Олюнька

Шевко тільки моргав своїми довгими вусами й посміхався. На відході каже до Ганни:

— Мене не згадуйте лихим словом, пані Єнджейова! Все вам пояснить ваш чоловік — мені не випадає. Тоді пізнаєте, що так буде найліпше, як лише може бути.

Але Ганна була лиха, як чорт, хоч нічого не говорила, бо Андрій потягнув собі трохи з тої оказії. Вона боялася, щоби не повторилося колишнє... бодай не згадувати!

XIV

Костиха сприйняла звістку про заручини байдуже. Олюнька не припала їй до вподоби. Вона гадала, що Дмитро повинен би оженитися з попівною. Та то ж було робити, коли таку пару вибрав йому Шевко, а Шевка трудно було драж­нити. До того ж Дмитро ніколи не йшов проти волі вуйка, йому було цілком байдуже, з ким вуйко скаже женитися, а коли б вуйко колись зробив інакше, ніж думає собі про це Дмитро, тоді й попівна йому ні до чого.

Стали лагодитися до весілля. Шевкова поїхала сама до міста, накупила сук­на, різних півсуконків, полотна, перкалю, пір'я на подушки, купила нову скри­ню, гарно в квіти розмальовану. Сорочки і спідниці дала пошити шляхтянкам-швачкам, хоч сама все виміряла й покроїла. Шевко купив білі смуші, дрібнень­кі, густі, на кожух і два великі лиси на комір. Вижидали Йоська, щоб те все по­шив як слід.

Йосько був мандрівний кравець із третього села, що половину року ходив по­між людьми зі своїм молодшим братом Янкелем і заробляв голкою. Він ходив до дворів, до священиків і до заможнішої шляхти. Його всюди так хапали, що тре­ба було його бодай на місяць наперед замовляти. А хапали його через те, що ро­бив добре, умів добре кроїти, міцно шити і не крав, як то вміли робити інші мандрівні кравці. Був це дотепний та й веселий кравець і міг битися в зак­лад, що цілий місяць потрапить говорити одну казку за другою, цікаву і смішну або таку страшну, що слухачам волосся дибом стане. Те розказування казок нічого Йоськові не заважало в роботі. Він мав таку славу між шляхтою, що хто мав капоту з-під його голки, міг сміло уважатися за першого елеганта

в селі. Йосько, прийшовши до когось на роботу, сидів так довго, поки всього не закінчував. А щоб не втік, то в гарячий час, наприклад перед великоднем або різдвом, ховали його чоботи під ключ. За той час харчувався Йосько в корчмі, а поза тим живився печеними яйцями. Йосько набрав у тім неабиякої вправи; він завивав сире яйце в мокре клоччя й загрібав у гаряче вугілля. Одну лиш мав Йосько слабу сторону — всього дуже боявся. Боявся розбійників, а ще більше собак...

Того Йоська запросив Шевко до себе. Він мав пошити для Олюньки два шля­хетські кафтаники, один зимовий на ваті, другий літній, сукману і хутро жіноче, сукном крите, з лисячим широким коміром. Крім того, мав пошити для Дмитра нову суконну капоту й камізельку.

Шевко наглядав за Йоськом, як той брав мірку і як кроїв сукно. Він на тім добре розумівся, а кравцеві таки недовіряв. Він мовив:

— Де ви бачили кравця, щоби не вкрав бодай кавалочка? Він не витримав би, хоч би на сукно дідько хвіст положив...

Прикликали Олюньку під мірку. Шевко робив свої зауваження:

— Тільки не роби дуже тісне, бо то не на місяць, ані не на рік, а вона ви­росте й погрубіє...

Олюнька тепер дуже змінилася й погарніла. Їй у голові не могло те помісти­тися, що вона незадовго вирветься з-під опіки своєї вуйни і стане сама госпо­динею. А все-таки боялася тої незнаної будучності, як і кожна дівчина перед весіллям, котра серйозніше дивиться на світ і життя.

Коли Шевко запитав про її волю при сватах, вона не знала, що казати, але зраділа тим, що коли Шевко сватом, то мусить бути добре, бо він не може їй зла бажати, а покійний Луць казав його слухати.

Зараз-таки того дня, як відбулися заручини, Олюнька, скоро тільки гості ві­дійшли, побігла на цвинтар і довго молилася на гробі свого дорогого дідуся. Від­так посиділа ще на могилі, поки не зайшло сонце, та аж тоді повернулась до хати, як худобу з пасовища гнали додому. Йдучи, вона так задумалася, що не знала, куди йде, не бачила тих людей, що зустрічались їй на дорозі, і ні до кого слова не промовила.

Вночі не могла спати. В голові снувалася всячина, як по млиновім колесі во­да. Олюнька не могла взагалі зміркувати, чи то правда, чи тільки сон. Аж по других півнях заснула, але не мала спокійного сну. Перед її очима стояли свати, а на постелі лежав умираючий дідусь. Він хотів щось сказати на слова Шевка, махав руками, піднімав голову, але не промовив ні слова. Йому заперло дух і в горлі харчало. Відтак здавалось їй, що то не Шевко сватом, але дідусь сидить на лаві. Олюнька припала до нього, обняла за шию і стала цілувати в лице і в руки та питати, чи вона добре зробила, що згодилась вийти за Дмитра. Але дідусь не відповів нічого й сидів сумний, та лише по голівці гладив її ру­кою. Вона пробудилася, але сну не могла розгадати ні на зле, ні на добре.

Від дня заручин Ганна наче забула про Олюньку. Вона майже не говорила до неї нічого, хоч поводилася з нею добре. Часом лише виговорювала їй:

— Тепер уже вуйни не потребуєш, бо незадовго будеш сама собі панею, шлях­тянкою...

Олюнька сприймала докори байдуже, бо вже привикла до дечого гіршого. Дали на заповіді й визначили день вінчання. Воно відбулося в неділю. Гостей було мало — самі свої.

Просто з церкви запросив Шевко всіх до себе. Шевкова подала обід, що про-тягнувся досить довго. Молодята сиділи на першім місці. Музик не було зовсім. Надвечір стали гості розходитися додому. Осталися лише Костиха й молоді.

— Слухай, сестро, — каже Шевко, — пам'ятай бути для неї рідною мамою та не забувай, що вона сирота й ніколи не зазнала доброї волі. Ти знаєш, яке зіл­лячко Ганна і як вона з Олюнькою поводилася. Нехай бідна хоч тепер відживе під твоїм оком...

— Ой, певно, панє брацє, що кривди їй не зроблю. Вона буде мені дочкою, коли б лише хотіла слухати...

Олюнька лишилася ночувати в Шевка. Дмитро з мамою пішли додому.

— Що ж ви, мамо, на те скажете? — питає Дмитро.

— Воно покажеться; але якби мало бути те, що казала Ганнка про Олюньку, то гіркий нам буде з нею світ...

— Та ще не знати, чого мав би бути гіркий світ? Коли вона пащекувала Ганні, то мені або вам певно не буде, бо візьму та й виб'ю. Робити також мусить, бо не дам їсти,— та й що? Але все-таки навесні відберу грунт, куплю ще пару коней і загосподарюю, як сам знаю. Таки, правду казати, маєток ладний, а коли я вуй-ка послухав і оженився з тою, з ким він хотів, то, певно, мені це втроє оплатить­ся, бо вуйко тепер напевно мені запише. А того разом буде більше, ніж би я не знати де оженився та й не знати який посаг узяв, і те все моє — не чуже...

Костиха зрозуміла з тої бесіди, що Дмитро анітрохи не любить своєї жінки, а оженився з нею лише тому, щоб показати себе до кінця в ролі глибокого по­слушника для свого вуйка, та й відтак загорнути його маєток. Вона тим тіши­лася, бо так їй було вигідніше. Не потребує дуже няньчитися з Олюнькою, вчити її, поводитися з нею, як з дитиною своєю, бо Дмитро, певно, не буде ВІД неї того вимагати, і до бійки між ними заради Олюньки, мабуть, не дійде. Але з тої бесіди показався Дмитро грубим, корисливим, котрому всякі інші почуття були зовсім чужі, незнані.

— А ти любиш її? — спитала Костиха для певності.

— Ледве... Може, колись полюблю, але тепер вона мені така сама, як би й яка стара баба, з котрою вуйко казав би оженитися. Мені лиш одно в голові: стати більшим багачем, як вуйко, торгувати кіньми, волами й мати гроші.

Костиха подумала собі, що, певно, не буде сина намовляти, щоб любив жінку.

— От розумна моя дитина, бодай ти сто літ прожив за те слово! І я так кажу, що гроші — головна річ... За гроші дістанеш усього на світі, і можеш мати десять жінок, як захочеш.

— А мені на дідька стільки жінок,— каже Дмитро, як уже входили до хати,— або я турок, чи що? З одною не знаю, як вийду, і якби Олюнька не мала того, що має, а вуйко не був таким багачем, тоді вона побачила б мене коло себе, як своє вухо.

Тої розмови мамуні з Дмитром не чув ніхто — ні Шевко, ні Олюнька.

Вона, бідна, не відійшла ще від тих вражень, які сьогодні пережила. Шевкова не відпускала її ні на крок. Шевко, здогадуючись, що жінка буде давати Олюнь-ці якісь ради й науку, вийшов кудись, лишив їх самих у кімнаті.

— Хвала богу, моя дитино, що вже твоя недоля скінчилася! Все воно інакше на своєму жити... Нехай тебе бог благословить, моя дитино, так як ти на те заслуговуєш!

Шевкова обняла Олюньку за шию й поцілувала в чоло.

— А як тобі гарно в тім чепці! От славна шляхтянка! Той твій Дмитро знав, що робить, та й хіба б дурень був, щоб такої ладної жінки не любив... Коли б ме­ні бог був таку дочку дав, я не знала б, де її посадити.

В очах Шевкової показалися сльози, і вона зітхнула. Хотіла відігнати від себе сумні гадки й запитала Олюньку:

— А ти Дмитра любиш?

— Люблю,— сказала Олюнька та й сховала своє личко на грудях Шевко­вої.

— Люби його щиро! Він добрий чоловік і вартий того. Любіться, а бог буде вас благословити.

Балакали довго вночі. Шевко вернувся.

— А йдете ви, баби, спати, га? — каже нібито сердито.— Але перепрошую! Я забув, що то молода пані Полошинська, а я, старий, побачивши чепець, га­дав, що то якась стара баба сюди прийшла. От раз шляхтянка! — сказав до Олюньки, піднісши її бороду злегка вгору.— Пара з вас гарна, ані слова!

Шевкова відвела Олюньку до ванькира.

— Спи солодко, моя доню, а завтра вже будеш спати у своїй хаті... До­браніч!

Олюнька поцілувала її в руку.

— Ну, що? Правда, що я добре зробив? — каже Шевко до жінки, коли оста­лися самі.— Такої другої пари в Закутті нема... хіба ми двоє... Правда, стара?

Він поцілував жінку.

— Певно, що ти добре зробив, але чи не запоспішно? Нехай би були ліпше пі­зналися. А то Дмитро майже не знає її, бо й по заручинах не хотів туди ніколи зайти...

— Е, ви, жінки, все своє... Не знати, на що здалося те м'явкання молодят? По­беруться, то й полюбляться, та й годі. Ми ж знаємо добре, яке одно і друге... обоє добрі. Ану ж би тим часом хто інший підсунувся та й схопив нам дівку з-під носа? Дмитро туди не заходив, бо він взагалі до дівчат неохочий, але я знаю, що з таких молодців найліпші чоловіки бувають.

— По-різному буває на світі... Але мені здається, що Дмитро дуже захлан­ний на маєток...

— Ну, то має маєток та й уже заспокоїться.

— Але я все-таки боюся, щоб він з Олюнькою не поводився грубо.