Старий воєвода зробив тільки рух устами й рукою, немов хотів благословити молодого князя, з уст його бухнула кров і він віддав духа Богу.
Князь здоймив колпак і тричі перехрестився та почав відмовляти молитву за усопших. За його прикладом пішла й дружина, що його окружала. Клячучи в поросі дороги, пращала вона душу старого вожда свого, що поклав голову свою для добра галицької землі.
Щойно на замку довідався князь, який дивний перебіг мала битва в північній части боєвища на лівім крилі його військ. Се крило було сильнійше від правого і якраз ся обставина стала причиною його погрому. Бо в хвилі як слабше праве крило почало подаватися назад, під охорону городеьких укріплень, потягаючи за собою частину центра, ліве крило в почуттю своєї сили здержувало напір союзників Київа, а його полководці порозумілися між собою й отримавши вісти, що праве крило вже знов посувається вперед, тим безпечнійше стояло на становищах своїх. Тимчасом київський князь Ізяслав пхнув на поміч розбитій части своїх військ два полки, відірвані зі свого правого крила; вправді вони прийшли запізно, щоби щонебудь змінити в полудневій частині боєвища, але по дорозі несподівано обскочили головний штаб галицьких військ з усіма прапорами, бо воєвода Халдієвич числив також на поворот свого правого крила й стояв на місци. В боротьбі о ті прапори відніс смертельну рану старий воєвода й впало багато галицьких бояр, між ними й спишський боярин Гарбуд; але хоч штабови здебільшого вдалося перебитися, одначе тільки з одним прапором, який руками виривали собі взаїмно ранені лицарі. Всі инші прапори галицького головного штабу стали добичею двох полків Ізяслава.
Ся на око —маловажна обставина мала страшні наслідки для лівого крила Ярослава. А сталося се так: оба полки київського князя, бачучи, що в полудневій части боєвища не тільки нічого не поможуть, але ще самі можуть попасти в вир замішання, яке там счинилося між їх братами, почали вертати. А що ніч западала, вони засвітили великі смолоскипи й гордо піднесли в гору свою добич: подерті праЬори галицького штабу. Здалека запримітили їх галицькі полководці лівого крила й в переконанню, що центр галицьких військ обступає вже київські сили, пхнули свої полки в два напрями на скіс, щоби прийти в поміч осередкови свому. Се розпрягло їх звязь і рішило їх долю. Кромі них попало в полон багато Галичан з правого кршщ, що в замішанню битви задалеко загналися, зваблені власними прапорами. Галицьких полонених примістив князь Ізяслав в тій части свого табора, що була на Вишневій Горі.
Полуднева часть боєвища була в руках князя Ярослава, північна в руках великого князя Ізяслава. Битва була нерішена. Оба противники мали в своїх руках велику масу полонених.
Ще перед північю скликав князь Ярослав воєнну раду. В великій гридниці княжого замку засіли полководці; значна їх часть мала рани, а деяких на ношах внесено до радної світлиці. В бічній кімнаті лежало обмите, але ще ненаряджене тіло воєводи Халдієвича; в головах його стояв одинокий прапор, котрий він, вратував, а в ногах клячав монах і тихо читав молитви. Кождий з учасників ради вступав наперед до тої кімнати й помолившися за душу воєводи, йшов до радної гридниці.
Князь Ярослав був в дуже сумнім настрою, хоч властиво вислід битви не був нещасливий і значно перевисшав висліди змагань його покійного батька з тимсамим ворогом, який тепер не посміє ставити ніяких домагань, бо показався рівно сильним як Галич. Але мимо всего на душу молодого князя налягав тяжкий сум. Вона немов про-чувала якесь нещастє, хоч було вже по битві. Отож найтяжший з до-пустів, які могли наступити, перегремів над його волостю й головою доволі добре. В голові молодого князя щибнула думка, що він, сю війну властиво виграв. Бо хоч бива нерішена, але все таки київський князь не отримає того, чого хотів, значить війна для нього програна. Одначе мимо всего не мав почуття веселости й як був з чого блідо вдоволений, то хиба з того, що не був без рани на сій нараді, де майже кождий з учасників її був окрівавлений свіжою кровю. Хоч добре знав стан річий і втому тих частий війська, що сяк-так ціло вийшло з битви, немов з обовязку розпочав нараду заявою, що визисканнє битви се по битві найважнійша річ. Опісля приказав полководцям зложити бодай приблизні звіти зі страт у їх полках.
По звітах показалося, що третина всіх сил убита або в полоні, менше-більше друга третина ранена, решта-ж так утомлена цілоденним боєм, що якби не три мотні, що на щастє спізнилися в дорозі й прибули під сам кінець битви, то не було-б ким обставити сторожий на більше небезпечних місцях. Се значило, що не було вже чим відновляти битви зрана й що найскорше перед вечером слідуючого дня можнаб-було наперти на останки київських сил і спробувати, увільнити полонених. А до того часу відпічнуть і київські сили.
0 тій самій порі відбував у своїм шатрі нараду також київський великий князь Ізяслав. Але вона була зовсім инакша: він радився тільки зі своїми думками. Був се чоловік старший віком, бо мав літ 59, але виглядав найбільше на сорок пять і не мав ще ні одного сивого волоска. На його кремезнім тілі ні літа ні довгі воєнні труди не лишили таких слідів, як лишають звичайно на людях у його літах. Бо він не тільки з роду був дужий і здоров, але ще до того мав добру вдачу, тай опікувався бідними не з політичного вирахування, як покійний князь Володимирко, тільки з вродженої доброти. Сей чоловік ходив тепер знервований по великім шатрі своїм і думав, поки пасмо думок його не переривали стони. Бо він не сам був у своїм шатрі. В однім кутку його лежав його молоденький син Ігор, ровесник Ярослава, гарний як весна молодець, поранений тяжко в сій битві на правім крилі київських військ. Біль як окріп горячий прошибав груди батька-вдівця за кождим стоном Ігоря й сунув думки його в сусідство з ненавистю.
А ті думки й так були безмежно болючі. О, якби галицький князь знав, які вони були, бувби певний того, що виграв війну так, немовби розніс на прах всю силу Київа й союзників його. Бо ся нерішена битва перечеркувала всі пляни Великого Князя, що саме тепер мали звершитися й ще до того ставила його в незвичайно трудне положеннє: з одним-одиноким утомленим битвою крилом військ своїх, переважно союзних, у ворожій державі, під стінами сильної кріпости Теребовлі, в котрій тепер вигідно спочивають галицькі сили, щоби може завтра наперти на його табор, в котрім тепер більше полонених як вояків його!
Одинокий вихід з положення сього: як найскорше втікати. Але перед ким?! Перед таким молодиком, якого він свого часу на колінах бавив, якому ще добре й вус не засіявся, який навіть не привик ще до княжого колпака на біловолосих кучерах своїх, якого не було ще на світі в часі, коли він кермував вже битвами... Сором палив його як грань і болів, як стони молоденького Ігоря.
Такий молодик виграв війну з ним, старим князем і полководцем, що побідив навіть батька його, старого хитруна, якому не було пари між князями! І ще до того так перехитрив його, протягаючи переговори, поки не напер суздальський князь з півночі, а византійський цісар з полудня! Через те чернигівський князь не міг йому дати значнійшої помочі, а його шурин, угорський король Геза взагалі не вислав сим разом ніякої підмоги. Показується, що той молодик Ярослав ще ліпший грач, чим його батько. А з Ляхами навіть не переговорює, тільки бє. Що за розум у того молодика! Як він знає, де треба бити, а де говорити й як довго говорити! Не соромився би був, як би так покійний князь Володимирко обмотав його війська й державу. Але тепер...
1 як тут вертати в Київ, як показатися на очи союзникам? Тай коби то ще так легко було вернути! Чиж той молодик у колпаці Володимирка ке може тепер стягнути всіх залог з кріпостий Погорини й відтяти йому дорогу! І що тут робити з тою масою полонених, що числом перевисшають недобитки його власного війська? Що робити з мно-жеством ранених? Адже нім він перевезе їх через гори Медобори, вже з півночі перетнуть йому шлях до Київа галицькі залоги кріпостий Погорини... Гарне положеннє. Нема що казати! і
Князеви здавалося, що вже ті його міркування, /Хоч вони тревали хвилину, забирають йому непотрібно час і що вже треба лаштуватися до спішного повороту на схід. До утечі. Так, до в^чі... Йому, внукови Мономаха, Великому Князеви Київському — перед удільним князиком на Галичі, що не вийшов ще зпід опіки матери! Втікати або — о мир просити. Ні, ні, ні! Сего упокорення не буде! Хочби мав утратити в дорозі всі недобитки військ своїх! І так — се по більшій части не його власні війська. Бо Кияни або застелили поле битви своїми трупами, або лежать тепер по тюрмах Теребовлі як полонені...
— "Тату, тату! Мене — дуже — печуть — рани — мої", застогнав улюблений син його Ігор.
Батькови потемніло в очах і в тій темряві щезли всі небезпеки перед одною, що нагло наповнила його душу: що буде з Ігорем? Присівся біля його лежанки й дрожачим голосом промовив:
— "Цить, сину мій, цить, дитинко моя. Біль перейде, притихне й ти знов будеш такий дужий, як передтим..."
Немов запереченнєм батьківської надії були глибокі стони, що виривалися з грудий раненого. Він жадібно пив воду з посудини, яку при-ложив йому до уст батько.
А батько мав також горячку, може не менше прикру від сина, тільки инакшу: думки бігали йому по мозку щораз скорше, скорше й без-ладнійше. Як тут везти його? думав про раненого сина. І в своїй журбі відчував кождий ступінь коний, що мали нести на розложених ліжниках його дитину. Аж ген далеко, над могутній Дніпер, де колись над його берегами не так хоронили членів княжого роду, а з жінками, не-вольниками й кіньми, з ворожими полоненими...
Здрігнувся. Якась забута картина з давних літ станула йому перед очима. Закрив очі рукою й думав та говорив до себе: Так, так! Скінчилися пляни мої, привернути Київу давний його блеск і значіннє, скінчилися тут, під мурами Теребовлі. Не забезпечив я земель Великого Князівства Київського від заходу, не забезпечу мабуть і від сходу...
Пригадав собі солоденьку грузинську царівну Тамаретту, з якою зараз по відбуттю сього походу мав повінчатися в Київі, щоб опісля при помочі Грузії в два вогні взяти розбишак половецьких.