– Тут спокійніше, центральна зона дуже велика, багато народу, все незнайоме; нам буде важко звикати і пристосовуватись. Думаємо, так буде краще і для вас, і для нас.
Едуард Іванович глибоко зітхнув, пильно подивився на мене, але погодився. Обіцяв часто нас провідувати, бути в курсі наших справ, допомагати в разі потреби.
Я потім розмірковувала, чому не поїхала. Мені ж було добре працювати з таким начальником. Та при його словах "забрати з собою", десь підсвідомо майнуло: я ж не річ, яку при нагоді можна взяти з собою, я – людина.
Поїхав… А нам було якось ніяково, незручно – ніби ми зрадили його. Розповіла Наумовичу, що мої почуття до Едуарда Івановича – це не любов, а просто повага до чудової людини, яка любить свою роботу і ставиться до в'язнів, як до людей. А кохати я хочу свого, українця, героя УПА.
– Та ти ж справжня націоналістка! – був вражений Наумич.
– Чому одразу націоналізм? Це ж звичайний патріотизм, який повинна відчувати кожна нормальна людина. Ви ж любите свій Архангельськ, так мені про нього цікаво розповідали, а я люблю свою Україну.
Наступного дня зустрічали нового начальника.
Зайшов, привітався фразою: "Як живете, братці-кролики?", об'явив, що вимагає військового порядку, а у всьому іншому наказав давати раду самим:
– Чув, що вашу медчастину хвалили, значить справлялись.
Ми зрозуміли, що новий начальник не збирався багато працювати. Для роботи він привіз із собою "свого" в'язня – Ігоря Миколайовича. Домовились, що Ігор працюватиме з Доком у стаціонарі, я ж, як і раніше, залишусь у поліклініці з Мирославом.
Начальник нам не докучав. Його "братці-кролики" були майже в кожному реченні, "збагачуючи" вбогу лексику нещодавно демобілізованого фельдшера-старшого лейтенанта. Мабуть, ці слова заміняли нецензурні, які він звик вживати на фронті, звертаючись до солдат.
Тепер Док мав більше вільного часу і частіше приходив до мене на прийом. Я залишала йому гінекологічних хворих, оглядати яких не любила – шарілась. Не раз Док вмовляв мене оглянути разом з ним ту чи іншу таку хвору, а я, дурна, відмовлялася, бо у той час чомусь вважала, що жінка з проблемами у цій сфері – погана, блудлива.
Ігор після обходу в стаціонарі теж приходив до нас у поліклініку. Він був студентом четвертого курсу московського медінституту. Його засудили на п'ять років за статтею 58, яка відповідала нашій, українській 54, та три роки він вже відсидів. Вдома, у Москві, у нього залишилась мати – лікар Кремлівської лікарні, і старший брат – дипломат. Ігор дуже пишався і вихвалявся тим, що він москвич, часто казав, що Москва – це місто, а Київ – звичайнісіньке село. Ці його слова мене смертельно ображали, тому спершу у нас виникали гарячі суперечки. Аргументів на захист українців і України у мене вистачало, однак дуже вражало уявлення росіян про мій народ. Ігор щиро дивувався, що у нас добре знають російських класиків – Толстого, Чехова, Достоєвського, Тургенєва та інших, що я любила і пам'ятала багато віршів Лермонтова, Пушкіна, Тютчева, Ахматової, Блока, що вивчають їх у школі.
– Ти знаєш лише російську літературу, а я ще й українських письменників і поетів, – хвалилась я. – Правда, більшість з них розстріляли або пересадили.
Прочитала йому трохи Шевченка, Лесі Українки, Франка. Заслухався. Сподобалося і Наумичу, який дорікнув, що раніше не читала йому українських віршів.
Із розмов з Ігорем добре зрозуміла, що росіяни вважають себе вищими за всі інші нації. Тепер мені стало цілком зрозуміле слово "нацмен", яке я вперше почула в таборі від росіян – так вони з презирством називали усіх "не росіян".
Та, мабуть, і росіяни не всі такі. Ось, наприклад, Наумич ніколи не принижував мене як українку, не доводив, що його нація вища за мою. Але й він усіх узбеків, вірменів, азербайджанців теж називав нацменами.
А ще обурювало те, що мене, українку, за те, що люблю свою країну, назвали націоналісткою і ворогом народу, дали десять років таборів і п'ять поразки в правах. Ігор же – росіянин, так само засуджений за політичною статтею, але ворогом народу його ніхто не вважав. До того ж він отримав усього п'ять років таборів без поразки в правах, після чого матиме змогу повернутися у Москву і продовжити навчання. Я ж по закінченні строку буду змушена їхати у заслання, тому про інститут мені залишалося лише мріяти.
От тобі й правда "старшого брата".
-16-
Якось одного весняного дня Єрмолаю Наумовичу наказали збиратися з речами – закінчився його табірний строк. Що ж далі, куди? Та про це в'язню знати "не дозволено", хоч він вже ніби і не в'язень.
Наумович, як і я, не рахував роки в зоні. Шуткував, що їх багато, а він поганий математик. Швидко зібрав у вузлик речі й почав прощатися. Ми всі його обіймали, бажали кращого життя, здоров'я, зустрічі з хорошими людьми. Я зовсім розгубилася. Тривожно і сумно стало на душі. Такої людини, такого друга, такого порадника боляче було втрачати. Ледве стримувалася, щоб не заплакати. У нього очі теж блищали від сліз.
– Не сумуй, Оксано, – сказав, цілуючи на прощання. – Я часто писатиму, там, мабуть, це не заборонено. Залишайся такою, як і була весь цей час.
Зайшов вохрівець, став підганяти:
– Швидше, хіба за стільки років не наговорилися?!
Наумович помахав нам рукою і пішов за конвоїром. Маленький, похнюплений, з невеличким вузликом за плечима. Біля вахти до нього приєдналися ще два в'язні, а за вахтою – два конвоїри з вівчаркою.
"Дорогий Єрмолаю Наумовичу, я ніколи вас не забуду, живіть ще довго, добрих вам друзів і здоров'я", – шепотіла я, дивлячись йому у слід.
Залишилась я одна – ні Едуарда Івановича, ні Єрмолая Наумовича. Не було з ким ділитися своїми проблемами, своїми думками. Більше сумувала за Наумичем, бо лише йому могла розповідати абсолютно все, лише він міг все зрозуміти.
Минав час, життя в зоні йшло своїм чином.
У Ані з'явився чоловік; до того ж стосунки у них були серйозні. Він був зоотехніком, розконвойованим, працював за зоною, лише ночувати повинен був обов'язково в зоні. Він відіслав запит з пошти (без цензора) на розшук її діток. Аня хотіла хоча б знати, де вони – їй же залишалось ще шість років строку.
За рекомендацією Мирослава до нашої санчастини прийняли на роботу Романа, з яким вони сиділи разом у в'язниці. Роман почав працювати у нас, як ми жартували, санінспектором. Він один заміняв всю санепідстанцію: відповідав за епідобстановку в зоні, готував розклад миття бригад у лазні, прожарки одягу, дезинфекції бараків. Роботи було багато, та Роман з усім справлявся – за роки мого перебування в зоні не було жодної епідемії, незважаючи на величезне скупчення людей.
А ще через деякий час прибув вільнонайманий фармацевт. Дуже неприємний тип. Коли передавала йому аптеку, вже почав загравати. Я обірвала, та за деякий час знову взявся за своє. Гадав, як він вільний, то ми його раби і може робити з нами, що заманеться. Я відразу поставила його на місце, і нажила цим собі ворога. Довелось домовитися з Мирославом, щоб він між прийомами працював у аптеці, а я – в лабораторії. Умовили на це й нашого начальника. Він, слава Богу, все зрозумів, і коли фармацевт прибіг до нього з вимогою, щоб я залишилась в аптеці, сказав, що у мене з'явилася алергія на порошки і запах деяких медикаментів. Все наче затихло, та з того часу я намагалася на очі заваптекою не потрапляти.
Абсолютно серйозно домовилася з Ігорем, що між нами не повинно бути ніяких стосунків, крім товариських. Я дала собі слово: поки не вийду на волю, жодних любовних стосунків ні з ким не матиму.
Щоб не вести безкінечних суперечок, чия мова краща, ми з Ігорем вирішили, що я вчитиму його української, а він мене – англійської (в школі та в інституті я вчила німецьку). Я торжествувала – росіянин згодився вивчати українську мову!
Англійська мені йшла легко – допомагали знання латині, у Ігоря ж було важкувато з наголосами і відмінками. Та вільного часу для серйозних занять у нас виявилося обмаль. Настала осінь, ранні холоди й дощі. Бригади приходили з лісу мокрі, одяг та взуття за ніч не встигали добре висохнути, вранці в'язням доводилося йти на роботу у всьому вогкому і холодному. Почалися застуди, пневмонії. Збільшилась, звичайно, і кількість звільнених з роботи. Начальство сердилось. Я з жаром пояснювала, що інакше не можна. Як же хворих доходяг та ще й в таку погоду відправляти на лісоповал?! Важко, ой як важко було бачити все це і відчувати своє безсилля.
Одного дня викликав мене оперуповноважений. Йшла до нього і гадала, в чому річ. Я вже добре знала, що нічого, крім неприємностей, такий виклик принести не може.
Зустрів єхидною посмішкою:
– Тепер у мене є на тебе серйозний матеріал, не відкрутишся. Чув, що вивчаєш англійську мову!
Я мовчала, розгублена. Гарячково думала, хто міг донести, хто з наших стукач?
– Вже українського націоналізму мало? Хочеш новий строк за шпіонаж одержати? На буржуазну розвідку збираєшся працювати?
Я не розуміла, чи він серйозно говорив, чи жартував. Хоча, в цих кабінетах ніколи не жартували. Не знала, як і з чого почати розмову, не хотілось виправдовуватися, принижуватися.
Раптом у опера на столі задзвонив телефон. Він взяв слухавку, через хвилину його єхидна посмішка розтанула, обличчя спохмурніло. Зі словами: "Є, зараз буду!" натягнув кашкета і вибіг з кабінету. Вже з порога кинув:
– Завтра викличу!
А вранці на мене чекала радість – прийшов лист від Наумича. У листі фото: сидить він, маленький, серед якогось степу, а поряд – великий собака. Здійснив таки свою мрію, знайшов собі вільного друга.
Про власне життя – ні слова. Мабуть, важко йому було, от і не хотів скаржитися, засмучувати. Весь лист був у запитаннях до мене. Що ж він там робить? На фото ні хатин, ні яранг, ні бараків. Писав, що вислав мені 200 карбованців. Як міг їх заробити – теж ні слова. Це мене дуже хвилювало. Зворотної адреси в листі не вказав, лише пообіцяв скоро ще написати.
Через два дні прийшли 200 карбованців, яких мені, звичайно, не видали. І справді, зараз вони мені не потрібні – в зоні ж нічого купувати. Сказали, що віддадуть при звільненні. Та чи буде воно і коли?
-17-
Наприкінці жовтня прибув етап з Узбекистану.