А тоді:
— Іване, слухай, ти сказав мені колись: "Залиши кулю чубарикові"!
В його зіницях загойдалися на вітрі смереки...
— Тобі? Я не знав, що це тобі! — збентежився.
А голос у Романа тремтів та рвався:
—Іване.. Іване, будь спокійний: від тієї кулі згинуло їх багато! Урядовці на пристані не знали, чого ці два молодики впали один одному в обійми і не давали проходу іншим прибулим...
***
Іван Більчук розплющив очі і насамперед ствердив, що небезпеки немає і шукати зброї при поясі зайво. Опісля відчув, що лежить на твердому ґрунті — не на кораблі, і не в залізниці, і щойно по цьому усвідомив, що він вчора вночі вже приїхав.
— Іва', ти ще спи...
— А ти?
— Йду в місто за орудками... Ти ж перебери командуванням над усім ліжком і спи, поки не навкучиться. І так ще сніданку немає.
— Мені вже якраз навкучилося! — Іван трохи піднявся на ліжку. — Не буду ж я їсти твого хліба! Треба мені щось робити!
— Коли хочеш знати, то жде тебе тут поважна робота, але не за хліб...
— Ну?
— Ти перебереш провід нашої пластової групи.
— Я?
— Ти ж пластун!?
— Спитай пстругів у Лімниці!
—Отже бачиш! А правду кажучи, то ти вже здавна був нашим отаманом.
— Цікаво, як я це робив?
— Бачиш, у нас був з самого початку такий отаман Воля, що, невидимий, давав нам вказівки в листах. Як він хотів, так ми і робили. Він вдержував малих у постійній напрузі...
— Воля, кажеш?
—Воля в розумінні мети наших змагань і воля, що є в кожній людині; воля жити власним життям...
— Непогано ти продумав! Та при чому тут я?
— Отаман не може бути довіку абстрактним поняттям, хоч досі мої малі вірили в нього, кожне по-своєму... Розумієш, бажання бачити ідеал втіленим, знайти видимі символи для невловного лежить глибоко в людській психіці. Особливо ж у психіці молоді... Вони вже доволі довго вірили, не бачачи...
— Але змилуйся — що ж вони в мені побачать?
— Твоє життя було кожної хвилини згідне з цією Волею. І тому маєш повне право заступати її.
— Знаєш, про це можна багато говорити... Вияв волі — це чин, не терпіння, а мені чомусь так багато доводилося зазнати останнього, починаючи від побоїв у другій гімназійній, під час пацифікації...
— Та хіба не бачили Карпати і твоїх діл?
—Ну, нехай уже буде так, — але хто був цим отаманом досі?
— Ти ще не догадався? Або я, або...
— Або хто? "Весна"?
— О, "Весна" — прекрасна дівчина, але вона ще сама вимагає великого вкладу праці, поки стане справжньою людиною.
— Так хто ж тоді?
— Наша найкраща подруга. Я справді не стрінув ще досі нікого, хто вмів би давати людям стільки доброти, хоч сама вона її ледве чи зазнає.
— Чому?
— її батьки зостались у Львові. Вона була в дивізійних медсестрах. Вісток від батьків немає...
Іван здригнувся, але не сказав нічого.
— А не одружується, бо не може забути свого судженого, що згинув під Бродами...
Іван піднявся на лікті:
— Згинув?
— Почула від очевидця, що його поцілили відламки ручної гранати — просто в лице.
— Як її на ім'я? — знетерпеливився Іван.
— Марія... — відповів ніби байдуже.
Іван сів на ліжку, що загрозливо затріщало.
— А на прізвище? На прізвище?!
— Лисовецька...
— Боже, Міма! — Іван зірвався на рівні ноги.
— Так, Міма... — і Романові стало нараз дуже жаль, що ця хвилина могла бути лише один раз.
— Ромку, ходім до неї!
Насилу здержав його:
— Та пожди, гов!
Рвонувся:
— Я не буду ждати!
— Хочеш іти до Міми ось так — у піжамі?...
Стояли один проти одного і сміялися так сердечно, як сміялися, може, тільки колись у дитячі роки, коли життя було таке безжурне!
Минала хвилина, а вони все ще сміялися до сліз, коли нараз... Ніби нічого. Іван тільки захлинувся від сміху і почав кашляти. Але через хвилину схопився за груди, а кашель стрясав ним дедалі частіше. Шрам на лиці почервонів, і жили на висках набрякли. Похитнувся і був би впав, якби Роман не підхопив його. Притягнув ногою крісло і посадив його. Кашель посилювався, і за кожним разом Іванове лице перекривлювалося болем.
— Іване, я біжу по лікаря!
Не міг промовити ані слова, тільки нетерпеливо відмахнувся рукою.
— То я попрошу сюди Міму... Вона тебе вилікує: вона все зуміє... — швидко говорив Роман, сам не свій від страху.
Але Іван тільки схопив його за рукав, поглянув благально і знов зайшовся кашлем.
— Ні, ні, коли не хочеш, я нікуди не піду! Ну, бачиш, тобі вже краще... Зараз буде все в порядку. Тобі треба покластися...
Так, обіприся добре на мене. Добре обіприся, не бійся...
Іван лежав, простягнувшися, на ліжку і очима без всякого виразу глядів на стелю.
— Іване, може, подати тобі води?
Тихо.
— Іване...
—Бачиш... бачиш, яка потіха буде з мене вам усім... (Віддихав скоро і нерівно)... і... і Мімі...
— Ото знайшов добрий час, щоб цим журитися! Не говори... не говори так багато, щоб знов...
І Роман знову злякався того порожнього погляду на стелю. Сів біля нього, поправив накривало.
— Іва', ти чуєш, як шумлять смереки?
— Де? — вишептав насилу.
— Кругом нас... Папороті по коліна, а по хвої так легко ступати... Стовбури дерев рожевіють у ранковому сонці...
Не міг розпізнати: чув його Іван, чи ні?
— Зійдемо на край ліса. Бачиш: село... ґражди, вориння, церковця під ґонтами... (Сам добре не розумів, що хоче сказати,
але знав, що мусів говорити). — Дзвонять дзвони...
Лице Івана було нерухоме, і тільки уста заворушилися:
— Дзвони забрали...
— Не всі, Іване! Ще досить їх похованих: по днах ставів, у землі... Я сам помагав не один ховати. А тепер їх повісили на дзвіниці, і вони дзвонять...
— Не заберуть? — спитав здивовано, мов зі сну пробудився.
— Ні, їх уже немає! Ти розумієш: це ж ранок, поворот, воля!
Іван підвівся трохи і зараз же впав на подушку.
— Я вже не дійду... — вистогнав.
— Пусте, Івасю! Ми ж не самі... З нами наші малі, оті, що в них в очах спіє наша мрія... Вони кріпкі, як молоді дубки. На них можна обпертися...
— Коли? — кинув ніби байдуже, недбало, але Роман добре вичув, скільки змісту було в цьому питанні.
— У майбутньому, і колись давно... і тепер. Кожною хвилиною нашого життя ми творимо засновки тієї однієї хвилини.
Іване, чуєш?...
— Кожною... — повторив як дитина, що з переконанням повторює все, що почує. І примкнув очі.
Роман піднявся навшпиньках.
Від дверей оглянувся ще раз, як дивляться на святу ікону.
Іван дрімав, а в кутиках зболілих уст блукала усмішка.
Без шелесту відчинив двері і бігцем метнувся до отця Боринського: позичати грошей на лікаря.
***
Соняшні зайчики бігали по листі, а Роман згадував на ходу, як Іван встав другого дня і сказав: "Пусте, Ромку, я здоровий!" (А, може, той лікар таки трохи поміг? Хто його знає!).
Міма щебетала весь час, йдучи стежкою побіч Романа:
— Подивися, як наші "малі" підтягнулися в таборі! Ледве їх пізнати можна! "Встають, наче поросль струнка і густа"...
Він мовчки слідкував за "малими", що шукали по лісі знаків.
— Ромку, чого ти знов так нахмурився? — не давала йому спокою.
— Думаю...
— Про що?
— Гарне питання! Думаю, як дивно не раз буває... Є такі діла, що коли раз хтось їх вчинить, вони набирають свойого власного буття і живуть та ростуть самі собою...
— Говориш про якийсь конкретний випадок?
— Можливо...
— Знов таємниці? Ви всі якусь "замисль" на мене маєте...
Сьогодні Тамара щось торочила, що має бути стріча з отаманом Волею.
Аж підскочив:
— Хто тобі це казав?
— Ти ж чув: Тамара.
— Сорока вона!
— Отже таки щось є...
— Так, щось є... Безумовно—вони живуть далі, навіть майже незалежно від золі людей...
— Слухай: почав, то кінчай! Хто перший вчинив це "безсмертне" діло?
Усміхнувся загадково:
— Отаман Воля!
— Це знов у переносному значенні?
— Ні, в дослівному...
— Наш отаман! — нараз заверещали Борисик і Богдасик.
— Ну, не казала ж я, що ви всі... — і Міма замовкла. В зелених переливах сонця стояв на полянці Іван, а кругом нього — знерухомілі від несподіванки діти.
Роман уже хотів звітувати йому, як були умовилися, коли нараз ліс почув такий голос, якого ще не чув досі ніколи. Міма навіть не скрикнула, а проридала:
— Івасю! — і кинулася до нього. Він припав лицем до її долонь.
Романові зійшло у всесвіті ще одно сонце. Якнайшвидше відпровадив усіх — будувати ватру...
***
У ватрі жевріли поліна, а Орко весь час поправляв щось біля них, але так тихесенько, щоб ніхто не пропустив ні слова...
Перед ватрою красувався на подушці з моху їх напис: "Україна". Хлопці сиділи "по-таборовому" — обнявши коліна руками, а напроти Тамара тулилася до Міми. Христя звинулася клубочком поміж ними і підперла рукою задуману голівку. Борисик і Богдасик блискали очима, мов вовченята, з-за плечей Романа.
А Іван напівлежав, обпершись на рушницю. Його мазепинку Тамара прикрасила китичкою ягід, що дуже нагадували калину. Ліс поводився якнайтихіше, бо не хотів перешкоджати його словам:
— Тямлю, багато разів доводилося мені сидіти отак біля повстанських ватер. Як ви тепер, спочивали ми біля огню зі зброєю в руках, готові в кожну хвилину свідчити нашими ділами про Правду...
Роман ледве міг повірити, що цей могутній козарлюга був його Іваном. І як він міг ще три дні тому лякатися, що несподівана вістка могла б його...
— Кожне із вас взяло зі собою одну букву. І після довгих подорожей та пригод привезли ви їх сюди і склали з них слово, що й досі було вам законом у вашій праці... Так і ми всі: кожний із нас — це одна невідривна частинка того Великого, що з сорока п'яти мільйонів творить напис "Україна". Тільки разом мають вони своє значення...
Роман відчував, що на всіх спливає якийсь дивний настрій. Такого ще не було ніколи...
— Ви, Борисе і Богданку, народилися на Словаччині. Ти, Христуню, ледве говорила, коли довелося тобі покидати Батьківщину. Ви всі ледве пам'ятаєте її, Вона у вас — на межі дитячої казки і дійсносте. Проте не можна й думки припустити, щоб через це ми перестали бути отими живими, необхідними частинками України. Ми ними народилися і повинні бути за це вдячні Творцеві...
Роман слухав і сам дивувався, що всі його труди останнього року набирали нового значення, складалися в оправдану внутрішньо цілість...
— Тобі, Христю, розказувала сестричка Міма казку про матір Україну та її донечок, що розбрелися по світі. Вас, старших, учив пан професор про минуле нашої землі. Так і треба! Але затямте, що Україна — це не лише минуле та далеке, не лише казкові спогади дитинства: Україна — це сьогодні, що вимагає від нас постійних зусиль; Україна—це завтра, що буде настільки світле, наскільки ми зуміємо його таким зробити...
— Тут, де ми живемо, бачите мир і вдоволення.