— Якщо вже ми з вами роси. То в нас і роскалі, а не лопати.
Він гордо підвівся, аби його бачив увесь світ.
Бачила його лише недобудована бойлерна, її мудро почали класти біля будиночків відпочинку, гадаючи, що тим подовжать курортний сезон. Однак і вона виявилася потрібнішою не менш, аніж китайська стіна.
— Да, брат, історія... — мружився на сонце дядько Пилип. Але воно мовчало.
Наступного дня все починалося спочатку:
— Нате, хлопці, поїжте. Яблучка хароші. От вже нікому не нужні. Раніше, бувало, їх хлопці з колгоспного саду крали. О жизнь була — якось я з ружжа вгору бахнув — то вони мене мало тоді не вбили. Повірте, по саме горло закидали тоді яблуками. Отак весь стою й бачу, як вони тікають, а ворухнутися не ладен. Отакенну купу накидали — піраміду!
Що тепера робити? Як оприходувать? Зелені. Коли приходить до мене один такий москаль із Воркути і почина: "Продай еті яблука нам!"
— "Так зелені ж", — кажу.
— "І харашо, — каже, — що зельоні. Доки до Воркути доєдуть, саме доспіють.
Дивлюся я, а ніхто не баче. Зелене ж усе, учотчики ще не учитують. Загрузилися вони бистрінько в фуру. Шо я тоді бистрінько своїй тещі усі геть золоті зуби вставив. Во була довольна женщина. За все своє життя не могла заробить, що й не мештала. Весь час золото в землі шукала. На зуби. І от. Хароша в мене теща, хлопці.
Замріявся він. Хіба поясниш про любов?
— Як жінка вмерла, то од неї й лишилося хіба що теща. Та й та, сердешна, оно хворіє.
Ніяк перехворіти не ладна, — як це поясниш?
— От проживеш ти з нею душа в душу тридцять год. Оце тіко зараз сильно почала боліть. І між нами нічого плохого не було, лише золоті зуби — це ж цілий тобі скарб виходить. А тепер? Яблука є, а накладних нема. Оце, приміром, як наша історія, слов'янська. Наче й не було усього того сада. Наче його й нема — а зуби ж золоті — єсть!
— Оце точно, — хекав Роман, — раніше б підігнали до кургану бульдозеряку, й він за два дні оцього насипу зняв. Так зараз соляра дорожча, виходить, ніж наші мозолі, вручну це все копати?
— Да, якого це бульдозера треба, — не вгавав дядько, — щоби з усійої нашої країни познімать насип. Та тут же золота, кажу я вам, на кілька історій вистачить, а не лише на нашу.
І вмовкав, приголомшений власним внутрішнім зором, далі кректав, виймав з кишені свою пляшечку, каламутив у ній біле, смаковито надпивав.
— Дядьку, — не витримав Роман, — а що це ви весь час п'єте?
— А це мій секрет. Власний, мого долгожительства.
Всі на це почали повільніше копати.
— Чи там не молоко? — міркував хлопець.
— Воно саме, — прицмокував Пилип, облизуючи губи. —Лише з розмішаного вапна. — И щиро дивувався на переляк столишного чоловіка: — Це ж що? Це ж кальцій, необхідний найдужче організмові — ти хіба навуки не знаєш?
Сказав він і закусив з хлібини.
Роман не повірив. Він обережненько взяв площину з-під колишньої пепсі, понюхав.
— О, а одіколоном пахне.
— Вгадав, синку. Дікалон, сказати б, для приправи. Воно, якщо має хороший запах, то й виходить, що воно корисне для людського організму, хіба не понятно?
— Ой, потравитесь, дядьку, — не здержала Оксана.
Пилип розцвів:
— От хоч ви тут з вищим образуванієм, а і не знаєте. От навіщо ж людині нюх? Щоб хороше од поганого одрізняти. От узяти приміром гивно. Його ж ніхто їсти ніколи не стане. А чому? Бо хто хоч раз гивно понюха — то тут не нужно й образуванія!
Він реготнув разок, що йому вдалося висловити таке складне.
— А шлунок же ваш як?
— Як обценьки крепкий. Я, хлопці, вже год п'ятнадцять так обідаю. З того часу, як придумав. І ніякого вреда, окрім пользи, не відчуваю. От Ніна моя теща, не хоче вапна і боліє, глупа. Ти б попробував, ге?
Всі дивилися на Романа, особливо практикантки, той героїчно ковтнув, заплювався.
— Да, воно з непривички. Тобі, синку, треба трохи більше дікалону долляти. Я завтра принесу. Бо воно, мать, трохи мулке здаєцьця.
Роман тим часом кинувся до мішка яблук, заїдати.
Були там різні — і солодкі, і кисленькі, і геть терпкі, й навіть пепсікольні на смак — та що й казати — навіть вапнисті були.
Оці лише дядько й хрумкав:
— Вони, може, не бозна. Але тут — кальцій. А кальцій, хлопці, це жизнь. Одно лише треба знати секрети її, і тоді житемеш, скіко хоч. Бо я люблю вічно жити. От де — історія, га? — Несподівано він одпускав її внутрішнім своїм зором: — От шо, слухайте сюди. Тут раніше ніколи! Стіко народу не наїжджало. Отдихающого. Ви мене послухайте, вони всі ждуть, доки, нарешті, і в наших краях золото покажетьця. Тут і з начальства чимало. І ще гірші є субчики, ви мене послухайте, я всю жизнь сторожом працював, я знаю. Я цього брата-кіндрата носом чую. Шо іноді так і хочеться за своє ружжо сторожове хапатися.
— Дядьку, — відверто кокетувала Анька, — а от скажіть: а ви самі шо, ніколи скарбів не шукали?
— Дочко, — не міг збрехати до неї Пилип, — я чесно скажу: я цей етап в жизні вже пережив. Кажний було поколупався з надією на краще життя. Но це в прошлом. А в настоящом я вам серйозно кажу: ви з цим ділом не шутіть, бо ви не знаєте, що це таке, скарби. Ви б мене, старого, послухалися, та краще б міліцію найняли. Бо що це буде, коли ви дна нашої історії докопаєтеся? Всі ж ждуть. А яблучка хароші, — несподівано згадував він. — То, було, хоч піонери крали, а тепер так. От хоч нікому не нуждне, а родить. От тобі й історія, да...
— Дядьку, ви б собі самогонку з них гнали. Кальвадос називається.
— Каль-ва-дос... — замріявся на гарнюще слово Пилип. — Воно б да. Бо гарним словом чого поганого ніколи ніхто не назве. Кальвадос. — Аж плямкнув він. — Так на біса гнати, коли в мене в саду ще й досі вишні не збирані. Ви не повірите — отак просто на деревах п'яні й висять. Піди собі нарви жмень кілька — і готовий. І тобі й випивон і закусон заразом. Я був чотири бутлі отак був насипав ними. Така наливка, скажу, шо ні цукру не треба — з ніг сама валить, ну? От не вірите. Ходіть, покажу.
Всі вискочили з ями й рушили, мріючи про гранчасті склянки з рубіновими спалахами.
Дядько Пилип привів їх на куток саду:
— Дивіться ж.
Всі побачили дивовижу — під деревами навпереміш із подзьобаними вишнями валялося й деяких птахів. Кволо намагаючися підвестися, вони не завважили на людей аніяк.
— Пропаще покоління. От бач, в нас вже й птахи спиваються. О — порядки. Дожилися, — зажурився він. — Й ніде про це не записано в історію. Й ніхто про це згодом не взнає, й жоден тобі потім архолог не одкопа. Наче й не було в нас ніколи птичого алкоголізму. А між іньчим, це вже дає й зараз великі результати. Так, так, в історії. Екологія ж! Тепер без птахів черви, комашні наплодиться, й піде перехил природи ув інший баланс...
Усі куштували просто з гілок — часом до рота донести було неможливо — густючі ж, п'янючі, швидко витікали, спливали кров'ю.
— А ти кажеш кальвадос. Раніше було за Сталіна, знаєте? Дерева пекли кип'ятком, рубали, словом. Це я розумію. Щоби податок не платити. А зараз не хуже? Ніхто нікому не нужен, навіть на самогон. І вже ніхто нічого не хоче робити, от. А землю —— копають люди з вищим образуванієм. О, порядки, страшне.
Виждавши теплого легіту, Оксана рушила на луг, тому що в голові її бриніли прості вірші:
По скарбах біжать дороги
і пасеться череда,
топчуть їх колеса й ноги
і хлюпочеться вода.
А їх хотілося складніших. Й не довелося навіть ждати до ранку тої череди — Ярослав сидів уже там. Вона кинула штормовку поруч, сіла й не віталася, він теж не бажав говорити, тобто хотів цього, але якось без слів. От так, як оцей вітер, отак між ними витає мовчки, а степові пахощі вмить помінялися на дівочі. Коса так духм'янить, чи що? Еге, її коса після річки.
Його попрасована сорочка пахтіла прасом, й брюки також, лише трохи відгонило синтетиком. А в кишені лежав пакуночок з цукерками, це вже вітер знав напевне.
Сидіння було б невідомо яке, коли б у неї не зірвалася дурниця:
— Ярославе, а ви давно захоплюєтеся історією?
"От ідіотка, — подумала вона, — як на екзамені. Ну не питати ж: "Скажіть, а історія давно захоплюється вами?— Та так, — повільно відказував хлопець, — коли є вільний час.
"От дурень, — думав він, — от і виходить, що я сиджу тут, бо є вільний час, виходить, то я й захоплююся, виходить, тут історією? Господи, що вона про мене подумає?.."
Хоча нутром він давно збагнув, що не подумає нічого.
— Щось вивчаєте?
— Та ні, не дуже. Просто люблю її.
Сказав і заплющив очі, бо прозвучало, як "люблю тебе". Тому він похапцем додав:
— Просто так, взагалі.
Вона вже відчувала, що говорить не те, однак її понесло:
— А ви знаєте, ваше твердження, що до скіфів тут жили наші, не позбавлене наукового сенсу. Така проста думка про беземіграційність народорозселення...
— Ще б пак! Та мені ще мій дід...
Тут він мало не поцілував її. Повернувся до неї і — однак вона випросталася, щоби проректи:
— ... тобто автохтонна теорія етногенезу слов'ян. Ще Тєріножкін...
"Боже, що це зі мною?" — сахнулася вона сама себе.
Й сперлася на руку. Несподівано її пальці відчули поруч Ярославові, торкнулися і завмерли, спиралися на густу траву й дотик був такий само. Слава Богу, що слова одійшли, а тиша нарешті не була паузою, тобто не стало пусток аніде, все навколо було заповнене, як вкраїнська земля скарбами, бозна-чим, однак таким страшенно ж цікавим.
Отак сиділи. Він не знав. А що знати, як попереду ціла ніч. Тут він схаменувся, бо могло пройти вже півночі. Чи чверть? Тоді він, тримаючись лише за її пальці, осягнув, що нехай вони й думають, а він, нарешті, відпочине від цього. І вмить долоня торкнулася її ліктя.
Одразу Оксана поклала йому голову на плече, лише й того, однак її огорнула полегкість, вперше земля покинула гойдатися, так легко стало голові, що вона безборонно заплющила свої очі, вони ж уночі непотрібні, особливо заплющені.
Сиділи удвох і починали схід сонця.
Коли вони зіштовхнулися вустами, ті знайшли одне одного одразу, не ворушивши словами.
Не було Пилипа днів два, потім з'явився на себе не схожий, себто дуже заклопотаний.
— Ви це, замучили старого.