Й навіть коли Архелай, не побажавши зайти до неї, подався привечірніми вулицями додому, Елену не зрадило те дороге для неї почуття. Вона ввійшла до хати й роздяглася, й коли насторожена Клеопатра почала мити їй на ніч ноги, Елена ласкаво торкнулася її смаглявої пружної щічки:
— Що б ти зробила, потрапивши в глухий кут?
— Вернулася б назад! — здивовано відповіла дівчина, й Елені стало ніяково, що вона, яка вважала себе такою досвідченою й мудрою, билась над сим запитанням стільки часу.
Клеопатра, певно, й на мить не переставала думати про Архелая й усе, пов'язане з ним та господинею. Витерши Елені ноги, вона, так само знизу вгору дивлячись на неї, прошепотіла:
— Ти не сподобалась їй, Елено?.. Не вір нікому, ти найкраща і найкрасивіша в світі, то вона погана!
— Не в сьому справа, дитино моя, — відповіла Елена. Клео казала про Архелаєву матір, але тут не йшлося про подобання й неподобання. Коли зачіпається кров, подумала Елена, — сі люди перестають бути схожими на нас. А вголос вона вже цілком упевнено повторила: — Справа зовсім не в тому.
Вона чекала на нього цілий вечір, хоч мала гостей — приїхав знайомий купець, евпатрид і землевласник із Фанаґорії, що по той бік протоки. Приїхав і відразу ж завітав до неї, веселий і не знати чим стривожений, але її се найменш обходило, й вона сторожко дослухалася до згуків дворику.
Архелай прийшов аж на третій день, мало не з порога почавши ганити свою матір, яка спить і бачить себе свекрухою басиліси, а не тещею перестарілого й пихатого вдівця Дамона. Архелай дивився на Елену закоханими карими очима, розкаяний і нетерплячий, і всі її страхи та сумніви того полудневого симпосія зблякли й утратили вагу, й вона враз одіслала своїх дівчат у дальні світлиці ґінекея. Я тільки слаба жінка, подумала Елена, се було простим виправданням, вона добре розуміла себе, але піддалася тій солодкій слабості. В обіймах Архелая Елена мов провалилася до чорних розвихрених тартарів, але згодом, лежачи потилицею на його могутній упокореній руці, заплющила вічі й принишкла. Стара думка знову й знов наверталася до неї, й тоді їй стало незатишно й лячно.
Такого з Еленою ще не було: вона подумки розмовляла сама з собою й мовби сама себе бачила, однак була така маленька, й голос її власний здавався таким повільним і нікчемним, слова розтягались у комариний писк, аж Елена не витримала, встала й викресала вогню.
— Навіщо? — сонним голосом поспитав Архелай, задивившись на стрункі обриси її голого тіла.
— Не можу спати поночі, — сказала вона, хоча то була неправда: Елена любила самотню темряву свого теплого таламуса. З того, як рипнули ремені кравата й перестало чути рівномірне сопіння, Елена зрозуміла, що він знову займається бажанням. Але незрозумілий опір, що раптом прокинувся в ній, примусив Елену стишити кроки. Не дійшовши до кравата, вона підняла хітон, незадовго перед сим пошпурений додолу його нетерплячими руками, й вийшла.
— Ти куди?
— Я зараз… — відгукнулась Елена, але сиділа в охололому вже екусі доти, поки шкіра на голих руках укрилася колючим сиротинням. Коли повернулась, Архелай уже спав, тихо висвистуючи піврозтуленим ротом. Вона примостилася скраєчку й вилежала з розплющеними очима до самого ранку, пригнічена й розбита. Се глухий кут, думала вона, але я не маю сили повернутись.
Те відчуття безвиходи розвіялося тільки тоді, коли надворі почулось тягуче шкрьобання капців і сичання деркача по плитах. Ніневія обмітала перістиль під колонадою дворика.
Знову змітає на середину, розсердилась Елена. До кінця зими ввесь двір буде суцільна кучугура снігу.
Й власне роздратування напродиво легко втішило її, повернувши до буднів і до життя. Вона швидко вдяглася й вийшла, тільки від порога на мить озирнувшись. Архелай міцно спав, одкинувши назад гарну голову.
Елена пішла в холодний екус і довго й збуджено перекидала в скриньках свої фібули, гребінці, скронні підвіски та серги, й руки їй тремтіли від нетерплячки. Й коли знайшла те, що шукала, так само принишкла й сіла на крайньому ложі.
Се була старовинна застібка до гіматія не знати коли й ким перероблена зі ще давнішої напівстертої золотої номисми. Елена приклала її до теплої від подушки щоки й хвилину-другу сиділа, дослухаючись внутрішніх голосів. Колись вона дуже хотіла показати Архелаєві сей тоненький пелюсточок золота з ледь видимим ликом на ньому, але тепер одчула, що вже пізно. Се був талісман її незайманої матері, й Елена не знала навіть, од чого він береже. Лик вродливого молодого царя на золотому статері проглядав наче з імли, й Елені здалося, ніби він вигонів од її палких поглядів, бо з сим статером були пов'язані всі дівочі мрії Елени.
Коли надворі перестали шкрьобати капці й почувся грудний голос Раїс, Елена вмить сховала застібку на дно скриньки. Він нічим не завинив, сказала собі Елена, й кленучи свою безвільність і шарпання, пішла назад до таламуса.
Архелай іще спав, так само закинувши голову, та його вид уже не нагадував їй лику давнього царя з македонської номисми. Коли він під її пильним поглядом заворушивсь, переповнена відчуттям несвідомої провини, що раптом обпекла її всю й стисла серце, Елена пригорнулася щокою до його щоки й почала пестити м'яку молоду борідку, вклавши в той рух усю свою ніжність.
Я люблю його як сина, спробувала вона витверезити себе, але то вже були тільки слова. Ховаючись у його хвилястому скуйовдженому волоссі, сама собі дивуючись, Елена раптом почала розповідати й про свої перші почуття, й про сумління, й про першу людину, з якою звела її доля в сьому місті, відчуваючи, як тверднуть м'язи Архелая під її пальцями. Нащо се я кажу, знову дивувалась Елена та знову розповідала.
— А тоді я побачила тебе…
Вона ледве стримувалася, щоб не сказати, як заманювала Архелая в свій дім, безсоромно використовуючи Клеопатру, мов приманку для рибини, й була б, може, сказала й се, бо вже геть утратила владу над собою, але він устав, сердито струсив із себе її руки й почав одягатись, красивий, мов Аполлон Мірона, що стояв у перістилі в Дельфах. Афродіта позаздрила мені, в розпачі думала Елена, неспроможна опанувати себе. Позаздрила й одібрала розум…
Архелай пішов умитися, й поки ходив, Елена встигла бодай трохи дати собі ладу. Він теж повеселів, змивши водою похмурість і заціпеніння, навіть обійняв її й поцілував ув обоє віч, але якась холодна зачаєність лишилася між ними, й у тому Елена могла винуватити лише себе, бо добре знала, що вимовлене слово вражає, а затамоване пече вогнем.
Уже коло хвіртки, на прокиданій Ніневією стежині, вона впевнилася, що Архелай не забув розмови. Раптом закам'янівши обличчям, він тихо проказав:
— Я колись уб'ю сього смердючого скіфа.
Елена розгубившись, поспитала зовсім по-дурному:
— Хіба він — скіф?..
— Роб! — крикнув їй в обличчя Архелай і вискочив на вулицю.
Тим повним зненависти криком Елену відкинуло назад, мов ляпасом, вона обініж улізла в сніг і збила оскому на Раїс, яка нагодилася під гарячу руку:
— Понамітали цілі кучугури, ще й снігу не було!
Се вона мала б сказати Ніневії й ще дужче розстроїлась. Але в очах у молодої фріґійки не було й тіні посміху, тож Елена сказала собі: се він од великого кохання… Закохані чоловіки завжди звіріють.
Однак і се вже не втішало Елену до самого вечора.
Розділ 12
У самій осередині Херсонеса, городу великого й славного, що вже понад п'ятдесят літ платив данину спочатку скіфському князеві Буйтуру, чиє ім'я в перекладі на грецьку звучало як "Скілур", а тепер його синові старійшому Палакові, котрого скіфи поміж себе називали "Борисом", на міській аґорі, біля пишного пілона найкращого в Херсонесі хорому Діви, захисниці міста, на високій, гарно обрамленій, по краях білій, мов молоко, дошці з сицилійського мармуру було викарбувало:
"Клянуся Зесом, кумирою Землі та кумиром Сонця, кумирою Дівою та всіма кумирами олімпійськими й героями, що стережуть поліс, усі землі та тверді херсонітів.
Я разом з усіма дбатиму про волю й рятунок поліса та громадян його і ніколи не зраджу Херсонеса, Керкенітіди, Калос-Лімена й решти земель, якими володіють херсоніти…"
Дошки видніли кругом усієї аґори, великі й менші, мармурові й з вапняку, сторчові й поздовжні. Одні вже потемніли від старости й східних вітрів, інші ще сяяли тьмявим блиском, виставлені біля хоромів та міських служб на славу безсмертним і смертним, і ніхто ніколи не підходив до сих плит, напам'ять знаючи кожну їхню літеру й кожну тріщину. Плити були схожі на старих людей, що вже сказали своє слово в житті й більше нічого не скажуть, похмурі, мовчазні й байдужі до смертних, як і смертні до них.
Зате ся плита кричала кожним своїм рядком і кожним словом, і херсоніти, охоплені радісним шалом, ще й ще раз підходили до високої й вузької мармурової дошки, переповідаючи один одному вже всіма завчені напам'ять слова.
Такого збудження Херсонес не бачив бодай од молодих років нині вже небіжчика Буйтура-Скілура. Клятва не була безневинною низкою буквиць. Кожен знак мармурової дошки свідчив про те, що херсоніти кинули виклик могутньому й грізному володареві скіфів, хоч імені їхнього володаря Бориса-Палака ніхто там не згадував.
Аґора вирувала й захлиналась од захоплення, бо якщо кожному херсонітові скіфський цар здавався мало не Зевсом, то тут, на аґорі, серед сотень і сотень одноплемінців страхи відсувались назад і лишалася рішучість та звитяга.
Навіть численних робів з херсонеських ерґастеріїв, суден та осель захопила незбагненна радість, і вони, мов рівні з рівними, розмовляли зі своїми господарями, гомоніли про скіфського царя та про Мітрідата Евпатора, царя понтійського, міркували, скільки воїв може озброїти Херсонес, коли разом з вільними громадянами виступлять проти варварів і роби.
Такого стовпища людей аґора не бачила й на останніх Діонісіях минулого року, скрізь, мов перед потопом, народ гомонів, співав і пускався в хороводи, до мармурової плити на хоромі Діви годі було й підступити, та коли з протилежного краю з'явилася невеличка купка чужинців, перед ними, наче сніг перед факелом, розступились.
То був Діофант, син Асклепіадорів, громадянин Синопи й найуславленіший таксіарх понтійського царя Мітрідата Шостого Евпатора. Минулого дня Діофант не прийшов на ту бурхливу й десятки, довгі десятки років не бачену в Херсонесі еклесію, хоча його тричі, як велів уклад, запрошували на головну площу міста.