі в руки. От ти тоді й втешеш шаблюкою йому голову!
А в другому кутку дід Гречаний оповідає про початки, про самісінькі початки гайдамаччини. Він сам родом з-під Мотронинського отого монастиря, так він знає.
Каже, що на початках тільки троє їх прийшло з Січі, первісних організаторів: це Лусконіг, Шелест і Дем’ян Гнида. Прийшли до Мотронинського монастиря ніби "на поклоненіє".
І так собі нарід наче нікчемний, вахлаї такі... Ото ходять, було, похилившися, смиренно говорять... Нікому і в думку не спада!..
— Коли трохи згодом пішов Гнида у Лебединський монастир, Лусконіг у Мошенський, а Шелест зостався у Мотронинському. Та все скуповує жупани, штани, шапки, чоботи, ратища замовляє робити. Люди, було, й питаються: навіщо це? То він каже: це я, каже, подам у Січ гостинця. Бо там народ, каже, прибуває, а за одежу трудно. Аж потім показалося, навіщо він це робив, як одразу узброїв і одяг двісті чоловік.
І пішли оповідання. Усі ж це серця билися колись живою надією визволення рідного краю з-під панівної неволі. З якою радістю, з якою вірою йшли в повстання! Чотири брати були — всі йшли з хати. Батько сам ішов і синів брав!
І от так скоро, так тяжко довелося розчаруватися. Повна невдача! Повна руїна всіх надій! Хто згинув у бою, хто наложив головою у Кодненській буцегарні, хто пішов міряти далеку тайгу сибірську... А хто й врятувався, то не на радість. Затягався знов у кріпацьке ярмо, ліз у віковічний хомут. "За що ж боролись ми з ляхами?" — звучало у кожнім тім серці, й стогнало воно, те серце, за скалічену власну долю, за мучеників товаришів, за чорний шлях, простелений навіки перед народом.
— А що ж із Шелестом сталося? — запитав хтось діда Гречаного.
— А те, мабуть, що й з усіма. Як зайшов я вперше до Монастирища, а там же ото ями глибокі й три хрести ще стояли. Стою я й думаю: що ж то за ями й над ким то хрести? Коли йде старий чоловік. Я поздоровкався й питаю.
— А що то за ями такі й що то за хрести?
— А ти хіба не тутешній?
— Ні, кажу. Я з чигиринських сторін.
— Ото ж ваші чигиринські гайдамаки й лежать тут. Порубано їх аж дев’ять сот. Та як навалили землею, так кров із ями свистіла вгору заввишки з чоловіка. А хрести — то їхні ватажки лежать. Там порозстрілювано Шелеста, Лусконога й Гниду.
...Тихо стало в дідовій хаті. Каганець ледве блимав — ніхто ж за ним не стежив. Зітхнув старий Палюх і обізвався.
— Нарікаєте на Запоріжжя... А хто ж вас усіх ватажків дав, як не воно?
Вже ніхто нічого не відповів. Та й сиділи не довго: пізня вже година, пора й
розходитись.
XXXVI
Вийшовши від діда, Тарас був у якомусь особливому настрої. За один цей вечір він мов виріс на кілька років.
Батько тримав Тараса за руку. Сонна вулиця дихала осіннім настроєм, ноги чалапкали в рідкому болоті.
Нараз хлопець якось не по-дитячому запитав батька.
— Тату! А якби знова вернулася гайдамаччина — ви пішли б у гайдамаки?
Було темно й Тарас не міг бачити, якими очима поглянув на сина батько.
— А чого це тобі таке в голову прийшло? Гайдамакам мабуть уже не вертатися, сину.
— А якби? Пішли б, тату?
— Ні, сину... Мабуть, не пішов би.
Тарас аж зупинився. Як?.. Батько?.. І не пішов би?..
— Тату!.. Як же це?.. А чому?..
— А вас куди б я дівав? І тебе, і Орину, і сліпу Марію. Я потім...
Батько не договорив і замовк. І довго мовчав. Мовчав і Тарас. І не були то батько і син малий, а було то два сини гнобленого народу, що говорять про долю свого народу.
— А потім... зневірилися ми... Де ж таки — стільки літ... Підіймався Хмельницький. Ба — навіть перед Хмельницьким підіймалися люди, і от до самої гайдамаччини пожар не гасне, а що з того?.. А свободи як не було, так і нема. Та, мабуть, і не буде ніколи. Як же ж його йти ще в одно повстання, коли нема віри? Віри нема — розумієш?
Видимо, не раз думав дядько Григорій про повернення гайдамаччини. Видимо, всі вони думали, дядьки Григорії...
— Як його йти, не вірячи? То тільки один був такий, що не вірив, а все ж пішов. Ради честі самої! Щоб ніхто не смів сказати, а де ти був, як ми на смерть ішли? Усе кинув, а кидати було що. Перва особа! Мало не полковник. Маєток мав, міг жити добре, багато. І от усе кинув, усе потоптав — і пішов на перший же поклик.
Григорій забув, що перед ним хлопець, дитина, яка може навіть і не зрозуміти, що їй говорять — і звірявся. Звірявся з усіх своїх таємних дум серед неспаної ночі, з усього того, що тривожило, й радувало, й бадьорило хлопську душу.
То ж були люди!.. Не оглядалися, чи йде хто за ними. Залізняк, як розпочинав, то мав усього вісімнадцять чоловік під собою. Але як трусонув —ого!.. Одразу почули панки, чим це пахне, й давай тікати! Хто в Білу Церкву, хто до Лисянки, а найбільше до Гуманя.
— А в Гумані був Гонта. Він командував надвірною кіннотою. Щитався сотник, але силу мав більше якого полковника. Його сам Потоцький знав і жалував: і село йому подарував, і так багато давав подарунків. Другий на місці Гонти продав би й душу за оту панську ласку. Ох, скільки вона у нас народу з’їла ота панська ласка! Мабуть, дуже вже вона солодка, що наші люди за неї
й душу продають.
— Але Гонта був не з таких.