Чиїми вказівками керуватися?.. А якої б заспівав справник, коли б знав, що тривала відлучка Грабовського в Попівку була навмисно спровокована приставом через Любинського? Тут потрібно бути обережнішим і обачнішим, аби самого себе не турнути в яму. Арцибашев користується довір'ям і пошаною в губернатора...
— Добре, я подумаю, — кривиться Ткаченко, наче їсть терпкі й давкі груші. — Можливо, з мого боку трохи... Однак Грабовський учинив злочин. До того ж, коли йому було звелено негайно повернутись додому, він відмовився. Повернусь, мовляв, після виконання умови з Трутовським. Значить, умови порушити не хоче, а закон порушує. І зараз перебуває в Попівці. Як же бути з ним?
Арцибашев якусь хвилю помовчав і зітхнув:
— Ніяк.
— Чому?
— Грабовському дозволено впорядкувати архів Трутовського.
— Дозволено? Ким?
— Мною.
Ткаченкові перехопило дух.
— Вами?
— Так, мною. Про те клопотався не тільки він, але й колишній мировий суддя. Тому ніякого злочину за Грабовським нема і вам нічого було вимагати негайного повернення, та й взагалі...
— Я, — перебив пристав, — цього не знав.
— І не могли знати, бо той дозвіл я дав перед самим моїм від'їздом на Тульщину, а ви тоді хворіли і на службу не ходили. Пригадуєте?
— Пригадую.
— А губернатора я повідомив письмово. Отже, виходить, Грабовський мав право не виконати вашої вимоги.
Ткаченко нервово переступив з ноги на ногу.
— Грабовський не лише не виконав моєї вимоги, а й ображав мене, лаяв нецензурними словами.
— Якими?
— Всілякими. Називав дурнем, мазницею.
На обличчі справника тріпнулась легесенька посмішка.
— У цих словах нема нічого нецензурного. Вони просто визначають певні людські якості.
— Нехай собі визначають, але хіба можна вергати їх приставові межи очі при виконанні ним службових обов'язків? У Грабовського ж таке повелося здавна. Ще в школі, а потім і в бурсі на кожному кроці — дурень, мазниця. Колупаєм дражнить.
— А це що таке?
— То так вулично називають наш рід у Пушкарному. Чи легко мені все те слухати й переносити, особливо на службі?
— Ні, мабуть, не легко, — згодився справник і схилив голову низько над столом, аби не показати приставові своїх усміхнених очей. — Я серйозно говоритиму з ним і відповідно покараю. Викличте його в управу.
— Він мене не слухає. Вимагає наказу за вашим підписом і печаткою.
— Скомпонуйте формений наказ, я підпишу і прикладу печатку.
У кабінеті справника сидів Грабовський, і Арцибашев, силкуючись бути суворим, роздивлявся його спідлоба. Хлопець виглядав ще худішим та марнішим, ніж півроку тому. Он на чолі лежить перша зморшка, дві інші тоненькими півколами оточують вольовий рот. Тільки в блакитних очах, як і тоді, жевріє вогник і в зіницях не видно дна.
А Грабовський дивився повз справника на голу стіну і думав: "Сьогодні сімнадцяте грудня, минув рівно рік відтоді, як я разом з городовим Волошиним переступив поріг охтирської поліцейської управи. Чим скінчиться нинішній візит? Знову одиночна камера, знову голод?.."
— Звідки ви зараз прийшли? — озвався Арцибашев.
— З Пушкарного.
— У Попівці роботу скінчили?
— Так, у середу минулого тижня.
— Щось заробили?
— Трохи. Півсотні карбованців. Думаю купити дещо матері, а решту віддати шуринові на хату.
Справник довго заглядає в папери на столі, машинально ворушить пальцями бліде срібло скронь.
— А інструкцію про нагляд, котру вам давали читати в управі, порушили?
— У мене іншого виходу не було. Хліб, що вродив, уже кінчається. Шурин не може прогодувати всю сім'ю.
— Що ж робити з вами?
— Вам видніше.
Арцибашев стягнув з носа окуляри.
— Таке порушення може скінчитись тривалим ув'язненням або й новим судом.
— Судіть.
— Судіть, — зітхнув справник і на мить заплющив очі. — Слова, слова...
— У мене, крім слів, нічого нема.
— Знаю.
І знову довге зітхання.
— Ви, доносять, не ходите в церкву.
— Ненавиджу попа, який колись мене вчив і незаслужено бив, та й взагалі, я щодо релігії дотримуюсь...
— А чому, — перебив справник, — обзиваєте Ткаченка дурнем, мазницею, Колупаєм?
— Не знаю.
— Те знаєте, того не знаєте...
— Я ж йому сказав, що роботи не покину, хай складає акта. А він стає на мозоль...
Арцибашев розсміявся.
— Стає на мозоль...
— Дорікає злиднями, називає паламаренком, каже згноїть мене...
Справник насупив брови і перевів мову на інше.
— Якщо хто-небудь запитає вас, чому найнялися в Трутовського, скажіть — мали від мене дозвіл.
Ясна блакить на очах Грабовського потемніла, обертаючись на густу синяву.
— Я вас не просив...
— Не просили, а зараз попросите.
Він узяв із столу чистий аркуш паперу і простягнув.
— Пишіть на моє ім'я прошеніє.
— Прошеніє?..
— Не ставте зайвих питань. Вам загрожує суд за свідоме порушення інструкції про гласний нагляд, а це... Деяку частину відповідальності я перебрав на себе, відрапортувавши вчора губернаторові, що відлучку дозволив вам. Розумієте?
— Не зовсім.
— Потім зрозумієте. Пишіть і поставте число, котре б двома-трьома днями передувало вашій відлучці в Попівку. Хай це буде строго між нами, я вже домовився з мировим суддею четвертої дільниці нашого повіту, що розглядатиме вашу справу: одержите місяць ув'язнення в нашій тюрмі. Доведеться відсидіти, іншого виходу, як ви полюбляєте казати, у нас з вами нема.
— Я й далі змушений буду порушувати інструкцію.
— Порушуватимете — каратимемо.
— Карайте.
Справник посміхнувся.
— Покарати найлегше. А щоб ви не порушували, а ми не карали, зараз напишете ще одне прошеніє — виділити вам грошову допомогу із спеціального фонду казни.
— Такий фонд є?
— Є, хоч він існує більше про людське око і держава не розкидається ним, проте я спробую щось виклопотати для вас.
— Спасибі.
— Прошу. Ще раджу бути обачнішим і пильнішим при зустрічах та розмовах з людьми.
34
Намір побувати у Грайвороні зародився ще під час роботи в архіві Трутовського і остаточно визрів після грудневого виклику в повітову поліцейську управу та розмови з Арцибашевим. Думалося: лютневі морозища, віхоли, дороги заметені; хто б це в Охтирці або Рясному намислив за такої негоди перевіряти, чи не чкурнув піднаглядний засланець, щойно побувавши в управі, на інші села, тим паче в сусідній повіт?
— Не їдь, Павле, не треба, — відраджувала мати, якій Павло сказав, що хоче побувати на ярмарку. — Простудитися легко, а я поки що не зовсім боса, якось переб'юся до весни. Та й з Охтирки можуть прискочити по тебе.
— І нитки, голки не дуже горлове, — докидала слово Олеся. — На понеділок Семена Язикатого кличуть у Рясне, обіцяв купити нам, що треба. Ой, не рипайся, братику, не рипайся... Старий Колупай такі страхи розказує...
— Поїду, — твердив своє. — Боятися вовка — у лісі не бувати...
І поїхав.
Грайворон — звичайнісіньке повітове містечко, здається, навіть обдертіше і плохіше за Охтирку. Дві вулички, церква, поліцейська управа, три корчми, школи чомусь не видно. І ярмарок тут ріденький, миршавий, на ньому більше, порівнюючи з охтирським, хіба що п'яних та жебраків...
Ледве напитав для матері чоботи з сириці і дюжину котушкових ниток — для Овчаренків. Склавши в торбу куплене, задумався: де шукати того Михайла? Йти, напитуючи, від хати до хати? Довідатися в поліцейській управі? Не випадало ні те ні се...
І раптом почув обіч себе:
— Данько, доки вештатимешся, чому не йдеш додому?
— Зараз іду.
— Не забудь, завтра вранці — до справника.
— Пам'ятаю. Гадаєте, дозволить?
— Я не ворожка, побачиш.
Глянувши туди, де точилась розмова, Павло побачив поліцая та парубка в полатаній чумарчині. У парубкові, на свій великий подив, пізнав Михайла Данька, про якого розповідав ветеринар Заворотний. Так, так — він, грайворонський гласний піднаглядний: он шрам на правій щоці, руді вуса...
Сквапно одірвав погляд від співбесідників і рушив, удаючи з себе заклопотаного ярмарковими справами.
Відійшов ген-ген, озирнувся: поліцай подибав на торговицю, а парубок — з ярмарку. Наздогнав за церквою.
— Добрий день, Михайле.
Парубок звів на незнайомця примружені очі.
— День добрий. А, власне...
— Я чув, як гукав тебе околодочний, і зразу вгадав ..
— Угадав?..
— Мені розказував Карпо Заворотний. Ми разом сиділи в харківській...
— Павло Грабовський? — перебив Данько.
— Так.
— Карпо мені про тебе теж говорив.
— Він зараз у Грайвороні?
— На Акатуї, а перед відправкою туди ми бачились, балакали, я йому свого кожуха віддав...
— Як почувався Заворотний?
— Тюрма не лікує. Ледве живого погнали на каторгу.
— Звідтіля писав тобі?
— З етапу надіслав одного листа. Скаржився на біль у грудях, на...
Розмову перервав Даньків приятель. Привітавши його, Михайло показав на Павла:
— Знайомся, Грабовський, колишній харківський семінарист, тепер живе в рідній слободі на Охтирщині під наглядом місцевої влади. А це, Павле, — Потап Слюнін, колотилівський вчитель.
— З села Колотилівки? — перепитав Грабовський.
Слюнін ствердно кивнув головою.
— У вашій школі вчителювала Тетяна Іванівна Гордійчук?
— Я приїхав у Колотилівку третього дня після смерті Тетяни Іванівни. Казали люди, гарна вчителька, своїм учням наче матір'ю була. На похороні все село ридало, від малого до великого. Рідних змалку не знала, не мала власної ні дитини, ні хатини, ні билини, самотою звікувала під недремним оком поліції. Коли громада справляла їй дев'ять днів, приїхали два поліцаї повітової управи, аби ув'язнити покійну, та спізнились. Ходили на цвинтар, щось записували, а потім вигребли з її кімнати книжки, папери, розігнали поминки і подались у Грайворон. Ще навідувались, викликали колотилівчан, розпитували...
— І по смерті не давала їм спокою?
— Очевидно.
Мовчки рушили вулицею.
Данько спинився, показав на хату посеред маленького подвір'я без воріт та хвіртки:
— От і мій палац. Запрошую вас, але, вибачайте, ненадовго, бо у мене майже щодня бувають гості з управи.
— Заходьте удвох, — мовив Слюнін, — а я збігаю за жалуванням.
Хата була напівпорожньою.
— Один живеш? — цікавиться Павло.
— З батьками. Мабуть, у церкву пішли. Ти, казав Карпо, любиш літературу.
— Люблю.
— І сам пишеш?
— Пробую.
— Поезію чи прозу?
— Публіцистику. Статті, нариси.
— Друкувався?
— Трохи.
— Щось є при тобі?
— Нема.
— Послухаєш моє оповідання?
— Охоче.
Михайло видобув з шухляди списаний зошит і почав читати. Йшлося про долю безіменної бабусі.