Кружляємо, нас четверо і кожний думає про своє.
Я й досі майже бачу плямки на землі, хоч дощу немає. Великі й не часто. Це Павло Григорович думає про своє, він про своє думає, не витирає сльози, бо руки треба тримати за спиною. Такі правила в тюрмі встановлено.
Скоро почали брати Кишку на допити. З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціалістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля — більшовиків ще не було.
Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга.
— Вербовка.
Приходить вранці з допиту Павло Григорович, нап'ється чаю й дивується: Все кричать йому — підписуй.
— А що ж підписувати? — каже. — Понабиралися слєдувателі політики як сучка бліх у Петрівку. Усе про організацію та про вербовку якусь торочать.
І сумно всміхаються його ясні очі.
Тягають його щовечора на цілу ніч. Видно, справа серйозна для чепільчан.
Вертається раз уранці якийсь незвичайний, на лобі багато кривавих точок.
— Що це з Вами, Павло Григоровичу?
— То комарі покусали.
І сумно всміхається.
"Слєдуватель" всю ніч гострими олівцями дзюбав лоба старому і все горлав:
— Будеш підписувати?
А підморгнути вже не може, та й усмішка не вдається. Не витримає довго Кишка! Доведеться йому підписати оте всеросійське "чистосердечное сознание", піде він на тяжкі роботи, не вернеться до свого гарного села Чепіль над Дінцем.
Я все згадую Павла Григоровича Кишку, його сумну усмішку, його розум, його спокійні рухи, гармонійні рухи людини близької до природи. Для політиків, для економістів він просто один із мільйонів "дядьків", що над ними треба зробити експеримент. Для мене він дорогий тюремний товариш і я досі бачу краплі його сліз на піску в Харківській тюрмі номер два.
Митрофан Малюга
Шпиг викличе його на поєдинок,
На прю з ним стане царський суд неправий,
А бойовищем буде в них застінок,
А переможцем вийде кат кривавий.
Адам Міцкевич (1830)
Був серед нас Митрофан Малюга. Працював агрономом у радгоспі десь у районі Барвінкова чи Балаклеї.
Я вперше побачив його в квітні 1938 року у камері внутрішньої тюрми НКВД на Чернишевській. Свіжий був арештант — обличчя ще здорового кольору людини з донецьких степів. В його торбі, як останній подих волі, ще пахтіла домашнього виробу шинка, покладена рукою дружини в останню мить перед розлукою.
Широкі плечі, міцні кістки, на зріст високий. На лиці вираз спокійної гідності, не дуже балакучий, з тих наших людей, що думають і діють поважно, знають людей не з книжок, уміють рішати справи самостійно.
Були в мене родичі такого стилю. Я любив таких людей. В основі своїй вони хлібороби і воїни, творці і оборонці життя. Щоб краще уявити таких людей, треба вжити контрасту. Я думаю, що вони завжди були і будуть протилежністю тим, мовляв Гоголь, "низьким малоросіянам, які видираються з дігтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати і присутственні місця, наповнюють Петербург ябедниками, наживають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на О, склад в".
З біографії Малюги важило те, що він в 1933 році уже був арештований. Його тримали довго. Тоді мучили тільки тим, що не давали спати, та й цього було досить. Але його, щоб він підписав признання, водили вночі в підвал, ніби на розстріл. Значить, і тоді серйозно бралися за нього. Він не підписав, випустили. Справа залишилася, так би мовити, недокінчена. Український націоналізм не прощається, не забувається.
Тепер мали докінчити цю людину. Нібито спокійний, Малюга в душі, видно був до краю напружений і під великим тягарем. Якось я ззаду легко торкнувся його плеча. Він здригнувся, як од важкого удару. Саме тільки чекання чекістських операцій, що сповняє нас нудотною огидою, за кілька днів так заголило вразливість міцної сорокалітньої людини.
Скоро мене перевезли до іншої тюрми.
Знову побачив я Малюгу восени 1938 року, уже на Холодній Горі, в набитій людьми одинадцятій камері спецкорпусу. Уже він пожовк, як усі, схуд надзвичайно, осталася від нього половина.
Про справу ми не встигли поговорити. Як він намагався свою справу спрямувати, я довідався пізніше. Способом тюремним, ліплячи картину з окремих шматків, зі зустрічей по різних камерах різних людей, міг я зробити реконструкцію його справи.
Влітку я сидів був на Тюремній вул. (тюрма номер 2) в спецкорпусі в двійнику. Замість двох там сиділо нас двадцять два.
Прийшов у камеру селянин з того самого Радгоспу, де агрономом був Малюга. Петро, назвімо його так, розказував, що його завербував Малюга і на очній ставці підтвердив вербовку, але якось невиразно, плутано.
Цей Петро був мало годящий для чекістських комбінацій. Він був малописьменний, ще молодий, бідняк, не петлюрівець. Для організації навколо Малюги, що мала б бути створена в паперах НКВД, він був поганий матеріал.
Схему Малюги я зрозумів пізніше, через довгий час, майже через рік, коли в одній із камер знову довелося мені побачити Петра. Тепер уже було багато шансів, що він піде на волю. На повторних очних ставках Малюга ще плутаніше говорив про вербовку, і на кінець зрікся своїх перших свідчень про Петра.
Тепер можна було зрозуміти наміри Малюги. Коли його домучили до того, що він мусів вигадати "вербовку", він умисно вербував людину просту, без минулого. Він давав плутану очну ставку, щоб не дати матеріалу ні проти себе, ні проти Петра. І, нарешті, він зрікся вербовки Петра. Думаю, що Петра він врятував. І це вже була заслуга Малюги.
Себе самого він не міг врятувати. Його підключили до інших національно виразних українців, придумали, певне, і вербовки проти нього. Різних людей тулили нахабно і цинічно до одної справи без усяких підстав.
Спроба Малюги не вдалася. Міцний був чоловік, але не встояв. Для мене він зостається одним із тих, хто намагався рештки своєї духовної сили протиставити апаратові убивців.
Міцний чоловік був Митрофан Малюга. Не підставляв покірно потилицю під кулю. Мав розум, волю до боротьби, боровся як міг до останнього. Упав у боротьбі.
Сковородинець Воскобійник
Смерте страшна, замашная косо,
Ти не щадиш і царських вопосов,
Ти не глядиш де мужик, а де цар,
Все жереш так, як солому пожар.
Хто ж на ії плюєт гострую сталь?
Тот, чия совість як чистий хрусталь.
Григорій Сковорода
Був час, лежав я біля параші. Параша була велика залізна бочка, у камері було понад двісті чоловік і тільки дві параші. Таке сусідство не пахуче і не помагає людині почувати себе царем всесвіту. Бувало, що й бризки зрошували мене, теж не божа роса. Користь од цих переживань залишилася. Коли бувають нелегкі закрути в житті, згадую про холодногорську парашу, порівнюю і набираюся оптимізму.
В камерах був час великого застою, бо починалася доба Берії замість Єжова, проте щось потроху рухалося і місця наші на долівці мінялися. І я сунувся далі від параші — по драбині камерної ієрархії.
Тоді був у мене сусіда поруч і ми товаришували. Чоловік років під сорок, міцно збудований, навіть важкий і важко припадав на одну ногу, якийсь давній дефект. Звали його Іван Григорович Воскобійник. Служив колись, але не офіцером у Гренадерському полку. Про українське минуле тоді не до речі було розводитися, а останні роки він був на малій роботі, щось ніби завідувач господарства — завгосп в Інституті Шевченка. Він оформляв, між іншим, акварелі Шевченка в синє паспарту з золотими пасмочками, що надає їм такий чудовий аромат першої половини дев'ятнадцятого століття. Коли побачите ці Шевченкові акварелі тепер у Києві, згадайте, що над ними працював Іван Воскобійник, чиста людина.
У тюрмі зі споду душі лізе багато такого, що під сонцем життя на волі ховається: підлота, злоба, страх і одчай. Щаслива була людина з Воскобійника, у нього не було цих темних закамарків душі.
Якось напроти нас сидів один чолов'яга, в очах у нього, в каламутних очах кипіла ненависть до всіх, а на язику не те що оцет, а прямо відхідна яма. Була у нас з ним сварка, ну так собі тюремна сварка за дрібниці. Але замученому і пригніченому арештантові під час тюремної сварки хочеться ображати, бити, навіть убити. І мені так хотілося. А Іван Григорович без злоби, спокійно в мій бік:
— У мене дужа важка рука. Як вдарю його, можу покалічити. Залишмо.
Правда, важка і дужа в нього була рука та легкий, ясний, незатьмарений людськими пристрастями дух.
Розповідав він мені про Святі Гори, місця великої краси під Слов'янським, там він жив, а родом був з Лебедина. Тільки знаю, що рід його, рід Воскобійників завжди зв'язаний був із шляхетною бджолиною працею. На волі була в нього дружина з дівчинкою дочкою. Подружжя не радісне, дружина не дуже твердих подружих обов'язків і він знав імена інших щасливців. Але не мав проти неї зла і з тюрми оберігав її від клопоту, не хотів, щоб знали, де він. Через це не мав передач. Взяли його влітку в літньому піджачку, тепер надворі вже була зима, а він усе в тому піджачку і без речей.
Від людського зла, що нас тоді так мучило безоборонних, рятувався пасивністю. І це було не через кволість тіла. Тіло було міцне. Він якось піднісся над брудом, брехнею і насильством. Сам приймав свою долю ясно, а іншим хотів помогти, щоб не було їм більших мук.
Я завжди перед сном хрестився маленьким, напівтаємним хрестом — тільки середину грудей. Він раз побачив і каже:
— Не треба. Побачать, донесуть. Може бути гірше. Я християнин, я сковородинець, але тут, серед них, не треба.
І до своєї власної справи ставився без надії, все підписав. Одна деталь його справи. Його "завербував" Сергій Пилипенко, Плужанський батько, який уже давно був на засланні. У Пилипенка під час його слідства вимусили "вербовку". Справу Пилипенка закінчили, його заслали на Північ умирати, а вербовку тримали про запас. Через кілька років, в 1937 році вийняли, бо прийшов час і на ту категорію людей, до якої належав Воскобійник. Кінець відомий. Воскобійник усе підписав, що вимагали.
І от прийшов час — собирайсь з вещами.
Коли Воскобійника забирали з камери, був грудень.
Мій батько вистояв кілька ночей під тюрмою з передачею. Передача була невесела, але потрібна — все речі для табору, теплі речі.