Стояла при столику, оперта о нього лівою рукою, з очима, вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному, і рівночасно мимовільний окрик зачудування вирвався з уст обоїх. Не пізнали одно одного. Обом показалося, що від учорашнього пополудня, від хвилі, коли бачилися востаннє, минули десятки літ, що отcе стоять насупроти себе не живі люди, а якісь мари, що тільки слабо нагадують давноминувші, гарні і щасливі часи.
Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожде крутилося в колісці своїх власних думок і спостережень, кожде мучилося своїм власним стражданням, не почуваючи потреби ділитися ним з другим.
"Чи се та сама Анеля, — думав капітан, — котру я вчора лишив у цвіті здоров'я і свіжості, живу, енергічну, з блискучими очима? Чи се та сама зламана, зів'яла і немов з хреста знята жінка, що її бачу перед собою? Лице її постаріло о десять літ, на висках зарисувалися морщини, волос стратив свій полиск, очі зробилися скляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали мої очі і не давали мені бачити тої руїни, чи справді одна ніч, одна доба могла довершити такої великої переміни? Але що ж могло бути сьому причиною?"
"Він зовсім посивів! — з переляком думала Анеля. — Його лице пожовкло, очі запалися глибоко, повіки червоні. Очевидно, не спав усю ніч. Очевидно, знає все. Очевидно, все пропало. Ну, для мене нема вже ніякої несподіванки, але він, бідний! Скілько ж він мусив перетерпіти!"
Капітан усе ще стояв неначе вкопаний при дверях салону, не можучи відважитися підійти ближче до жінки. Вона також не могла рушитися з місця. Вкінці капітан видобув із кишені квит, одержаний в канцелярії генеральної коменди на своє подання о відставку, і, розвинувши його, мовчки наблизився до стола і положив його перед Анелею. Вона уважно зирнула на ту зім'яту чвертку паперу, а потім, усміхнувшися сумовито, кивнула головою.
Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім, вийшовши до передпокою, вніс відтам свою тяжку подорожню валізу, що її досі не розпаковував. Поклавши її на помості близько кахлевої печі, прикляк коло неї, знайшов у кишені ключик і почав звільна відпинати ремені і відмикати замки.
Анеля мовчки, мов зачарована, без руху придивлялася його роботі. Відчинивши валізу, капітан нараз пригадав собі щось і, не встаючи з помосту, в клячущій поставі і похилений лицем над валізою, обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:
— А маєш там які папери?
— Які? — запитала Анеля ледве чутно.
— Ану, які-небудь листи від твоїх агентів, квити, рахунки, загалом усе, що могло б тебе компрометувати.
— Не маю нічого.
— Пригадай собі добре! — мовив капітан, не підносячи голосу. — А як маєш що-небудь таке, то спали. В кождій хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.
— Не маю ніяких таких паперів, — відповіла Анеля так само рівнодушно, немовби давно була приготована на таку пригоду.
Бачачи, що він починає шукати чогось у своїй валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі, обернена до нього лицем, і пильно слідила за кождим його рухом.
Пошукавши кілька мінут у валізі, капітан видобув із неї невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на від'їзнім із Боснії. На ручці виднівся виритий напис: "Zum Andenken"*. Дуло було майстерно цизельоване, покрите багатим орнаментом в стилі босняцьких людових виробів. Капітан поклав сю гарну забавку на помості, а потім, пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи, видобув із неї пачечку патронів, дібраних до сього револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан, не кваплячися, поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув її, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад, узяв револьвер і патрони, поклав на столі, а потім, обертаючися до Анелі, з виразом холодної рівнодушності а навіть ненависті промовив:
— А тепер прошу тебе, вийди відсіля!
Анеля, що тільки тепер зрозуміла його постанову, не рушаючися з місця, запитала:
— Що хочеш робити?
— Що се тебе обходить? Іди до дітей!
— А може, мене се також обходить? — відмовила Анеля лагідним, несмілим голосом.
— Не має що тебе обходити! — понуро відмовив капітан, розкроюючи цинову оболочку пачки і виймаючи патрони.
— Адже я твоя жінка! — ще несміліше мовила Анеля. — Значить, маю право знати...
— Не маєш права, нікчемнице! — верескнув нараз капітан, кидаючися до неї з кулаками. — Не маєш ніякого права, ти, відьмо, що підкопала і знищила моє життя, мою честь, усю будущину моїх дітей! Іди геть відси! Іди геть і не спокушуй мене!
Плюнув і відвернувся від неї. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь його удаваний спокій, розсадив ту ледову шкаралущу, якою хотів обціпити своє серце, щоби не затремтіло перед сповненням остатнього рішучого вчинку. Впав на крісло, відвернений від неї плечима, і закрив лице руками. Сльози бризнули з його очей. Важке ридання затрясло цілим його тілом.
Анеля тим часом тихо, як мара, встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньої комнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближення дрібних кроків, коли м'які ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні невинні дитинячі личка, перехиляючися, силкувалися зазирнути йому в очі. Капітан зірвався з крісла і з виразом найвищої ненависті обернувся до Анелі, що стояла на своїм давнім місці.
— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в остатніх хвилях життя ти не ощадила мені ще й сього болю! О, ти мудра, хитроумна! Щоб ані один нерв не лишився не розшарпаний, ані один мускул не перепалений пекельним огнем! Старим майстрам тортури до тебе б іти на науку. Нехай тобі бог сього ніколи не простить, так, як я тобі не прощу в остатній годині!
Анеля мовчала, стояла, як кам'яна статуя. Тільки Цеся, чуючи такі страшні слова, котрих значіння не розуміла, і бачачи батька в такім страшнім розворушенні, відступила від нього і прибігла до матері і, тулячися до неї, почала голосно плакати. Михась стояв зачудуваний, усе ще держачи батька за руку.
— Татку! Що ти говориш? Пощо нас лякаєш? — промовив він, заступаючи йому дорогу і шарпаючи його за руку.
Капітан глянув на сю маленьку людину, і безмірна тоска обгорнула його душу. Вхопивши Михася в свої обійми, підняв його і, обливаючися слізьми, почав обсипати поцілуями його голову, лице і шию.
— Діти мої! Бідні мої діти! — простогнав він. — Що то буде з вами! Що... буде... з вами, коли мене не стане?
— Чи знов хочеш нас покинути? — запитав Михась. В тій хвилі Анеля кинулася до мужевих ніг. Припавши на коліна і похилившися лицем до землі, обхопила його ноги раменами і з глибини своєї розпуки скрикнула:
— Антосю!
Голос її роздався мов із якоїсь великої глибини, видався капітанові чимось таким чужим, таким далеким...
Коли Анеля числила на те, що, розм'ягчивши його душу видом дітей, зможе тим легше штурмом вдертися в його серце і перебороти його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився непорушений.
— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедії. Анеля не вставала.
— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на острий засуд і що не мину того засуду. Але ж я не хочу упевнювати себе. Хочу тілько, щоби ти мене зрозумів. Адже ж ти любив мене, Антосю!
— О так! — гірко промовив капітан. — І, вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!
— Ні. Кленуся богом, своєю душею, невинними душами отсих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!
— Хто тобі повірить! Адже ж ти окружила мене з усіх боків тенетами брехні! Адже ж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!
Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:
— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, ідіть до свойого покою!
Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості, вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив:
— А не будеш бити маму?
— Ні, сину! — поважно відповів капітан.
Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам'єтним позирком, повним безграничної любові і невисказаної туги. Бачилось, що бажала навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожду найдрібнішу рисочку, кождий рух, кождий погляд, кожде слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зломалася сгіла її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена, вона упала на крісло.
Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила їх ім'я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:
"Коли б ти була вмерла, заким мала зробити се все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно".
Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа. Її лице не являло вже тепер того ледуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірності, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний огонь починав помалу розгорятися в її очах і випалювати рум'янці на її так нагло і передчасно зів'ялих щоках.
— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна, цідячи слово за словом.
Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.
— Ти хотів покинути мене і дітей без слова прощання?
— Щоб я був ніколи і не бачив тебе!
— Значить, ти ніколи не любив мене?
Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.
— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! — крикнув він.
— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?
— Що значать усі ті жертви супроти сеї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Адже ж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?
Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.
— Одно тілько бачу, що ти трус! тростина, що хитається з вітром! Се бачу, а більше нічого.