Наш мінор — це переважно здача позицій…
— Прекрасно… Я тільки не можу це до кінця збагнути… Що перешкоджає мати і нам пафос наших родичів з півночі?
— От власне його знайшов Андрій. Ви це, мабуть, помітили. Він не боїться відкривати таємниці. Ви бачили, як він діє. Він завжди активний, і коли ви не погоджуєтесь з його аргументами, ви не можете заперечити його пафосу. В тому саме і лежить основа всіляких переконань. Це відкриття рідної мови… Це те справжнє… Я дивуюся. що українці бояться за себе…
— Як то?
— Ну, як це буває з нами завжди. Я сам боюсь нашого біса. Розкривши його суть, ми не встигаємо витягати з того консеквенції[14]…
Коні біжать рівною, білою дорогою, сніг іскрить під місяцем, здалека долітають постріли. Коли місяця нема, тоді темнота, мов м’яка вата, отулює простір. Хочеться сказати більше, ніж мудрість. Хочеться виявити душу, викрикнути любов. Мар’яна, тепла і м’яка, сидить побіч, завуалена темнотою. Від неї виступають флюїди хвилюючої розкоші, солодке, гостре, дразливе і збуджуюче... Іван не повертається в її бік. Він тікає вперед з саньми, з кіньми, зі словами. В ньому засильний мужчина. Його руки тверді. Він дивиться вперед зрівноваженим до пересади поглядом. Як легко повернутися до неї, взяти її, зробити з нею все, що каже природа, покорити її ніжність, розбити криштальну чистоту її жіночості. Все це найлегше, бо вона наставлена на найвищу ноту великої своєї гри. Вона може перейти від симфонії почувань до бурхливої патетики.
Дома Мар’яна оповідає про Андрія. Присутні батько і Ольга.
Мар’яна каже: — Це дивний мужчина… Йому всього двадцять років, а він уже муж…
— А я якраз таких ненавиджу, — каже зненацька Ольга. Мар’яна здивована.
— Чому? — говорить вона, дивлячись просто на сестру.
— Бо в таких випадках говорить більше зарозумілість, ніж розум… За — розум. Те, що ззаду…
— Ти його не чула… Ти не можеш щось казати…
Ольга насторожена і навіть ображена. Вона має міцне, гнучке, свіже тіло. З неї виривається своєрідна жіноча вибагливість. Коли вона сидить, дуже рельєфно виділюються обриси її ніг. Вона належить до тих юначок, що вириваються з поняття скромність, навіть коли їм хочеться бути скромними. Природа їх нахиляє до спокус і експериментів, їх серце неспокійне, і висловлюється воно грайливим контральтом їх свіжого голосу. Звуки слів з безліччю інтонаційних варіантів ніби спокушають на недоторкнений гріх, що не висловлюється дією, а тільки поступом щоденного мовного награвання.
— Ах! — закінчує свою мову Ольга, встає і відходить до матері. І там, у матері, каже: — Мені хочеться шоколяди…
— Чого тобі хочеться? — перепитує мати.
— Солодкого… Ти розумієш… Я дійсно обурена, що я не в Америці.
— Чому?
— Америка — країна, де темперамент може знайти вислів… В Росії нема воздуху…
— Що ще скажи… Соромся..
Ольга лишає матір та йде до своєї кімнати. Мар’яна їй пізніше каже: — Знаєш… Мені здається, що в тобі сидить забагато російської панночки… Баришні.. Ти химериш. Чого ти властиво хочеш?
— Я! Хочу! Багато! Не скажу!.. Тобі не скажу… Тобі не скажу. Скажу комусь… Скажу свойому мужеві… Я хочу… Ех! — і Ольга пружно, мов артистка, простягає білі, гарні, округлі руки… — Я ще не бачила Неаполя! — закінчує вона свою мову…
Мар’яна досягнула свого. Андрій появився в Лоханських. Був передвечір. Сиділи в малому салончику. На стінах — малопомітні копії Рєпіна. Під ногами — перський килим. Микола Степанович, дуже чітко виражений як доктор, з товстою цигаркою в зубах, сидить у фотелі і слухає. Молодий Мороз помітно стриманий і говорить менше, ніж звичайно. Ольга спочатку не хотіла вийти взагалі, але змінила свою постанову, накинула на плечі чорну шовкову хустку і пішла до товариства. Від обличчя, що виразно виділялось на чорному тлі хустки, віяло чимсь зухвалим і демонстративним. Андрій тільки глянув на неї, завважив її профіль і помітно посміхнувся.
— Панна Оля, мабуть, боїться гостроти, — каже він. Оля такого не сподівалася і насторожилась.
— Ні. Я інколи гострих речей потрібую… Наприклад, помідорів з перцем…
— В такому разі я помилився. Пан доктор, очевидно, дивиться на вас у таких випадках поблажливо. Гострі речі скеровують нервову систему в певному напрямку…
— Ви цікавитесь медициною? — запитав Лоханський.
— Я цікавлюся літературою. Медицина і література мають дещо спільне — аналіза. Тільки я мало вірю медицині. Можливо, це тільки атавізм. Колись давно люди, кажуть, більше вірили духам, ніж тілам, тому дух був усім, включно до тих бациль, що розгризають організм. Одного разу в цьому напрямку я зробив експеримент: я вмовив в себе, що мене болять зуби. І, дійсно, мені здавалось, що два кутні зуби мої дійсно в непорядку. І я був страшенно здивований, коли молодий доктор, постукавши залізячкою, сказав: — Ні! Ваші зуби в порядку. — Але ж, кажу, мене болить не зуб, а нерв. Доктор похитав головою: — Уява. Ваші нерви в порядку… І тоді я частинно повірив, що наша медицина не сама гола фантазія, а також якась істина. Можливо, що старі єгиптяни знали ще більше… Мені цікава ваша думка, пане докторе…
Микола Степанович посміхнувся:
— Я ставлюся до свого фаху байдуже. Мало експериментую… Я навчився певних засобів лікування і їх дотримуюсь. Мене цікавить політика, а це страшна в наші часи річ…
— Ви це правильно висловили… Однак я думаю… Політика — це ніяка пристрасть, тільки певна конечність. Старі римляни з огляду на своє панівне становище у світі мусіли займатися політикою, чи хотіли вони того, чи не хотіли. І цікаво ствердити, що римляни були страшні політики. В Росії політикою займалися вищі верстви населення — дворяни чи, краще, аристократія… Народ був комплектно аполітичний.
— У мене сидить політика, мов біль… — каже доктор.
— І добре…
— Звідки ви, Андрію, навчилися так беззастережно висловлюватись? — досить сердито і демонстративно запитала Ольга.
— Це вроджене, — спокійно відповів Андрій, на що Мар’яна щиро розсміялась. Доктор засміявся також, але Ольга не здавалась…
— Не зовсім практична прикмета… Інколи це може негарно відбитись на характері…
— Погоджуюсь. Свої помилки респектую[15]. Але що маю робити, коли вони — вже частина мого характеру. От що дивно, панно Олю… Я вперше чую від вас думку молодої дівчини про характер. Це може імпонувати… Можливо, ви читали Чемберлена. Це англієць, що багато займається питаннями раси. Він, наприклад, твердить, що в природі жінки нема або тільки відсутні первні, з яких аналітично формується думка для певних окреслень. Жінка може бачити певну барву, скажімо, лілову… Вона, коли цього не хоче, може дуже легко означити її, як синю чи навіть рожеву. Це вподоба. Як би висловитись — це певна вишуканість у сприйнятті позитивного чи негативного… Доброго чи недоброго…
— Коли б я вас зрозуміла. я могла б щось відповідати… А так я з приємністю вас тільки слухаю… — сказала Ольга.
— Чому? Мені здається, що ви мене гарно зрозуміли. Ну, Боже... Зрештою, хіба я знаю… Можна, якщо бажаєте, перейти на більш зрозумілі речі… Наприклад, на малярство чи музику…
— Ваш брат малює, я ні…
— Ви також… Коли б я тільки міг прослідкувати за вами від ранку до вечора, я переконаний, що знайшов би всі таємниці ваших фантазій. Вам тільки бракує барви. Решту маєте… Так само в музиці. І ви, зрештою, наскільки мені відомо, граєте… Наприклад, ви граєте "Місячну" Бетховена…
— А ви звідки знаєте?.. — вихопилось безпосередньо з Ольги.
— З вашого настрою. Всі дівчата нашої землі грають і люблять певні речі. Бетховен в дев’ятій симфонії для них недоступний. Він там надто масивний. Непроникливість в саму душу музики дуже виразно висловлена в тій симфонії, і тому, коли ми її слухаємо, нам здається, що вона направду творить дикий праліс, де павіяни і полози кожної хвилини можуть нас роздушити. А місячна ніч, вальс патетік, марш Наполеона, Шопен чи навіть наш Чайковський — це солодка гра змислів і фантазії, і тому кожна зачарована панночка, мов звичайна пташина, наприклад, соловей, наслідуючи природу, грає ті речі… Ні? Ну, ну, ну… Я бачу, ви наставлені на протест… Підношу руки… Здаюся…
Ольга була розрушена до глибини. Вона зрозуміла, що він з неї покпиває. Але що з ним робити? Він з усім дає собі раду. Встати і вдарити або вилаятись… Ну, що з ним? Микола Степанович щиро сміявся.
— Андрій Григорович, направду, невблаганний! Хо-хо-хо! Ти, Олю, даремно хвилюєшся. Він дає тобі в руки безліч можливостей… Ах, ти, Боже! Це дуже цікаво… Ми можемо довідатись з ваших уст багато цікавих речей… Ви, здається, пишете?
— Тільки по-українськи… Мої брати переконані, що тим самим з мене ніколи не буде Толстого…
— Може, вони і мають рацію, — ствердив Лоханський…
— Це та сама тема, яку я вже мав шану розгортати, згортати і знов розгортати… А що буде, коли я напишу книгу по-українськи і вона стане предметом розважань комісії Нобеля? Чому ні? Думка є завжди, по-моєму, думка, і коли її висловлено мовою собаки, вона з того тільки виграє. Українців загнали в такий кут, звідки ледве чи пристойно вилазити. Але що зробити, коли хтось нас звідти виганяє… Я, наприклад, почуваю певну незручність, коли мене не лають за мою мову. І щоб направду зреванжуватись, я хочу підняти своїх противників до своєрідної екстази… Приблизно так, як дратують бика червоною шматкою, коли він сліпо кидається на підставний манекен. Дуже, навіть дуже гостро і чітко я бачу, мов під побільшуючим склом, усі порухи, що змушують людей не любити нашої мови. Вони в крові. Просто в червоних тільцях, в центрах… І я хочу знайти силу такої іскри, що розбила б ту невикористану енергію ненависті. Нею, наприклад, можна б пустити в рух наш донецький басейн…
— Ви завжди сходите на вашу мову, — висловилася знов Ольга.
— Делікатніше було б — і на вашу, панно Ольго, — сказав Андрій і подарував їй при тому цілком приятельський погляд. Вона йому подобалась. Панна. Така типова, з чорною стрішкою волосся над очима. Великі чорні очі. Бракує тільки великих золотих сережок в ухах. Андрій дивиться на неї неприхованим поглядом, в якому виразно видно жадобу.
Було пізно, і Андрій мусив заночувати у Лоханських. Вечеряли всі разом, і Марія Олександрівна оповідала, що в місті настав час наступу на буржуа. Це нове слово.