Ця сумка все зсовується мені наперед, б'є по ногах і заважає йти, а я все зсовую її назад, за спину, все зсовую назад... Броньовик б'є.
Я в дозорі... Вітер, і кругом смерть...
Ідемо. Мимо села Богданівні косо спускаємося горою... На снігу маса слідів од ніг і доріжка од кулемета.
Старшини нам кажуть:
— Не хвилюйтесь, їх небагато...
Ззаду нас ідуть два наші броньовики "Помста" й "Вільна Україна". Вони б'ють так невдало, що іноді попадають не по "Коршуну", а по нашій лаві.
І от вийшли ми на замерзле болото, що між Коржівпями і селом Богданівцями. Це болото літом було непроходиме, і більшовики та ми перестрілювались гарматами через нього.
Позиція жахна. Ліс та де-не-де кущики очерету... Чудно дзвенів очерет... В лісі була батарея білих. І коли ми підійшли до лінії її вогню, вона й "Коршун" почали по нас бити... У нас тільки рушниці.
Наш гарматний відділ ще десь тільки іде, кінний ще десь пішим порядком. Навіть кулеметів у нас немає. Наша сотня — 33 чоловіки.
Між іншим, ті юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертирували або захворіли на живіт.
Да! Школа наша стала зватися не "Житомирська юнацька", а "Спільна військова". У нас були 4 відділи: піший (де я), кінний, гарматний та технічний.
Ми розбіглися на 30 кроків і залягли...
Ворог усе робить або недоліт, або переліт... Вилка... Мені все здається, що кожний набій летить на мене... Мозок спокійний, а серце б'ється швидко-швидко.
"Перебіжка вправо! Зайняти село Коржівці!.." І от під ураганним огнем ворога почалась перебіжка...
Десь далеко з правого боку від мене підвівся крайній юнак і, зігнувшись, побіг. Він під сконцентрованим по ньому огнем пробіг тридцять кроків і ліг...
По лаві ходить наче велетень без тулуба... Тільки чорні страшні ноги...
Це стовпи розривів...
Далі біжить другий, третій... Вечоріє... Огонь досяг такої сили, що ми не витримали і всі побігли вправо, на село Коржівці. Я біжу і оглядаюсь назад... 1 от по юнаку, що біг останнім, ударив набій... Юнак пропав у чорному димі розриву...
Нас лишилося 32.
Ми зайняли монастир. Виставили заставу і на дзвіниці поставили варту. Всі юнаки в трапезній. Рушниці поставили в куток. Варять галушки... Я пішов до монаха в келію. Дав я йому майже весь свій цукор, а він мені — курятини... П'ємо з ним чай. Я кажу йому:
— Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и остаться у вас. Мне все это так надоело!.. Раптом убігає переляканий монах.
— Ваши все арестованы... Пришли люди с белыми повязками через шапки...
У мене все похолонуло і, як живе, од грудей посунулося вниз. Мені стало порожньо і холодно.
Кінець. Більше я не побачу ні Констанції, ні кривеньких тинів Третьої Роти, ні старої церкви.
Мій монах хоче лізти під ліжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть його під ліжком. Але він не слухає й лізе... Одчиняються двері, і входить денікінець. Він у студентській шинелі, через такий же кашкет йому біла стрічка.
Я без кожуха в шинелі стою.
— Ваше оружие.
— Прошу.
Я віддав йому мою чорну рушницю англійського зразка, зняв патронташ і патронник, а в розчинені двері солдати в лахматих шапках і з білими стрічками через них кричать:
— Выходи!
— Поскорей!
Я надів кожуха й вийшов надвір, у тьму, де вже виладнані були наші. А вийшло от що.
Настоятель монастиря послав у село хлопчика, ніби за молоком, а насправді з запискою до білих, що ми у нього. В селі (а ми й не знали), стояло два батальйони 1-го офіцерського полку. Вони тихо прийшли з кулеметами, оточіїли монастир, тихо зняли нашу варту біля воріт і на дзвіниці. Увійшли у двір, підійшли до трапезної і з бомбами в руках відчинили двері трапезної...
Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі... Нас ведуть...
Вітер і ніч, як у поемі Блока "12"... Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі...
Капітан, у якого тускло блищать погони, каже:
— Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки...
Нас ведуть на село... Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней... Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені такі далекі й чужі... Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні...
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати... Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди: "Чота, ладнайся!" — команда ворогів звучить сухо й гостро...
їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Ви нас прийшли бити? Овсій сказав:
— Били й будемо бити...
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя...
Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників.
Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже:
— Что-то подозрительное...
Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється... Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут...
На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано:
"Привет курсисткам Деражни, — красноармеец (такой-то) ".
Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія... В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися... Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання:
— Скажите, пожалуйста, сколько времени?
— Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі:
— Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я відповів:
— Они развеются, как дым.
Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі:
"Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні", — я думав:
"Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!.."
І червоний рух вставав гігантом передо мною:
— За весь бедный народ.
Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання "відкіля?" вони відповіли:
— Со всего света!.. Мене це так вразило:
— Со всего света!..
І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну.
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати...
Наша третя сотня пішла в атаку на "Коршуна", і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карному увійшов полковник і сказав:
— Пленные уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия? Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії '°.
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую неделимую.
— А ми — за соборну Украшу.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском?
— В Константиновском.
І вони потисли один одному руки...
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер "купив" у мене за дві "українки" мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик "Коршун".
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й співаємо:
"Ревуть, стогнуть гори, хвилі..."
У старшин на очах сльози...
З якою тугою ми виводили:
Де ж ви, хлопці-запорожці,
сини славні волі?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?..
І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому.
Сімферопольці казали, що "Коршун" сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей...
Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав:
На вас, завзятці юнаки, борці за щастя України, кладу найкращії думки, мої сподіванки бдині.
Хай кат жене, а ви любіть свою окрадену країну, за неї тіло до загину і навіть душу положіть..."
І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було.
Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними.
До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти.
Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки... Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити.
Я ліг.
Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й "полонений"!
Нас відпускали просити у селян хліба.
Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.
Полковник сказав:
— Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
— Це випадково, — сказав бунчужний.
— Что это значит?
— Случайно, — з'ясували йому юнаки.
Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк.
Один полонений сказав мені, що він махновець із Успенського полку.
Я не видав його.
Не розстрілюють тільки безпартійних, більшовиків та петлюрівців.
А я ж колишній гайдамака.
Що як Мороз видасть?!
Але Мороз мене не видав, хоч часто мені цпм загрожував і шантажував мене.
Я захворів на тиф.
Одеса.
З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море.
Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки...
Повезли до шпиталю.
Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні...
Поруч стогне й кидається хворий, і "сіделка" все ставить мене йому за приклад, що у мене вища температура і я лежу смирно, а він з меншою температурою і не дає їй дихнути...
Візитація.
Входить лікар і сестра-жалібниця.
Сестра глянула на мене, зблідла і трохи не впала непритомною.