Вода змила з неї сивину, отже, треба знову надати їй статечного вигляду.
Бата хитро підморгнув Імхотепові.
— Ніхто не стежив за тобою? — прошепотів.
— У Музейоні знають, що я часто ходжу сюди купатися,— заспокоїв приятеля Імхотеп.— Розповідай!
— Шамеш, Менхепер і Птагмес передають тобі вітання.
— Ти не назвав головного вчителя,— здивувався Імхотеп.— Він, напевне, перший радник Гармахіса.
Бата ніби й не чув цих слів: мовчки стеблом очерету малював козла на піску — уособлення Осіріса.
— Я запитував тебе про Меріба,— нагадав Імхотеп, не звернувши уваги на малюнок.
— Я думав, що ти здогадаєшся,— показав на малюнок Бата.— Головного вчителя убито під час повстання. Ми забрали його тіло і в Анхурі віддали в Дім мертвих, щоб там його забальзамували і поховали за нашим звичаєм. Тому-то в столиці ніхто не знає, де дівся Меріб.
Звістка про смерть головного вчителя так вразила Імхотепа, що він аж застогнав, схопився руками за голову. Не стало близької людини, яка підготувала грунт для перемоги над кривдою, а сама так і не порадувалася плодами своєї праці. З синівською любов'ю він часто згадував Меріба, радів їхній майбутній зустрічі, носив у душі теплі привітальні слова. Сліпа жорстокість долі...
— Ми довго сумували за ним, але живі не повинні забувати про земні справи,— Бата нагадав Імхотепові тверді закони дійсності.— Від Шамеша ми довідалися про твоє ув'язнення, хворобу, але нічим не могли тобі допомогти. Про александрійські події я не буду розповідати, бо про них тобі все відомо. Понад двадцять тисяч повстанців відправились у верхні номи. Наш похід тривав довго. Іноді дорогу нам перегороджували розсіяні по всій Чорній Землі невеликі еллінські гарнізони, і ми громили їх. Жителі Фі-ваіди зустріли нас як рідних братів. Тепер там запанувала справедливість. Не почуєш свисту батогів і зойків, не побачиш умираючих з голоду. Привільно і весело там, Імхотепе,— радістю засяяли очі Бати.
— Незабаром подамся туди,— вирішив Імхотеп.— Але спершу хотів би зустрітися з Ніке.
— Поки що ти потрібен у столиці,— твердо промовив Бата. — Ми повинні знати, що тут діється і що затівають наші вороги. Тому я і прибув сюди з верхніх номів. Збираю потрібні відомості і передаю їх нашим. Маю вже довірених людей: в Александрії є ще багато прихильників Ме-ріба. На перших порах допомогла мені Таре. А декого я купив за золото, якого тепер у нас чимало. Серед куплених старшина, ще й високого рангу, виходець з Пергаму. В святині Гора ти своя людина, а жерці завжди знають державні таємниці. Та й у Ракотісі дещо вивідаєш. Відомості передаватимеш мені.
Імхотеп радо сприйняв доручення Бати, бо знов могтиме прислужитися великій справі.
— Верховний жрець Гора дозволив мені продовжувати працю над незакінченою Мерібом "Історією Кеміту", і тепер я часто буваю у святині Сокола — користуюся папірусами її бібліотеки,— повідомив він приятеля.
— Бережи написане головним учителем як зіницю ока,— збуджено сказав Бата.— Адже там частка нашої праці, і, що б не сталося, ми повинні закінчити її — повернути народові Кеміту його минуле. Але поговоримо ще про завдання в столиці. Поки що Філопатор не збирається нападати на нас, бо йому загрожує війна з Антіохом. Сірієць уже зібрав двохсоттисячне військо, як передають наші люди, а в Птоломея в Дельті, Палестині і Лівії не набереться й сорока тисяч гоплітів. Правда, з Еллади прибули два кораблі з найманцями, але їх не більше тисячі. Мандруючи сюди, я прикидався то прокаженим, то слугою Дому мертвих, бо таких усі обминають: бояться їх. Таким я прикинусь, коли прийде пора вертатись у верхні номи.
— Я теж перехитрив би царських посіпак. Але як бути з Ніке? — спохмурнів Імхотеп.— Навряд чи вона пішла б зі мною. А без неї я не уявляю життя.
— Я тобі допоможу,— ошелешив приятеля Бата.— Зустрінуся з Ніке і вивідаю її наміри. Знаєш, де вона тепер?
— В Мехарумі над Маріутським озером,— відповів юнак.— Але ти задумав нездійсненне,— поставився критично до задуму приятеля.— її, напевне, пильно стережуть, і тебе відразу схоплять.
— Куплю мула, нав'ючу його розмаїтим крамом і прикинуся мандрівним купцем, а багатим людям у селі завжди потрібні міські речі,— розмірковував Бата.— Може, привезу від неї тобі записку. А тепер іди, зустрінемося на цьому ж місці через тиждень. Я посріблю ще трохи бороду і скоро теж піду.
XVI
Війна... Страшне це слово, а ще страшніше горе, яке несе вона людям. Там, де буяло життя, залишаються згарища і цвинтарища, де колосилися хліба — столочені кінськими копитами поля.
Але війна з Сірією не захопила зненацька Чорної Землі. Коли два смертельні вороги живуть поруч, то раніше чи пізніше зав'яжеться суперечка, навіть без причини. А втім, єгипетський і сірійський народи ніколи не ворогували. Навпаки, жили дружно, ба й родичалися. В Кеміті з давніх-давен проживало чимало сірійців, а найбільше — сто тисяч — в Александрії. Вони міцно вкоренилися на Чорній Землі, почували себе її громадянами, жили її радощами і смутками, нарівні з єгиптянами терпіли злидні, а також погорду еллінів. Чимало їх загинуло під час повстання, а значна частина вирушила у верхні номи.
Ворогували володарі, нащадки полководців македонського завойовника, пожадливість яких не мала меж.
Селевк І Нікатор, який при розподілі загарбаних Алек-сандром земель одержав Сірію, запалав ненавистю до колишнього приятеля Птоломея І Сотера, позаздривши йому за багатий Єгипет. Від батьків успадкували ворожнечу і нащадки. Між Птоломеями і Селевкідами раз у раз виникали війни, які, однак, досі не принесли вирішальних перемог чи поразок. Але простому народові вони завдавали горя і страждань, бо великі чубляться, а з малих кров тече. Влада обох узурпаторів спиралася на гоплітів, за драхми елліни убивали еллінів — на чужій землі за чужу справу.
Так діялося доти, доки правителем Сірії не став двадцятирічний нащадок Нікатора Антіох III. Молодий, але хитрий, він швидко дійшов висновку, що убивати Філопаторо-вих гоплітів здатні і його сірійські піддані. Пообіцявши різні привілеї тим сірійцям, які завербуються у військо, він швидко зібрав двохсоттисячну армію, а грецькі старшини навели в ній лад — навчили завербованих військовій справі. Щоб військо не нудьгувало і не ледащіло, Антіох вирішив напасти на колишні сірійські, а тепер підвладні Філопато-рові багаті приморські міста.
Про напад Антіоха Імхотеп не знав, а до ворожнечі узурпаторів йому було байдуже. У кожного свої клопоти. Вчора повернувся з Мехарума Бата, і вони зустрілися у домовленому місці.
Вихваляючи гребінці і ножики, Бата встиг шепнути йому, що привіз листа від Ніке, і запропонував зустрітися в передсінку святині Птаха, де жерці продавали чудодійні амулети і папіруси з молитвами/Гам завжди були покупці, які за обола хотіли купити прихильність могутнього бога, з його допомогою позбутися злиднів, розбагатіти. А втім, у кожного свої бажання. Наївні жерці інших святинь, зневірившись у своїх богах, купували у святині Птаха амулети й молитви, тож нікого не здивує, що Імхотеп і вуличний продавець також хочуть їх придбати: перший — щоб добитися високої посади, яка принесе йому славу й багатство, другий — щоб на гребінцях і ножах заробити обола, а то й драхму.
— Завтра, як спека спаде, читатимеш записку од Ніке! — пообіцяв Бата.
Таке рішення було розумне, бо в полудень, коли сонце в зеніті, навіть птахи шукають тіні, і лише раби, як завжди, кудись квапляться.
Всю ніч юнак ні на хвилину не зімкнув повік: намагався вгадати, що таїть у собі лист Ніке. Може, вона викинула з серця почуття до нього, радить забути минуле. А може, навпаки... Як той час тягнеться. Хвилини стають годинами, спершу ранок забарився, а тепер сонце, здається, не збирається спускатися до небокраю.
Імхотеп виглянув у вікно і нервово засовався в кріслі. Сонце таки заповзялося на нього.
З коридора донеслися чиїсь кроки, і в кімнату увійшов Аарон.
— Кидай своїх звірів і птахів, бо велика біда суне на Чорну Землю,— схопився за голову,— Давно такої не було.
— Сарана?! — жахнувся Імхотеп.
Вона іноді прилітала з пустинь, знищувала поля і сади, залишала після себе сіру, аж чорну землю. Тоді в Кеміті наставав голод. Рятуючись від нього, люди покидали рідні хижі і мандрували за хлібом світ за очі, проте смерть настигала нещасних, і вони довго лежали на узбіччях доріг. їх ховали без молитовних папірусів, а тому їхні душі були приречені на вічну темряву.
Сарана несла ще й інше лихо. Багато комах гинуло і розкладалося, від чого спалахували пошесті. Навіть війна не приносила людям стільки лиха, як сарана.
— Є страшна новина. Але обіцяй, що про це — нікому ні слова. Тримай язик за зубами,— застеріг Імхотепа каталогізатор.— Цього ніхто ще не знає, і коли б хтось із нас обмовився про це, обох звинуватили б у поширенні чуток, які переполох сіють.
— Годуєш мене половою і ховаєш зерно,— дорікнув каталогізаторові Імхотеп.
— Воно гірке, як корінь цикути, відваром якого напоєно Сократа,— схилився над Імхотепом старий.— Сарана сірійська, її передові загони вже над Зеленою Водою і зайняли Птоломеїду і Tip.
— Невже війна, достойний? — стрепенувся Імхотеп.
— Так! Антіох несе її,— глибоко зітхнув Аарон.— Те^ пер він збирається відібрати у Філопатора ще й Галілею У його війську більше сірійців, ніж еллінів.
Звістка про війну схвилювала, але не дуже злякала Імхотепа: битва точиться далеко од Кеміту і верхніх номів. Молода держава злидарів не встояла б перед сірійською навалою. Може, війна не докотиться туди. Багаті приморські провінції — лакоміший шматок для Селевкіда, ніж Верхній Кеміт, який нічим особливим не відзначається. Та й Філопатор не сидітиме склавши руки, а від Великої Зеленої Води до верхніх номів неблизько. А втім, може, це лише чутки. Багато їх, найдивовижніших, не раз ходить поміж людей, а опісля виявляється, що це вигадки.
— Хто сказав тобі, достойний, що Антіох напав на приморські міста? — запитав старого Імхотеп.
— Я тільки що повернувся з наших дільниць. Мої єдиновірці швидше довідуються, що діється в світі, ніж Філо-паторові шпигуни, хоч той не шкодує для них золота,— гордо заявив Аарон.— Вночі прибули Філопаторові кораблі, які встигли втекти з тірської пристані. Капітани не дозволили залогам зійти на берег, щоб не вибовкали зайвого.