До смертної години дивувався, чому після революції так мало змінився світ. Слово "революція" він вимовляв ще врочистіше, ніж слово "Господь". Вже було йому за сімдесят, коли помер. Півстоліття чоловік силкувався второпати, де живе. Марив державою сонця... Його неважко зрозуміти. Видів криваві ріки, то як примиритися, що пролилися марно? І це — після революції сорок восьмого року! — вигукував він чи зітхав скрушно, наче світ почався з сорок восьмого року. — І це — після революції!.." Не мали чим сплатити податки, поліцай виносив з хати кожухи, рядна, турецькі хустки, а батько йому: "І це після революції!.." Що ви думаєте? Поліцай нагородив батька таким запотиличником, що досі здригаюся. Що ж, він видів силу, він видів народ у революції, але до його свідомості не доходило, що це ще не перемога. Тому народові потім пустили кров і заштовхали до клітки. А старий мій схлипував: "І це — після революції!.." Шкода мені колекції гімнів. Я гадаю, що через цей хаос наші серця так залубен і ють, що лиш тими гімнами і збудити їх можна буде. Ох, таке-то! Треба трохи поспати. Я вас утомив? Ні? Слухати нині, мила моя, тяжче, ніж говорити. Слово падає в рану. Ох, таке-то... Спокійної ночі, мила моя...
— На добраніч.
Поїзд на хвилину зупинився біля порожнього перону і поскрипів далі, мов намагаючись відтворити веселе теленькання станційного дзвінка. Марта витерла сльози і глипнула в тьмяну, ледь біліючу, безвість, що чогось видалася їй порожнім сном. "Ой, — подумала вона, — схоплю Таєм-ничку за пазуху і — назад, до Юліана. Коли б лише нічого не натворила. До Юліана. Розривається серце, не можу без нього. А я йому як потрібна! З кожним новим арештом стає душевно обважніліший. Хіба не станеш!.. Забрали якусь частину м'якості, сердечності. Обсмокчуть — і лишиться як кістяк без живого тіла..."
Перед нею постав Юліан такий, яким бачила його півгодини тому. Колись у його погляді, в рухах, у виразі обличчя світилася та наступальна енергія, яка тепер зосередилась у думці, в мізку. Юліанове тіло немовби стало виконувати тільки функцію броні й оболонки. Він ніби навчився оберігати і заощаджувати свої сили. Юліан... 1 все-таки саме лише його ім'я здатне вселяти у неї віру. Ні, без нього неймовірно, немислимо важко.
Вона подумала, що, напевно, немало його здивувала, нагло вдарившись у паніку. Що ж? Вона й сама не сподівалася, що Олеся зайняла в її серці так багато місця. "Якщо ця моя тюремна Знахідка нічого не накоїла, відпрошуся у Свида на тиждень — і поїдемо до Юліана".
Яке щастя: вона застане Олесю ще в ліжку! "Скажена! Чого тобі раптом встрілило до голови?.. Миросина мама десь не зводила очей з Олесі, напихала варенням і випікає ами. О, вона кохається в кондитерстві!.. Я таки трохи навіжена..."
Вокзальний годинник показував п'яту ранку. Марта вийшла на площу, і її знову охопила тривога. Вона побігла уздовж німих, зрідка осяяних ліхтарями будинків. Думки, одна за одну жахніша, немовби наздоганяли її, і вона намагалася застановити свою уяву на плані: зазирнути додому, якщо Олесі нема, то мчати до Мирослави. "Ні, дитино моя, ти не наважилась покинути мене, скарати себе за обман... Ні..." З провулка на Городецьку вискочила бричка. Марта підняла руки:
— Зупиніться! Зупиніться, ради Бога! Візник стримав коней.
— Що таке? — спитав глухувато, мабуть, злякавшись.
— Мені треба негайно додому.
— Але ж, пані, я до варшавського поїзда.
— Я заплачу. Будь ласка.
— Я — на замовлення, не можу.
Марта застигла в наповненій гуркотом вулиці. Бричка майнула за ріжок кам'яниці, тарахкотіння переметнулося в бік середмістя, певне, відлунювали горби біля Свято-юрського храму. Марта пірнула в темні завулки, щоб скоротити шлях.
Нарешті Жовківська, Підвальна, Королівський арсенал, Марта звернула на стежку попід Княжою горою, аби не петляти вуличками-тунелями, збігла перед Марселлиним будиночком, одщепила хвіртку, дзенькнула ключами, до дверей опередь неї шмигнув Марселлин котисько. Марта тихо піднялася на другий поверх, та спохватилася, що однаково доведеться питати Марселлу, чи ніхто не приходив. Увімкнула в коридорі світло, зайшла на кухню напитися. Це була напророчена мить: заскрипіли двері, показалась Марселла.
— Це ви!
— До мене ніхто не навідувався? Марселлині очі втікали од Мартиного погляду.
— Того ж таки дня, як ви поїхали, була ваша подруга...
— І що?
Марселла знизала плечима.
— Пропала дівчинка ваша.
Марта судорожним рухом, не дивлячись, намагалася застромити ключ у замкову щілину. Марселла зробила це за неї, штовхнула ногою двері, засвітила в кімнаті.
— Казала ваша товаришка — щезла, навіть добре поріг не переступила. Попросили Олесю: "Роздягайся, клади плащик до шафи, зараз тобі постелимо, ще трішки поспи..." Товаришка — до ванькира, лиш хустку зняла, і її ніби щось підштовхнуло вийти до покою, а за Олесею і слід простиг... Не побивайтеся і не ридайте. Ваша, як там її... подруга другу добу чергує в поліцейській управі. Біжіть туди, хоч дайте їй перепочити. Знайдуть вашу дівчинку, далеко не могла зайти, а на поїзд її ніхто б не взяв.
Марта рушила крізь навстіж відчинені двері до сходів, як за привидом покійника.
— Пані Марто!
Марта покірно вернулася і байдуже спостерігала чорними провалами очей, як Текля (у гадці її зринуло саме це ім'я господині) силкується зачинити двері; машинально кинула ключ до кишені, нарешті в погляді прозирнуло запитання.
— Хотіла вам сказати... — нерішуче почала Марселла.
— Я вас слухаю.
— Учора я була в полковника Родзісада. Він саме балакав з майором Ренетом, і я мимоволі зачула: "Між арештантами, яких ми випустили, пане полковнику, справді був особливо небезпечний суб'єкт, що ховається під прізвиськом Цезар. Запала довга мовчанка, і полковник спитав: "Чим він займається?" Ренет сказав, сміючись: "Організовує у Львові підпільний університет". Полковник теж засміявся... На всякий випадок я вирішила...
— Не можу второпати, навіщо це мені,— на Мартино-му обличчі мелькнуло роздратування.
На першому поверсі в комісаріаті світилося цілими ночами в будні і в свята. Прокурені тютюновим чадом коридори, засиджені мухами жарівки, пошкрябані ослони и довгі столи і повні почекальні скарг, зітхань, стогонів крізь дрімоту, ридань. Всі намагалися зберігати тишу, та стояв гул, як у вулику, а над ним час від часу зринали викрики чергового поліцая, що сидів за батареєю телефонних апаратів: "Такий-то є? Підійдіть-но сюди!" Секретарка з вологим від поту лобом і темними від безсоння підковами під очима вручала відвідувачеві довідку, кидала до шухляди півтора злотого або давала здачу, а черговий вигукував знову: "Такий-то є? Підійдіть-но сюди!"
Марта жахнулася, побачивши стільки зім'ятих скорботою облич попід стінами. Мирося дрімала під грубою в куточку, скульбачившись, сховавши на колінах голову, щоб не разило світло.
— Мартусю, нещастя, — мовила вона хрипко. Марта почула те ж саме, що їй сказала Марселла.
— Це якась пошесть, — додала Мирося. — Дивися, скільки людей. Хтось з членів сім'ї пропав, а хтось тут днює і ночує, чекаючи вістки. Діти... — Мирося запнулась, та все-таки вирішила доказати: — Діти чогось накладають на себе руки. Навіть отсі вовкулаки в чорному дивуються. — І поспішила запевнити: — Олеся вирішила тебе злякати. Знайдеться. То що — іти мені додому? Чи дочекатися видна?
— Вже світає, іди Миросю, дякую.
— Яке "спасибі", Мартусю? Недопильнували. Мама, сердешна, геть зіплакала очі. То йду...
Марта вмостилася на Миросинім місці. До неї підійшла пригнічена журою жінка в чорному.
— У вас, пані, синок?.. Донечка?
Марта нараз захлинулась риданням, і жінка позадкувала між лави, ховаючи винуватий погляд.
— От заморока, — бовкнув якийсь чоловік за ріжком груби. — Нікому не дасть спокою. Таке ж у тебе горе, як в іншого, якого дідька лазиш!
— Найприкріше, що завше перед нещастям не добачиш якої-небудь дрібнички, — про себе мовив дідусь, що сидів на долівці, заклавши по-турецьки ноги. — От що прикро! І ніби вертиться на гадці, що саме треба зробити, але ніколи не зробиш. Це вже, добродію, бісова витівка. Тут нечистий має більшу силу, ніж сам пан Господь.
З реплік і перемовок Марта зрозуміла, що вона знаходиться у дитячому відділі. А є ще два відділи, які займаються пошуками дорослих, — чоловічий і жіночий.
— Оленько! Ластівочко! — скрикнула молода жіночка з лапастими плямами на чолі (ходила при надії). Отямилась після паморочного сну, жалісно скривилась і захлипала, повторюючи самими вустами: — Олюнько, Олю...
"Не уявляю собі нас утрьох...
Мамо, лягай і візьми мене до себе. Тут порожньо. А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди! Якби можна було не рости, мамо, я...
Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо... От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали. Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало..."
Дротино, де ти?
"З самого початку нам ведеться як з Петрового дня... Спиш, мамо?.. Ще набалакаємося. Спимо?"
— ...Знайшли в лісі... Впізнали по латочці на штанцях... "О мамо! Ми багачі, а я думала, що нам так багато всього треба... Я чекала на тебе, і не було скучно..."
Боже, відбери у мене пам'ять! А ці люди? Вони так само чують дитячі голоси. Я вже пішла б кудись..."
— Ось і пішла,— прошепотіла Марта.
"Надворі веремія, а біля нашого будинку довго крутився якийсь чоловік з парасолькою і ціпком". "Шпик".
"Дощ ляскає, як конопляний батіг... Пані! Хіба я паня?.."
Здається, вона лиш тоді й сміялася. Більше я її сміху не чула.
"Звідки беруться хмари, мамо?" "З моря. Випаровується вода і збирається у хмари". "З якого моря ці хмари, що кроплять нас цілий тиждень?"
"З Балтійського. Кропитимуть нас, доки не попливуть хмари з Чорного моря, тоді ще тиждень помрячить і виголиться".
"Так?"
"Еге ж".
"Так завжди буває?"
"Мабуть, тільки в Галичині. Може, й далі, не знаю".
"Велика земля, правда?"
"Дуже".
"Певно, того, що вона — вічна. Мамо, а чому люди невічні? Тоді вони мусили б бути ого які великі!.. Мамо, і нема на світі жодної вічної людини?"
"Нема".
"А чого Марселла згадувала якогось Вічного Жида?" "Це герой казки". "Оповіси мені?"
"Коли Ісуса страчували, його примусили нести на високу гору важкий дерев'яний хрест.