Вони ретельно оглянули лодiї й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, — хiба мало гостей приїжджає до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!
I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились їй, але не знали, як дiяти.
Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть їх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.
Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без їхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.
Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своїй лодiї й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Києвi.
I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого мiста?
Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покої: по чотири купцi на келiю, жони — по двi в келiї, а княгинi Ользi — келiя з спочивальнею i сiньми.
I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне* (*Мiсячне — утримання для купцiв на мiсяць.), а сли —слябне* (*Слябне — утримання для послiв.), дали їм двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй — послiв, а разом з ними й княгинi Ольги.
Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:
— Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землi — з послами своїми, купцями, почтом. I не просто я приїхала, а до iмператора на розмову.
— Нашi сли в Києвi сповiстили нам, — вiдповiли мужi, — що пiсля того як князя Iкмора вбили нiмцi, на Київському столi сидить син його Сфендослав.
Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.
— Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своїй землi, володiю Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i приїхала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?
— Iмператора Костянтина, — вiдповiли мужi, — немає нинi в Константинополi, коли вiн повернеться, — не знаємо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв — ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. — Ще мужi додали: — Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй i покажемо все, що її цiкавить.
Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга — дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довгої дороги, а може, й iншої якоїсь причини, — сказала царевим мужам:
— За те, що прийняли мене, слiв моїх i купцiв, — iмператору ромеїв спасибi. Спасибi й за те, що даєте мiсячне купцям, — вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного — то нi я, нi сли не маємо в ньому потреби. Не убогi суть князi київськi, i якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. — Закiнчивши, княгиня додала: — А доки iмператора вашого, як ви кажете, немає, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Судi.
Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по своїх келiях.
Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову.
— Так що ж, — звернулась до нього княгиня Ольга, — чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?
Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив:
— Не вiдаємо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?
— А ви їм нiчого й не продавайте.
— Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?
— Я купую у вас всi вашi добра, — сказала княгиня. — I не по тiй цiнi, яку скаже єпарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, — вона показала на келiю, — моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купцi мої нехай не йдуть на торг.
— Слухаю, матiнко княгине, — зiтхнув Воротислав. — Якi збитки! Збитки матимеш, княгине!
Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодiї з усього свiту.
— Не заради заробку приїхали ми сюди, — закiнчила вона, — а заради добра й тишi землi Руської... Роби, як сказала.
Наступного ранку на подвiр'ї монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.
Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби їхати на торг, бо всi їхнi товари вже проданi.
Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою єпарха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в своїх користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.
— Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополi?
— А ви запитайте про це в княгинi, — вiдповiдали руськi купцi.
Тодi царевi мужi подалися до княгинi. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келiї. Їм сказали, що княгиня одягається. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiдає.
Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келiї. Мужi рушили до неї, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперiї, не хочуть торгувати.
— А вони вже поторгували, — вiдповiла їм на це княгиня, — я закупила в них усе їхнє добро.
— Але торг у Константинополi, — не вгавали мужi, — мусить iти через єпарха, за його згодою.
— Я купила у моїх купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi.
Що могли сказати царевi мужi?
— Я хотiла би бачити Константинополь, — сказала княгиня. — Де мої купцi i сли? Хто з нами поїде, царевi мужi? I по п'ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже боїтесь моєї ратi?
8
Тепер iмператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русi до столицi iмперiї. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всi їх добра.
Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд єпарха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з єпархом, купити цi хутра для себе.
— Пiвнiчна княгиня, — говорив iмператор Костянтин у своїх покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен — перший мiнiстр.) Василя, — дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумiємо її повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми її приймемо у Великому палацi.
I день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор святої Софiї, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi її возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя.
Чиновники не тiльки возили її, а й повчали:
— Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надiємось, прийме княгиню руську... Проте у Великому палацi iснує церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор дає дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць... А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор.
Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила:
— Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я — руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами своїми... Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосується й iмператора ромеїв.
Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки.
Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.
В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь.
Греки Схiдної iмперiї називали себе законними спадкоємцями Риму, iмператори Вiзантiї хвалились своїм походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.
Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги.
Були часи, коли Новому Риму — Вiзантiї — щастило захоплювати в Європi, Азiї, Єгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати їхнi багатства, уярмлювати людей.
Iсторiя Нового Риму — Схiдної Римської iмперiї — знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався — i немарно — Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим.
Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в своїй же iмперiї; всi землi Вiзантiї, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров'ю.