Привезли продуктів щедріше, ніж звичайно, голова намовив приготувати святковий обід. Бо це ж прощальний, тож хай він лишиться в пам'яті лісівників надовго.
Вже намети, згорнуті та ув'язані, лежали гіркою на березі, неподалік води, до них тулилися рюкзаки, авоськи, господарські сумки. Хтось іще купався наостанку, кілька чоловік змагалися на веслах двома човнами, дехто подався в село, а Сороканіжка кликала друзів завітати до лосеняти.
Охочих набралося з десяток. Вирішили йти не прямою дорогою, а ярами, потім польовим путівцем, як колись у дощ їхав машиною Лебеденко з Миколою Петровичем. Там, над спуском у байрак, є кілька молодих осичин, лосеня дуже полюбляє їхнє листя. От і наламають та пригостять на прощання.
Так і зробили.
Як воно підросло — це сіре вухасте красеня за цей час! Витяглося в ногах, шия подовшала, все якось округлилось. А от у очах вирлооких так і лишилося чи то здивування, чи запит, або, може, докір.
— Це ж і наше вже таке,— шепнув Сагайдак Сороканіжці.
— Мовчи,— порадила дівчина,— бо знову почнеться...
І показала косим поглядом на Романа та Онисима.
Але Роман, хоч і не чув того застереження школярки, зітхнув:
— Бач, Юрку, скільки суму в його очах... А були б удвох, веселіше б жилося.
— Не скупися, Романе,— озвався Сагайдак.— Повір, що коли б це собі, ніколи б не посмів їх розлучати. А для дідуся Тото...
Росина, почувши ту розмову і побоюючись, що вона знову може скінчитися негарно, постаралась відволікти їхню увагу. Годувала вуханця осичиною, чухала під нижньою губою, казала:
— Романе, а коли ми його випустимо на волю?
— Випускати? — насторожився Сагайдак.— Щоб Гемор вкоротив віку?
— Тепер уже дзуськи, не насмілиться,— сказав Онисим.— Триста карбованців на вулиці не валяються...
Роман зайшов у загороду, поклав у кормушку принесеного гостинця. Тварина зовсім не боялася хлопця, ступила ближче, почухала об його спину голову, наче похвалила за дарунок, і почала смачно їсти.
— Випустимо обов'язково,— мовив потому хазяйновито старший лісничий.— Бо де хто народився, там і жити мусить. Але хай ще трохи підросте.
— Дамо їй волю восени,— запропонував Сагайдак.— Як прийдемо садити дерева.
На зворотному шляху Росині дуже хотілося побігти з Юрком, як це було колись, на Козацьку Могилу. Але тепер уже не стояло стіною жито. Все було скошене, прибране, ніде й заховатися. Та й ішли щільним гуртом. А крім того знала, що те зникнення змусить нервувати Сороканіжку. Завдавати ж комусь болю не хотілося, бо й самій гіркотно на душі. Тому запрошувала все товариство.
— Із синьошийкою попрощатися ж треба,— переконувала.
Погодились. І йдучи стиха співали. А на могилу підіймалися скрадливо, щоб не налякати пташенят. Але гніздо виявилося порожнім, певно, діти синьошийки вже випурхнули у світ широкий.
Роман опускався в заглибини — ями, порослі зелом, що й понині помітні на самій маківці високого гостроверхого пагорба.
— Оце ж тут, мабуть, лежав Костя Смехов, повзав Іван Кочубей...— казав задумливо.— Може, й понині десь у землі ховається його портсигар з комсомольським квитком та орденом Слави?
І хлопець уже заходився розгортати сиві кущі полину, жорсткої нехворощі, намагався колупнути носком черевика злежалу землю.
Онисим безнадійно махнув рукою:
— Стільки років минуло відтоді. Та й чи був взагалі такий Іван Кочубей?
— Невіра ти, Онисиме,— починав сердитись Роман, але все ж із обвалених, зарослих полинами окопчиків виліз, мружив око, дивився на старі берези, що яріли листом у байраку довкола Білої Криниці. І лісницький будиночок видно. Хлопцеві вже уявлялося, як там стояла фашистська батарея, біля гармат походжав німецьвартовий, і Костя Смехов, сміхун і гармоніст, усе те бачив оце звідси, з могили.
Поряд із ним зупинилася й Росина і теж дивилася туди, в бік шкільного лісництва. Тільки бачила зовсім не те, що хлопець, і чула, мабуть, інше. Пам'ять повертала їй ту днину й мить, як були тут удвох із Сагайдаком та обіцялися одне одному завжди лишатися мов брат і сестра.
...Обідали того дня з незвичним запізненням. Одне, що їсти нікому чомусь не хотілося. А друге, що майже всі школярі розбрелися і не поспішали повертатися. Та й на кухні трохи забарювалися — страви готували не звичні, буденні, а святкові, і не лише для городян, але для всіх лісівників.
Коли куховарки сказали, що в них усе готове, можна бідо столу сідати, Микола Петрович розпорядився сурмачеві трубити збір. І вже заспівав, переливчасто та клично, піонерський горн, луною перегукуючись по всьому яру, скликаючи лісничат-трударів. Із села, з поля заспішили на той клич. Навіть Лебеденко звідкілясь почув, невдовзі уже спускався газиком у вибалок.
Обід був таки по-справжньому празниковий: з карасями в сметані, з варениками, пампушками до меду, ситром, квасом та іншими частуваннями. Голова колгоспу на початку сказав кілька слів, дякував школярам за працю, запрошував городян приїздити восени бодай на день-два, коли будуть засаджувати оті нові тераси. Бо ж то й не лісівник, хто не зігріє деревце своїми долонями, не розправить коріння у ямі та не засипле її землею, не дасть тому дереву життя.
Кілька разів за час обіду Гемориха чогось витикалася із-за хліва, стояла в нерішучості, згорнувши руки на животі, і поверталася назад у двір. Але за столом ніхто того не помічав — в усіх були свої клопоти, свої думки.
Незабаром по обіді у яр спустилися два автобуси, і школярі почали вантажитись.
До Сагайдака підійшла Росина.
— Юро,— взяла його за руку,— ходімо зі мною в будиночок на хвилину.
— Чого?
— Побачиш.
Вони не пішли, а побігли. Не притишили кроку навіть тоді, як скакали по східцях-уступах.
— На ось,— сказала дівчина, хвилюючись, коли вже були в кімнаті.— На згадку...
І подала велику білу коробку, завбільшки з учнівський портфель.
Юрко взяв. Підняв кришку. Там, на пухнастій білій ваті, лежала колекція пташиних яєчок. І біля кожного — папірець із написом чиє.
— О,— здивувався, вражений,— спасибі, Росинко!
Підняв погляд, а в дівчини промінь жаркий на щоках і очі сяють.
— А ще,— метнулася до клітки на стіні,— ми з тобою заневолили оцю зозульку як агресора. Давай удвох і волю їй дамо.
Поки Юрко та Росина поралися біля пташини, коло автобусів уіке закипало школярське буровиння — прощалися, тисли руки. Дехто встиг і місце зайняти і, висунувшись із вікна, все ще домовлявся про листи, майбутні зустрічі.
Коли вийшли на ганок, Росина простягла Юркові клітку:
— Виймай,— попросила.
Сагайдак відчинив дверцята, просунув у них руку, піймав зозуленя, яке не дуже-то й тікало.
— Ну от,— сказала дівчина, погладжуючи пташину по голові, тимчасом як Юрко тримав її двома руками,— пора вже й тобі пробувати крила, тренувати їх. Щоб восени, коли всі птахи рушать у далеку дорогу, в ірій, ти не відстала, не загубилася. Бувай здорова! Чи, може, ти й літати не вмієш?
Юрко розняв руки. Зозуленя випросталося, звелося на ноги, стріпнулося все, розправляючи пір'я, і нараз пурхнуло. Пролетіло під обвислим віттям беріз і десь зникло між молодими посадками.
Автобуси вже готові були рушити в путь. Один із них просигналив. Сороканіжка стояла на березі озера і, приклавши до рота рупором руки, кричала:
— Ю-у-ро-о!
Виявляється, дівчина зайняла й Сагайдакові біля себе місце, крім того, встигла нарвати цілу авоську конюшини їхньому, міському лосеняті і, коли Юрко врешті прибіг із Росинчиним по
дарунком, пропустила його до вікна, сама сіла скраю.
Вже машини рушали. Сільські школярі юрмились обабіч, щось гукали, махали руками. Тільки Росина, що стояла надворі біля Сагайдакового вікна, не втрималася, вирвалась із школярського натовпу, пішла геть берегом озера, аби ніхто не помітив осоружних сліз, які покотилися в неї з очей.
7*
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВІРНІСТЬ
По приїзді в місто Галя-Сороканіжка, Юрко та Жорка зразу ж подалися до дідуся Тото. А там, за будинком, на невеликому подвір'ячку, ціла вистава: на лавках, старих циркових ящиках і просто на асфальті сиділи глядачі — вихованці якогось дитячого садка та хлопчики й дівчатка з вулиці — сміялися, аплодували. Перед ними у чорному фраку, що якось мішкувато сидів на худорлявій фігурі поверх білого жилета, виступав дідусь Тото із своїми вихованцями. Помітивши нових гостей, мовчки вклонився. А ті були здивовані баченим. Не тому, що зустріли тут дітей, яких веселить циркач. Таке трапляється дуже часто. їх збентежив одяг старого дресирувальника. Артист ніколи раніше не одягав вбрання із свого давнього циркового гардероба, лишався найчастіше в білій сорочці з метеликом. А сьогодні...
Галя з хлопцями і собі присіла на реквізитному ящику, що стояв трохи осторонь. О, дідусь Тото і справді якийсь незвичайний. Він так молодо грає в м'яча із старою мавпочкою Хавою, такі дотепи сипле, так хвацько разом із песиком Ігриком пританцьовує, ніби йому тільки двадцять чи двадцять п'ять років, а не всі дев'яносто. І все ж Юрко встиг помітити, що навіть і в тих веселощах очі дідуся Тото чомусь виповнені сумом.
Притомившись, старий сів у крісло і, погладжуючи мавпочку, яка примостилася в нього на плечі, тихо сказав:
— Колись у мене на арені виступало двісті дресированих чотириногих помічників. Даруйте, я трохи помилився, бо не всі вони ходили на чотирьох. Гуска Перекупка, індик Фюіть, качка Вахтерша, базарні цокотухи — кури та інші пернаті рухалися, звичайно ж, на двох. Тепер із того великого сімейства залишилося тільки сімнадцять. Але сьогодні ви побачите обов'язково кожного з них. Неодмінно. Вельмишановний папуго Круть, ваша черга!
І тьотя Іра, теж уже немолода дочка дідуся Тото, в чорній сукні з чорною стрічкою на голові поверх темного волосся, злегка припорошеного сивиною, подала дідусеві Тото клітку з птахом.
Уже почало сутеніти. Спалахнули на вулицях вогні, і тьотя Іра ввімкнула на балконі другого поверху електролампочку, а також тут, на стовпі, посеред двору, а дідусь викликав до себе все нових і нових своїх вихованців.
Врешті вистава скінчилася. Дідусь Тото дякував своїм малим глядачам, потім проводжав їх аж на вулицю за хвіртку.
Повернувшись, сказав Галі, Жорику та Сагайдаку з якоюсь зажурою в голосі:
— Як я радий, що ви сьогодні прийшли до мене... Як я вдячний вам!
Юрко знову помітив в очах старого артиста сум.
— Чи наша знайда жива, дідусю Тото? — сказав стривожено.— Ми їй гостинчика привезли.
— Жива,— тихо зітхнув артист.
— То, може, почастуємо її?
— Можна.
Дідусь пішов відмикати сарай.
"Він навіть замкнув лосеня,— подумав Юрко, несучи авоську.— Цього ж ніколи вдень не робив...