Десь за вибалком обзивається коса косі, як серце серцю, і знову стихає на високій прозорій ноті.
З мокрого лоба відкинув довгий чуб, долонею провів понад бровами, і знову голубі очі засяяли в кипучому затінку колосся. Одним помахом підрізав дві волошки, і вони злякано затремтіли на холодному покосі.
Що його тепер гризло? Він і сам не міг дібрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених років, чи тої любові, що тільки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-під якого і жару не видно. А може, знову прийшло те напівзабуте дороге чуття?.. Дурниці! Не міг він зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивіші дівчата заглядали йому в очі і не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Після першого кохання, коли одні наосліп віддаються любовним хвилям і закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи підробленому круговороті, мало відрізняючи животворні струмені від каламуті, а інші тугіше замикаються в собі, неначе скойка, — він став суворим, вимогливим до себе й інших.
"Дівчина повинна бути чиста, як у весняній воді скупана, щоб ніякої тіні не лягло між мною і нею, бо тінь ту не винесеш з серця, не присиплеш піском. Не посаг, а честь красить молоду".
Не мало відшуміло, утекло до моря води од тих незабутніх днів. Щоденна робота від ранку до вечора — завзята, як перший грім, або гаряча, важка, мов спраглі жнива, робота до болю в усьому тілі — втихомирювала його, давала розраду. І, наче зерно в засіку, лежали в серці Дмитра невисіяні чуття. І ось тепер невідома тривога заповзала в сховок. Хотів заглушити її знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає зерно в землі; ходив дивитися за кілька верстов на перші сходи, радіючи і вболіваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зелені хвилі — серце. І нерідко тепер в суворому селянському колі робіт він знаходив щось нове, розказане газетами, як умів, розширяв те коло — чи привезеним з Вінниці новим зерном, чи прочитаною агрономічною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такі скрині, столи, що аж сміялося дерево, оживаючи в міцних, умілих руках.
Смачно шархає коса, і краплинка поту злітає з брови. Знов засвітилися блакитні очі і згасли в покосі.
— Добре косиш, господарю. — Біля межі стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.
Між ним і Дмитром тече смуга непрокошеного вівса.
— Доброго здоров'я, парубче, — спирається на кісся. — Куди поспішаєш?
— Та Варчукові йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
— Найняв тебе?
— Треба ж яку копійчину підробити. Проклятуща хата останні жили висотує. Куди не кинь — тільки одні руки.
— Оженитись думаєш?
— Не без того. Баба нездужає, а, звісно, без господині яке наше діло. Так що з жінкою краще — хай пособляє. Бажалося б якось із злиднів вибитися і не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
"З Югиною одружиться, — ловить себе, що заздрить Григорію. — Ну й хай — погуляємо на весіллі. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен гріш обкипить". — І він чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарівну.
— Що ж, приходь до мене, поміркуємо з матір'ю — можливо, допоможемо якою копійчиною, — поволі витискає з себе, не дивлячись на Григорія.
Дмитрові не варто було б говорити про гроші: він весь час вбирається купити коня. Але наперекір своїм намірам, наперекір підсвідомій настороженості, що породжується супроти Григорія, твердо вирішує допомогти йому.
— Спасибі на доброму слові.
— Приходь завтра увечері, бо сьогодні поночі з поля приїду. — Прямує до матері понад кучерявою річкою, що лягла між ним і Грицьком.
Докія уміло й обережно, сповивши перевеслом тугий сніп, випростала гнучкий незігнутий стан, подивилась на сина.
— Може, поснідаємо? Час уже.
— Можна. Мамо, Григорій просив, щоб йому трохи грошей позичили.
— З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорій багатіших пошукає.
— Я пообіцяв йому.
— Ще чого бракувало! Сам казав, що коня після жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.
— Пізніше, мамо, купимо. Зимою. Тоді й коні повинні дешевшими бути.
— Дивись сам. Ще з озиминою припізнишся.
— Не припізнюсь. Данько сказав, що коли мені тільки треба буде волів — зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два дні будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж підскочив чортів хапун. Піддобрюється тепер. Навіть не лаявся, коли раз побачив, що більше копи на хуру врублив.
— То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорієві позичати. Шкода хлопця, та коли він ті гроші віддасть...
XXII
Зайшло сонце, зітхнули, ожили хмари і червоною річкою попливли вище далекого лісу, нижче вечірньої зірки.
Плюскотіла в темряві доспіла ярина, і на високій могилі, як побратими, урочисто застигли два полукіпки. Далеко проскрипіли запізнілі підводи, і настояна тиша нечутно йшла полями, густа і пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зітхнула, зашаруділа під колесами. Натомлене тіло просило відпочинку, тим-то в уяві ближчало село, домівка; бачив у подвір'ї матір з дійницею і чулось, що з напіврозчинених дверей от-от вийде ще жіноча постать, сподівана, рідна. Навіть угадував, що зап'ята білою хусткою, заклопотана чимсь, тільки рис обличчя ніяк не міг уловити.
Шумить широкий шлях, і в голубому прорізі віт гойднувся тонкий серп місяця, підпливаючи до мерехтливої зорі. Старі, саджені в два ряди крислаті липи з'єднуються мережаними брамами і повівають медом, наче повні теплі дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомлені, величні, братаються з молодими садами і знову прямують просторами повз оселі трудівників, їхні ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
На перехресті забовванів пам'ятник котовцям.
Срібна жмурка загойдалась у повній косарській криничці. Трохи притримав налигач, і воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осінні кущі круторогих голів.
Невелика косарська криниця, а вмістилися в ній і придорожні дерева, і високе, коване небо з серпом місяця, хмаринами, і дрімають в її глибині осипані стріли грімниць, і самому сонцю не розминутися з нею. І вода тут кріпка, на корені настояна, — споконвіку хвалить трудівник.
Міцними .руками вперся у вогкий дерн і припав шерхлими устами до срібного леза молодика. Врозтіч кинулись налякані зорі, заховались під берегами, а коли підвівся, знову почали випливати. З глибини виринали темні обриси будівель, а його хата, єдина з усіх, біліла. І ждав у ній хтось косаря, виглядав у вікна, тільки шибки чорні — не побачиш нічого крізь них.
— Добрий вечір, Дмитре... Тимофійовичу.
Аж здригнувся з несподіванки. Одначе відчув вагання у дівочому голосі: видно, не знала, як назвати його...
На дорозі освітлена блідозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечі стояла Югина.
— Здрастуй, дівчино. Забарилася ж ти.
— Забарилася, Дмитре Тимофійовичу. Хотілося дов'язати ячмінь — латка ще зосталася, а вже вечір прихопив, — усміхнулася лагідно і так, наче трохи глузувала з себе. Хвилясті кучері затемняли дівоче обличчя, робили його блідішим і старшим. — В'яжу і страх як боюся — не близький світ додому іти. Склала полукіпки, а вже й ніч. Духу людського ніде! — Тінню пробіг переляк по осміхненому чолі, і хороше стало на душі парубка. Крадькома оглядав від голови до ніг, в думці пестив рукою важку дівочу косу, заглядав у великі довгасті очі, і здавалося, що так само колись ввечері у жнива він стояв з нею в широкому полі.
— Боязко стало?
— Ще й як. Дорогами бігти далеко. Дай, — думаю, — полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от і шкандибаю теперечки.
— Бідолаха, дуже пробила? — щиро пожалував.
— Загоїться! — І, спинаючись лівою ногою на пальці, пішла поруч з Дмитром до волів.
— Сідай на воза, — зручніше поправив сніп.
— Не хочу.
— Я тобі "не хочу". Зараз же вилазь!
— Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тоді люди скажуть?
— Ніби що?
— Наче не знаєте. Попаду якомусь насмішникові на зуби, то й будуть люди цвікати: "Дмитро Югину на посаг повіз". Знаю я їх, — подивилась правдивими очима.
— Так я йому за це ребра полічу, — відповів строго.
— Ну, добре, тільки селом їхати не буду.
— Про мене.
Югина поклала граблі на віз і руками вхопилась за полудрабок і люшню. Приємно було майже непомітним помахом рук підсадити дівчину, чуючи крізь сорочку легкий повів тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сіла на гузир снопа.
"Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", — усміхнувся, йдучи біля воза.
Ступав по вузькій місячній дорозі, а віз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тінями розлогих дерев. Темінь і світло перекочувались по дівочому обличчю, примхливо мінили його. Хотілося сісти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоці дотик м'яких кучерів.
"Де там — сполохається..."
Отак під'їдуть додому, відкриє навстіж ворота і віз покотиться по росистій мураві, і затемніють позаду дві колії, осипавши роси.
"Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возі..."
Оглянувся. Віз, підминаючи колесами верхів'я дерев, покотився з піскуватого горбка на моріг, і дівчина, злегка похитуючись, всміхалась чисто, лагідно, так, як уміє всміхатися тільки незігнута турботами юність.
— А тепер не страшно?
— Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це таким, як я?" — хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.
І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі... Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.
— Що зараз тато роблять?
— В лісництво пішля відробляти.
І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.
— Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?
— Правда, — допитливо глянула на хлопця.
— Дуже добре, — ворухнула усмішка устами. — Худобу скоро отримаєте?
— Надійсь, скоро... Вам не перепало від Данька?..