Люди жили в теплі і не голодували. Найвищу насолоду надавала руська баня. Парилися гуртом, усією родиною; розжарившись, вибігали борсатися у сніг. Найменшенького хльоскав віничкомдідусь, і воно задоволено пихкало. Потім обсідали іменитий самовар і пили чай з блюдечок у прикуску з печеним цукром, який бабця варила на молоці з піску. Пили неквапно, поважно видихуючи пару. Кожному, а маленьким першочергово, бабуся видавала по рушничку для утирання поту.
Смертельні бої вирували десь далеко. З навколишніх сіл вже забрали усіх чоловіків; листоноші щодня розносили по домах похоронки, і лише зять Єрмакових — повносилий, бадьорий хохол — вештався поміж баб. І Гната гризло сумління: "Рано чи пізно війна закінчиться перемогою. З фронту повернуться герої, а його називатимуть тиловим щуром. Хіба комендант іграшкового аеродрому, з трьома комісованими бійцями у підпорядкуванні це служба?" Тут ще сестра Тетяна прислала лист зі звільнених Цюрківців, з якого виходило, що жоден із братів не воював. Іван із Тарасом потрапили в полон; Івана вивезли до Німеччини, а Тараса за роботу на німців засудили свої. Пилип пересиджував війну у Челябінську, а він сховався під тещиною ковдрою. Думав, думав Гнат і зрештою, коли аеродром перевели на Урал, він замість того, щоб працювати воєнруком у педагогічному училищі, куди його прилаштувала дружина, звернувся до військового комісара з проханням відправити його на фронт. Антоніна Геннадіївна, як член бюро райкому партії, до складу якого входив і воєнний комісар, попросила його зважити на наявність двох діточок і знехтувати тим необачним зверненням. Але чоловік, не дочекавшись відповіді, спершу написав до Управління кадрів Червоної Армії, а потім, коли і це клопотання повернулося до місцевого комісаріату, спробував знайти на нього управу у першого секретаря райкому. Очікуючи на виклик, він сидів у приймальні і крізь відтулені двері сусіднього кабінету, прислухався до голосу дружини.
"Обращаю особое внимание агитаторов на то, чтобы, общаясь с людьми, вы твёрдо придерживались принципиальной партийной позиции и заостряли внимание на политическом подходе к вопросу. Обратите внимание, что партия подчёркивает: в опасности не просто Отечество, а именно социалистическое Отечество. Призывает стоять на смерть не просто за Родину, а за Советскую Родину" — напучувалаАнтоніна.
"Бач, як мудро закручує: першочергово мусимо захищати радянський соціалістичний устрій. Звідси виходить: хто не воює за Радянську владу, той не хоче боронити рідний дім".
Перший секретар, який нещодавно повернувся з фронту тяжкопораненим, з розумінням поставився до Гнатового прохання, але не став засмучувати помічницю. Тоді Гнат написав листа товаришу Сталіну і невдовзі, без тяганини, отримав повістку до Житомирського піхотного училища, евакуйованого з України до Казані.
На дорогу сіли пообідати. Бабуся подала глибоку миску щів, накришила солоних огірків, до них окремо приставила блюдце з соняшниковою олією: хто схоче, умокатиме в неї хлібом; черпаючи дерев'яною ложкою, Гнат жував житній хліб домашньої випічки, і обмірковував свій вчинок. "Цікаво, в цих краях капуста зелена, майже чорна... У нас такі щі не навариш, бо наша капуста — біла... Що я наробив?" — подумав, глянувши на дружину і дітей.
"Ежели встретишь на фронте нашево Павлушку, передай, штоб письмо написал. Чай, мать-то с отцом ждут" — попросив тесть, збираючи хлібні крихті зі столу на масну скоринку.
Мобілізований трепетно обійняв дружину, тричі підкинув до стелі доньку, потиснув руку тестю і з сином на руках разом з тещею покрокував на станцію. Йшли мовчки. Час від часу Гнат притискав дитину до груді, і тримаючи попід серце теплу, живу грудочку, прислухався до його мирного сопіння.
Село Хохлово — це одна-однісінька вулиця-дорога, обабіч якої поодиноко гніздилися дерев'яні домівки. З деяких дворів повиходили жінки з дітьми і співчутливими поглядами проводжали сусіда у безвість: своїх мужиків вони вже втратили. За околицею відкрився непишний середньоросійський краєвид. Весна того року трішечки спізнилася. Тендітні берізки тільки-но зазеленіли; з боку лісу, вздовж нагрітого сонцем узбіччя, де нещодавно ще лежав сніг, на світ Божий пробилися первоцвіти. Понад деревами кружляли перші птахи; все виглядало мирно, тихо, і лише бабуся Нюра, гойдаючи на руках онука, причитала: "Гляди внучок на своего отца — дурака. Иные с фронту бегут, а он сам на фронт напросился".
Не довго воював Гнат Швелестович. В лютому 1944 року після училища він прибув до 1322-го стрілецького полку 413-ої стрілецької дивізії, 65-ої армії під командуванням генерала Батова і був призначений командиром стрілецького взводу. Бойове хрещення та перше поранення він отримав під Могильовом: з правої сідниці, попід самим кібчиком, осколком вирвало шматок м'яза. У прифронтовому шпиталі "за зразкове виконання бойових завдань на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлену при цьому доблесть і мужність" був нагороджений орденом "Червоної Зірки". За шість наступних місяців лейтенант Шелестович пройшов із боями всю Білорусію до самого Бреста. Ще б трохи і, перетнувши кордон, може б і самого Берліну дістався, та був тяжко поранений снарядом, що, розірвавшись попереду, перетрощив голінкові кістки правої ноги. Цього разу його відправили вже до тилового шпиталю, що розміщався у Гомелі, неподалік від Конотопу.
Розділ VI. Повоєнні зустрічі
Медичний інститут повернувся з Челябінська, щойно Радянська Армія звільнила Київ. Зібралася в дорогу і Ганя Лелека. Степаня з Лесиком рушили до Цюрківців, а вона, вслід за інститутом, до Києва. Раділа вибраній професії. Лікувати людей! Полегшувати їхні страждання, рятувати від смерті... А ще лікарки у білих халатах, білих шапочках і зі стетоскопами на шиї гарно виглядають. Вони вимогливі і пацієнти їх слухаються, а заробітна плата у них чи ненайвища серед інших професій. Бути лікарем — це почесно, красиво і вигідно! Отримавши гуртожиток, Ганя занурилась у навчання, не пропускала лекцій і отримувала гарні оцінки. Вона, нарешті, відчула себе дорослою вільною людиною: ані настирного материного примусу, ані чоловічого чіпляння. Натомість — гурт вірних веселих друзів. Хочеш сидіти за конспектами — сиди; бажаєш розважитись — будь ласка. Художня самодіяльність, театри, музеї — все до твоїх послуг. Вирувало насичене громадське життя. Після лекцій і по вихідних, разом із подружками і викладачами, вона працювала на відновленні зруйнованих інститутських корпусів.
Не забарилося диво. Одного вечора, повернувшись до гуртожитку, Ганя застала у кімнаті Петра Васильовича Чепурного: сидить собі на табуретці в кутку, як під Святим Василем, і помірковано філософствує з подружками. Від їхнього примарного шлюбу минуло сім років. У дівочій пам'яті залишився лише розпливчастий силует у будьонівці на її так званому "весіллі", а опісля — лише невиразне листування і нескінченні обіцянки. Особливо її образив останній лист "чоловіка": "розпорядися своїм життям на власний розсуд, бо не маю права пояснити причини". Про що він думав? Покинув її на нелюба, а тепер, після усього, заявляється як безневинний праведник! Ні, це я сама в усьому винна! Злякалася батьків, піддалася силі, не відстояла свого щастя, зрадила кохання".
— Здрастуйте, Петре Васильовичу, як ви у Києві?
— А я тут живу, на Голосіївці. Також у гуртожитку.
— А мене як знайшли?
— У Вінниці випадково зустрівся з твоєю сестрою. Це — тобі, — Петро протягнув букетик майже свіжих троянд. Дорослою Ганю він ще не бачив. Перед ним стояла струнка і неймовірно вродлива жінка; вона розгублена, тремтить і відводить очі. "Моя"! — солодке передчуття охопило Петра Васильовича.
Подружки насмажили картоплі на шкварках і розігріли чайник. Гість мав із собою пляшку шампанського, пляшку коньяку, палицю пахучої американської ковбаси і коробку московських цукерок. У дівчат засвітилися очі. Посідали за стіл, і він повідав своєю історію. Згадав, як пораненим потрапив у полон; як потім їх перегнали до концентраційного табору на території Польщі, потім тричі переміщали з одного смертного місця до іншого. Дивом вижив. На момент визволення важив сорок п'ять кілограмів. Встиг ще повоювати. Демобілізувався майором і поступив до сільськогосподарської Академії на плодово-овочевий факультет, де й навчається.
— Зрозумій: написати прямо, що завтра розпочнеться війна, я не міг. Аби й написав, то не пропустили би. Залишитись живим не розраховував, тож вирішив не сковувати тебе очікуванням і марними надіями, — пояснив він насамкінець.
Ганю колотило. Вона ледь схоплювала смисл почутого, гнівалася і страждала, неначе це її саму катували за колючим дротом. Петро Васильович дуже змінився: худий, змарнілий і невпевнений. Ліве око тіпалося, як метелик на зльоті... Одяг ношений, потертий; очі відводить і щулиться, неначе чимось завинив... "Як він врятувався? Адже, вона чула, що комуністів і офіцерів німці страчували без розбору... А, може, він німцям прислужував? Ще до війни володів німецькою. Ні, не може такого бути, бо наші ж довірили воювати після полону"...
— Між іншим, мама зберегла армійську довідку, що ти — моя дружина, — закінчив сповідь Петро Васильович.
— Ура! — звеселилися подружки.
— Такі папірці армія роздавала наліво і направо, — сумно зауважила Ганя.
Дівки завели патефон і, по черзі, танцювали з гостем. Серед платівок знайшлася популярна полька — саме та, яку молодий учитель грав на мандоліні при першій зустрічі. Ганя підхопилася, і пара вдарила до поту. Потім кружляли в вальсі "Осінній сон", і пригорталися в Аргентинському танго.
Солодке передчуття не обмануло майора: ночувати він залишився у гуртожитку. Дівчатка, прихопивши по жменьці цукерок, розійшлися по сусідах, і закохані, зоставшись наодинці, не змарнували час: завузькі в гуртожитках ліжка.
Щойно Конотоп звільнили, Єрмакову викликали на роботу, і вона з п'ятирічною Наталкою повернулася до міста, яке стале для неї рідним. Від бомбардувань — як ворожих, так і своїх — воно помітно постраждало. Від Будинку Рад залишилася третина, і її спішно ремонтували.