— А як вiн тобi?
— Чогось i судженим, i наче батьком здається, — пошепки сказала Мар'яна.
— Та що ти? — здивувалась мати.
— Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив.
— Ордена!? — радiсно скрикнув я.
— Атож! — гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!
Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:
— Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.
— Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цiлує мене й виходить з хати.
На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво повертає голову до нас i приязно посмiхається. Батько першим пiдходить, здоровкається з ним.
— Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати.
— А я таки й довго шукав її. Три роки в сiдлi проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечне говорить парубок i простягає руку молодiй: — Сiдай, Мар'яно.
Дiвчина проворно вискакує на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в неї теж чогось висявають очi.
— Молода? — пiдводить голову на Мар'яну.
— Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба.
— Ой, це так славно! — радiє дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар'яною.
— Прощайте, люди добрi, — торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля.
Ми всi повертаємо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк — оту селянську птицю-казку, що все збирається злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею.
— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, питається мати.
А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi.
I враз угорi над моїм смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiймаємо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню.
I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...
— А лебедi летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..
Київ — Iрпiнь — Дякiвцi
1963-1964