Нехай "прем'єр-міністр" "уряду" зсунеться з свого фотелю закордонних справ і передасть його опозиціонерові, як вони того домагаються, так ви побачите, як він любенько "запетлюриться" на ньому і як уся їхня "революція" на тому й загускне. Бо вся вона має на меті якраз оті "фотелі", а не ваше бідне визволення, вся вона прагне не зміни програми, напряму, орієнтації, а тільки, щоб вихопити "прапор державності" з рук попередників і сісти під нього з усіма приємними наслідками.
"Та крім того, ви в'являєте собі ваших "борців" за визволення немовби в "безповітряному просторі": от існують собі на еміграції "борці", такі собі ні від кого незалежні, самостійні, горді, що схотіли, те й зробили. Ніяких вони чужих возів, ніяких чужих пісень не визнають. Ідуть собі на свойому українському возі, співають собі своїх українських пісень і ні на кого не озираються. Ще одна мила ілюзійка: і вози в них не українські, і пісні на них не українські, вони або — римські, або вашінгтонські. І коли ви заповідаєте і Самостійність України, і Світову Федерацію, і Колектократію, і погодження між собою мужицьких і робітничих синів, то ви, видно, не питаєте себе: а як же до того поставляться дядьки в Римі чи Вашінгтоні. Ви не питаєте, бо ви ідете собі в свойому ізоляторі на українському возі й співаєте собі своєї української "всебічно-визвольної". Але ті, що сидять на дядькових возах, ті повинні озиратись на своїх дядьків: а чи то до душі такі пісні? А коли не до душі дядькам, то ви думаєте, ваші "борці" насміляться про якусь там чорнобриву прекрасну Колектократію співати?
Ні, пане-добродію, ваш заповіт не для цих пасажирів. Вони, може, його прочитають, але вони на нього або по-американському плюнуть, або по-римському від нього одхрестяться. Якщо й знайдуться на еміграції якісь подорожні, що їдуть на свойому возі від Києва, що співають своїх визвольних і що ваш заповіт видадуть, то все одно вільнолюбні римовашінгтонські "демократи" до поширення його серед своєї, Богом дорученої їм пастви, не допустять, вони його заплюють, прокленуть, потрощать. А на ваше ім'я'з римо-вашінгтонських возів поллються такі пісні, яких ви ще не чули: та отака буде та обіцянка вам: "вільна трибуна, гідність і увага до вашого слова".
Такий є один голос. Але другий звучить інакше:
"Неправда, що єдиною рушійною силою у всіх проводирів течій української еміграції є тільки особистий інтерес. Люди, які так палко "до церкви скликали", які самі в ній так вірно бували, які життя своє за неї клали, якщо мали в цьому особистий інтерес, то він був у тому, щоб бути цінними для тої "церкви", щоб особиста радість їхня була в перемозі, в свободі, в незалежності свого українського воза. А коли вони були такими, то вони, значить, здатні бути ними й тепер. І коли вони життя своє готові були віддавати на Незалежність свого воза, то вони здатні віддати за нього й свої амбіції, і ласощі, і претензії. І для таких людей не те є важне, хто їм дає поради чи пропозиції, а чи ці поради є добрі, корисні тій справі, якій вони служать.
"А такі "пасажири" є по всіх течіях і групах еміграції. І коли вони визнають пропозиції корисними, коли проймуться одною волею, коли зійдуться на одній меті, то вони, оці недавні противники, майже вороги, знайдуть у собі сили перемогти свої старі інтереси, старі непогодження, навіть старі ненависті, сісти всім разом на свій український віз і співати одної всебічно визвольної пісні...".
Я не знаю, який голос є вірніший. Це покаже час. Я знаю тільки те, що я виконав наказ свого сумління і бажання неворожих до мене, відданих справі визволення
України людей. Коли мій "Заповіт" сприйметься хоч уі частині його прихильно і дієво борцями за визволення, коли тези його зійдуться з їхніми й, може, чимось доповнять їх, я буду вважати, що не даремно витратив час і сили на висловлення його.
] Коли ж, дійсно, як каже перший, скептичний голос, більшість української еміграції складається із безкри-ітичної, покірної пастирям пастви, а пастирі уміють тільки на чужих возах сидіти і грати пастві на сопілочках чужих пісень, то мені доведеться ще раз сказати собі та іншим, що я цій частині української нації нічим не можу бути корисним, що я їй не потрібний і що мені треба шукати рідних собі возів та пісень.
А такі,— я це з певністю знаю,— знайдуться як тут, так ще більше там, на рідній землі. Бо там безупинно, невмирущо по всіх каторгах та ізоляторах неволі у всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна: "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!.."
Мужен, 4—VIII—49.