Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.
Зуби в них великівеликі. І гострі.
Як зробить отак: "Гам!" — так аж мороз поза шкурою ходить.
Живих дітей їдять, їйбогу, правда!
В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:
"Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з'їм, бо без чоловічого м'яса мені жити ніяк нідзя".
Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!
Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.
Боже наш, боже наш…
Та хіба ж це все?
А що вони з вашими маєтками та з землею зробили! Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:
— Обробляй. Уродить — мели, їж або продавай. Кріпацьке право повернули.
І нещасні селяни тепер землю обробляють. УСю. І свою, й колишню поміщицьку. Отакі більшовики! І це ще не все.
Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керували.
А більшовики як присікались:
— Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми — вам!..
І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе виберуть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.
Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би — та й вже. А то ні: скажи їм, як державою керувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, десяте.
Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров'я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам треба, щоб нам краще жилося." Віддані було вам останню корову і живеш собі потихеньку, як бог приказав.
А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно й не ворушиться.
Відпочити тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.
До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те що за ломаку, а за голоблю хапатись хочеться.
І це за десять років.
Усього тільки за десять років.
Що воно далі буде, не знаємо!
* * *
Ну, а ви як там?
Цілуєте князів та гетьманів?
Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та слизького язика.
Щоб поцілувавши, ще й лизнули.
Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься. Бувайте!
З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.
КОЛИСЬ І ТЕПЕР
Що, якби колись, за царя, та під час якогось перепису, коли тебе запитали б:
"Якої ти національності?" А ти взяв би й бабахнув би: "Українець я!"
От би штука була. І пристав би біг з дзвониками, і справник летів би з присяжними, щоб на таке диво дивне подивитися, на живого українця.
А губернатор би одну телеграму бив би справникові:
"Приставіть ме. чі оте чудоюдо в губернію".
А другу до міністра внутрішніх справ:
"За честь маю доложить вашому високопревосходительству, що в селі такому один мужик українцем прозвався.
Вже сидить. Молебня про здравіє государя імператора одправлено. Чекаю наказу".
А міністр телеграму:
"Вислать у 24 години!"
І були б ви аж у Наримському краю, кайданами поторохкували б.
А тепер і українцями ми прозиваємося, і вдома живемо, і в школі українською мовою вчимося.
А ви так запитайте свого вчителя, що вчителював до революції, як йому було наказувано вчити нас.
Що йому було, коли він навчить дітей якоїсь української пісні співати.
Він вам отакого розповідатиме.
Як тільки пролунає в школі хоч невеличка українська пісня, тоді батюшка сідають уночі за стола й пишуть до інспектора народних шкіл:
"Ваше високоблагородіє. Маю за свій пастирський обов'язок з сумом повідомити вас, що в нашій школі появився гетьман Іван Мазепа, що хоче відділити малую Русь ізпод скіпетра Великого Білого Царя. Діти в школі вже співають "Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким". Коли не буде вжито заходів, у нашім селі буде республіка.
Ваш покірний слуга отець І. Пресвятобогородицький".
Тоді випадково ніби приїздить до школи іспектор.
— Драстуйте.
— Драстуйте.
— Ну, як у вас тут?
— Та нічого.
— Співають дітки?
— Співають.
— Можна послухати?
— Можна. Доляфа. "Боже, царя храні".
— А ще яких пісень ваші дітки співають?
— "Коль славен наш господь".
— А ще?
— "Во саду лі, в огороді".
— А мєстних, малоросійських, не співають?
— Та трошки й своїх співають.
— Ага. Ну, спасибі. А тоді в учительській:
— Ось що. Ви б, може, подали прохання поки що на перевод ваш на хутір. Це я тільки зважаючи на дітей ваших не звільняю вас зовсім з посади.
— Та за віщо ж?
— Так, знаєте, "для пользи служби". І поїде собі інспектор.
А тепер…
Тепер і всеукраїнський день музики є, а не то що "Ой за гаєм, гаєм…" Тепер ми — українці, й ніхто нікому про це телеграм не посилає, й ніхто за це ніде кайданами не бряжчить…
І вже десять літ!
І як усе ніби просто.
І живемо ми, українці, і живуть з нами руські, німці, болгари, греки, молдавани.
І кожний народ має свою школу, суд зі своєю мовою, мають цілі свої райони.
І за чуби не беремось.
А перейдіть з нашого Поділля тільки за річку Збруч — і зразу вас за грати.
І скільки плачу, сліз і крові, щоб мати українську школу. А чи маєте ви хоч би ж у тійтаки Польщі український суд?
А напишіть ви там якенебудь прохання поукраїнському, — що вам там зроблять?
От вам і революція! От вам і Жовтень!
З ВАШИМИ ПРЕМІЯМИ…
"Всеукраїнський огляд сільських Рад!" "Кращим сільрадам буде видано премії". Легко це вам, сидячи в столиці, взяти й оголосити отакийо конкурс!
А як нам?! Думаєте, нам, що по сільських Радах губернаторуємо, — нам, думаєте, легко цей огляд пережити?!
Сиділи собі спокійнісінько, головували собі помаленьку, — колинеколи там хтось про нас напише, чи десь розкаже, трішки очима поблимаєш, трішки одбрешемся, іноді на того писаку кулаком накиваємо — дивись, і проминуло.
А тепер — виходь на люди, показуй, чого такого наголовував, як насільрадствував…
Порозстібають на тобі всі ґудзики і роздивлятимуться з усіх боків:
— Ану, чого ти тут радянського набудував?
— А як населення "увєренне" обслуговуєш?
— А покажи, де, в якім саме місці на соціалізм повернув?
— А покажи свою кооперацію!
— А школа з вікнами чи без вікон?
— А в лікарні холодно чи тепло?
— А сельбуд?! А лікнеп?! А агроном? А хатачитальня?!
— А хто в тебе на селі хазяїн: чи незаможник із середняком, чи глитай?!
— А на якім щаблі у тебе вчитель?
— А як у тебе з червоноармійками та з удовами?
— А місток через річку є чи нема?
— А шляхами твоїми їздити можна чи ні?
Та душу твою просто через отой конкурс вивернуть! їйбо, якби був знав, що отакого конкурса вигадають, — зроду й звіку б на отого голову не вибирався! Господи, пронеси!
У нас оце, як принесли "Вісті", як прочитали про таку на нашу голову халепу, так я просто сказав секретареві:
— Пропали! їй-богу, пропали! Посилай до Одарки, хай поверх норми жене, та скликай пленума! В останній раз засідання зробимо! Де мої дві курки не пропадали?! Члени хай сало зносять! Все одно не викрутимось!
* * *
Вам здається, що керувати населенням на терені якоїсь сільради дуже легко?
Думаєте, що це те саме, що взяти й оголосити конкурс у газеті?!
Воно б, може, й нічого було, якби не оті гемонські "підходи"*
До всього, до найдрібнішої справи — дай "підход".
Та якби ж підход той можна дати якийнебудь, а то дай правильний підход.
Не "дійшов" або "перейшов" — неприємність.
От, наприклад, у справі з самогоном.
"Не дійдеш" — тобі радощей ніяких, "перейдеш" — крик на все село:
— П'янствує! П'янствує! П'янствує!
І знайдеться яканебудь "комса", що сяде та й чиркчирк до газети.
Та то звичайного часу чи знайдеться ще, чи не знайдеться, а тепер через отой конкурс обов'язково знайдеться, бо ж і йому премію!
І розпише тебе так, що з півроку чхатимеш!
* * *
— Та от зі мною така штука трапилась. На селі — весілля. Пішов і я. Ну, самі ж знаєте, на весіллі, як на весіллі! А я ж голова? Голова! Де мене садовлять? На покуті! Простій людині чарку, а мені — дві! Сидю, головою крупо! Уже моя чарка не чарка, а дві чарки. Устав, музика грає. Я бах по столу кулаком:
— Грай для голови, танцювати хочу! А не гратимеш, позаарештовую всіх!
Ну, танцював! Ну, принесли мене додому!! Що ж тут такого?!
Так ви думаєте, до газети не написали? Написали, ідоли! Насилу одбрехався!
І ото так живи й озирайся!
Уважиш кому-небудь, зробиш якесь хороше діло, а тебе тоді на цугундер. Та от вам!
Приходю до сільради, голова тріщить, моторошно так, що й на світ дивитись не хочеться.
Аж ось дівчина. У хусточці пляшка й сала шматочок. Так уже ж учасно, що куди вам!
— Чого тобі?
А вона почервоніла та потихеньку до мене:
— З Іваном гуляла! Тепер чувствується. Дайте посвідку, що вже чувствується, бо щось Іван до Марини вчащати почав! Ось вам і гостинця.
Ну що ж? І написав:
"Сільрада свідчить, що Килина вже два місяці в ременості".
І печатку приклав, і підписався.
Килина до суду!
А потім увесь район сміявся:
— Що ти, — кажуть, — уже за лікаря правиш, чи що?! От і вваж!
Та якби вам почав розказувати, чого тільки там у нашій роботі не трапляється?!
І хоч що б ти там зробив, все' дно ти винуватий.
Та ще ось що вам іскажу, — може, хоч ви мені розтовкмачите, чого воно так. Поки ти був собі простою людиною, ніяка собака тобі й драстуй не скаже! Як тільки настановили на голову — всі приятелі. Батюшка привітно всміхається, повз крамницю Харитонову не пройдеш, щоб він тобі чаркою не брязнув.
Де хто жене, всі запрошують, — одкараскатись не можна:
— Та зайдіть, по чарці вип'ємо! А ми од вас анічогісінько! Хіба ото тільки як міліція виїздитиме, то накивайте й на нас!
А винуватий ти. Все ти!
А тут тобі ще оті конкурси, ще оті премії!
Життя нема.
* * *
Слухав я оце, слухав і дуже мені шкода стало мого приятеля хорошого, голову однієї сільради…
І сильно мені забажалося допомогти йому, щоб із цього конкурсу він вискочив…
І порадив я йому ось що.
— Надміться, кажу, Пилипе Андрійовичу! То вже таке діло — треба викручуватись. Тижнів зо два роботи буде неабиякої, та проте, може, таки вискочите! Хай уже ваші кури постраждають, а актив "обработать" треба! Не поскупіться на чарку, скличте актив та й обговоріть, що про вашу сільраду написати слід… При добрім закусоні, дивись, іще й на премію вийдете!
Подумав Пилип Андрійович і погодився.
— Кури, — каже, — є! Первак з цукру добрий тепер женуть.