Якби ще Дзюба знав, що вони дійсно золоті! Зі свого боку Обормоти ж не підозрівали, що своїм відвідуванням Луб'янки вони зобов'язані цьому довготелесому капітанові, що стояв поруч з ними на площі Маяковського.
– Отже, для знайомства, – багатозначно кляцнув пальцями старший Обормот і натис кнопку.
За хвилину на столі вже стояв коньяк і ще дещо, і гостинні близнюки частували, від щирого серця, свого нового знайомого.
– За Країну Чудес! – проголосив перший тост Іван Обормот.
– За неї! – підніс чарку капітан.
Збоку компанія виглядала дещо кумедно, бо близнюки були невисокі на зріст, а Дзюба стирчав з крісла так, ніби й не сидів. Іноді природа любить пожартувати – це її витребеньки.
Поки виголошувалися тости, Дзюба ламав голову над питанням, як вийти з того паскудного становища, в яке він трапив. Як стежити за близнюками, коли ті знають його в обличчя? Хоч це було й соломонове питання, та нема таких фортець, котрих не взяли б більшовики. Дзюба ледве не стукнув себе по лобі і ледве не вигукнув: евріка!
– Прошу пробачення, – сказав він, раптом надавши обличчю сумного виразу, – прошу пробачення, але я мушу виголосити тост за мою... мою тьотю.
Голос капітана навіть трохи затремтів.
– За упокій чи за многая лєта? – не зрозуміли брати.
– Ні за те, ні за інше. Я загубив свою тьотю ще під час війни. Доля її невідома. Отож вип'ємо за ні те, ні інше.
Коли випили за "ні те, ні інше", Обормоти співчутливо сказали:
– А чи не пробували ви, шановний товаришу, пошукати вашу шановну тьотю? Може, вона все ж знайдеться?
Дзюба сумно похитав головою.
– П'ятнадцять літ шукаю. Все даремно. Цього року вирішив перевернути всю країну догори ногами, а знайти мою бідну, улюблену тьотю.
Дзюба навіть розчулився і підніс носовичок до очей. Те ж саме зробили й Обормоти.
– Я навіть залишив роботу, щоб мати для розшуків більше часу, – провадив далі капітан. – Усі свої заощадження кинув я на цю благородну справу.
– У Москві ви теж у цій справі?
– Еге ж. Отак і їжджу по всій країні. І їздитиму, поки не знайду своєї бідолашної тьоті.
– А що, – сказали Обормоти, – приєднуйтеся тоді до нас ми теж їздимо по всій країні. А в компанії воно, знаєте, якось веселіше і певніше.
Дзюба похитав головою.
– Не знаю. Не знаю, чи зійдуться наші стежки-доріжки. Ви в одній справі, я в іншій. Але дякую, щиро дякую.
І капітан сердечно потис близнюкам руки.
***
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Про те, що гроші всюди гроші, і дещо про "Голубого коня"
Півтораівана був дуже задоволений, що так спритно, як йому здавалося, поставив усе на своє місце. Тепер він був упевнений, що Обормоти постійно будуть під його пильним наглядом – головне, без зайвої мороки. У свою чергу Обормоти і не підозрівали, кого пригріли вони біля себе, на своїх грудях, у своїх серцях. Вони щиро співчували капітанові, що втратив свою улюблену тьотю і шукав її по світах, як Орфей Еврідіку. Близнюки навіть виділили певну суму, щоб підтримати його матеріяльно. Звичайно, це було зроблено в коректній формі, щоб, бува, боронь Боже, не образити Півтораівана. Півтораівана не образився, а просто поклав паку грошей у кишеню, у чому Обормоти побачили прояв простоти, і ця риса їм сподобалася.
Обормоти мали постійно при собі солідний акредитив; тому їм було приємно робити кому-небудь грошові послуги. Вони тринькали гроші наліво й направо, але в розумних межах, щоб не привертати до себе зайвої уваги і, головне, не образити почуття славних країнчудесівських громадян.
Уся обслуга готелю – від портьє до перукаря – діставала щедрі чайові, і тому братів усюди зустрічали і проводжали теплою посмішкою. Навіть директор готелю, досить приємний товстун, одержав на день народження коштовний сувенір, а пані директорова, ґранддама з бюстом номер шість – чудове кольє. Загалом, Обормоти користувалися такою пошаною і любов'ю в готелі, що всі боялися тільки одного – як би брати не залишили передчасно готель. Навколо Обормотів панувала атмосфера виключної уваги, якої, мабуть, не мали й дуже впливові особи. Хто такі Обормоти., звідки Обормоти, чому тут Обормоти? – ніхто не виявляв до цього цікавости, навіть міліцейський чин, що наглядав за пропискою в готелі і носив у кишені обормотівський срібний портсигар. Звідси напрошується висновок – гроші всюди гроші. Єдине, що лише вимагається – стояти осторонь від політики. Не упхалися б Обормоти на площу Маяковського межи ті поети – не трапили б у поле зору всевидющих і всемогутніх Органів. Сиділи б у "Метрополі", мов у Бога за пазухою, оповиті золотим серпанком, панацеєю від усяких злигоднів, які тільки можуть спіткати людину. Дякуючи Богові, часи Йосипа Мудрого відійшли в минуле безповоротно! На віки вічні. Настали золоті часи Микити Немудрого. Тепер можна було вже вільно лаяти Йосипа Мудрого – хоч на вулиці, хоч деінде – не чіпаючи, звісно, Микити Немудрого. З цього боку в Обормотів усе було гаразд – як досвідчені політики і твердолобі марксисти, вони добре знали, коли кричати "осанна!", а коли свистіти; коли трубити атаку, а коли бити тамаду. Еквілібристика в житті за всіх умов дорівнює успіхові. Ця нескладна арифметика була основою обормотівської концепції. А коли до цього ще додати грошовий мішок? Боже мій, чого не зроблять три голови! Усе ж три – не одна. При такій концепції. З таким Мішком... "Метрополь", безсумнівно, грав ролю своєрідного індикатора у визначенні всіх про і контра обормотівської концепції. Те, що біля Обормотів завжди крутилися молоденькі дівчатка, нема чого й казати, інша справа, що почали звідкись виринати підозрілі молодики з досить недвозначними пропозиціями. Обормоти навіть гарчали "каррамба!", хоча молодики й хизувалися тим, що вони не просто абищо, а навіть мають клієнтуру у Великому театрі.
Скоро якимось побитом Обормоти раптом опинилися в центрі уваги золотої молоді. Брати не цуралися товариства (частково з-за характеру, а головне, з-за "диявола-логіка", що покликав їх до вивчення навколишнього), тому не дивно, що вони досить по-товариськи поставилися до якогось бороданя, коли той зовсім по-приятельськи бахнув старшого Обормота по плечах.
– Послухайте, старики, може приєднаєтеся до товариства? У нас чувіхи – во! А ви, я бачу, кучеряво живете. Беґ пардон, можете бути спок: ми не щось, а з кращих сімей країнчудесівських мультимільйонерів. Так що все о'кей!
Мультимільйонери? тут? у Країні Чудес? Це було для Обормотів відкриттям, і вони охоче погодилися поділити товариство країнчудесівської золотої молоді.
– Простота! – поплескав бородань по плечах Обормотів. – Не знати таких речей! Простота! Ну, потопали.
Пильний капітан Дзюба глянув на це знайомство під кутом зору досвідченого розвідника. В нього не було сумніву, що ця зустріч зовсім не випадкова, як здається на перший погляд. Підозрілі Обормоти зустрічаються з підозрілим бороданем. Тут було над чим замислитися. "Ну, Дзюба, – майнуло в капітановій голові, – і твоя черга, вперед! Тореадор, готуйся!*"
Перед ним постала серйозна проблема: як здійснити нагляд за цією компанією? Немов ідучи назустріч капітановим намірам, Обормоти подбали й про це.
– З нами цей джентльмен, – зупинили вони бороданя.
– Оцей?
– Оцей.
– Ого! нічого собі дрючечок, – глянув бородань на Півтораівана знизу догори. – Дядя Стьопа, будь здоров!*
Потай капітан вилаявся: "Ну, трапив би ти мені до рук!" Та треба було тримати свої почуття при собі. Півтораівана перегнувся навпіл і засюсюкав:
– Привіт, малятко!
Усі засміялися, і статус кво було збережено.
Мешкання, куди їх привів бородань, складалося з чотирьох кімнат. Це були апартаменти одного значного, дуже навіть значного папи, який десь літав у відрядженні, тому папині дітки мали можливість вільно розпоряджатись усіма кімнатами. Коли Півтораівана зрозумів, куди він трапив, його навіть піт пройняв. Капітан не любив, коли у справі фігурували надто поважні особи. Це завжди все ускладнювало і могло мати небажані наслідки.
"А що, як...", – раптом закрутилося в капітановій голові.
Від того "як" у нього навіть подих сперло. Чим чорт не жартує: може, знов якась кремлівська катавасія? Чи давно витурили трьох значних і четвертого, що до них притулився? Ай-вай, скільки тоді з Органів повитуряли! Від такого припущення в очах Півтораівана навіть світ закрутився.
Не встигли Обормоти роздягнутися, як їх уже оточило кілька бороданів. Тут тільки близнюки зауважили, що ті бороди ховають фізіономії звичайнісіньких молокососів. У кожного в роті стирчала солідна люлька і чаділа так, що в носі крутило. Під стать їм були й дівчата з такими фризурами, які можна було собі тільки уявити: "я в мами дурненька", "я з печери", "вошива хатка", "полюби мене, Гагарін" і навіть "розлюби мене, Гагарін, полюби мене, Титов". Найпристойніша з них була типу "кінський хвіст", дещо архаїчна. Однак усе те побивала фризура а ля кацапо: "я лєтєла с сєновала – тормозіла головой".
– Леді і джентльмени, – загаласував один з люлькою. – Пліз. Дозвольте рекомендувати: сеньйори Обормоти. Якщо Бог один у трьох особах, то сеньйори являють собою три особи як одну. Месьє ЗюбА, близький родич дяді Стьопи і, таким чином, поета Міхалкова.
– Ну, це для мене забагато чести, – проворкотів Півтораівана, бажаючи одразу попасти в тон, щоб не пасти задніх. – Конґретулейшн*.
І він навіть підніс догори обидві руки, стис долоні і помахав, як це робив на параді Микита Немудрий.
Це зразу встановило контакти, і присутні загаласували, кожний по-своєму.
– Леді й джентльмени! Уан мініт! – замахав руками той же бородань. – Рекомендуючи сеньйорів Обормотів, повинен зауважити, що сеньйори нещодавно з Арґентини. Віва!
– Віва!. – загорлало все навкруги.
Після цього кожен по черзі потис Обормотам руку.
– Просимо виголосити по-еспанськи спіч! – запищало якесь дівчисько.
– Просимо!
Звичайно, Обормоти задовольнили прохання присутніх і виголосили спіч по-еспанськи. Півтораівана ледве не застогнав. Він ні бельмеса не розумів по-еспанськи і підозрівав, що спіч не що інше, як добре розроблений код. Хоча кишені в нього були напхані мініатюрними. маґнетофонами, він, як не крутився, не міг знайти зручний момент, щоб намацати кнопку. Тепер капітан був майже упевнений, що його провели.
"Ну, голуб'ята, не знаєте ви ще капітана Дзюбу", – тішив він себе, розуміючи, що більше нічого йому не залишається.
Обормотівський спіч викликав фурор.