В полонині було відрадніше. Коли світ у надсаді, людині треба висоти і просторів.
Верешко хвацькувато потрясав чуприною і притоптував. Чигрин з Данилкою пливли в танку, як пара лебедів. Хлопці, опершися ліктями на ляду, п'яно гуторили про російських генералів, про війну.
— На Черемош їм не заманеться.
— Ходять чутки, що Бем-Ермолі4 готує контрнаступ;
— Фішер5, утікаючи, погрожував, що половину Буковини зашле у Талергоф6.
— Це той, що благословляв гуцульський легіон?
— Той самий пес.
Хотілося крикнути: "Замовчіть!.. Замовчіть і посидьте тихо!"
— Румунія лагодиться виступити на боці Антанти.
— Якщо на Буковину прийдуть румуни, то нас вважатимуть підсобниками Бем-Ермолі.
— А тепер Бем-Ермолі вважає нас підсобниками росіян.
— Допомагаємо?
— Так виходить.
— Знищення!
— Для всіх — зрадники... Для всіх держав світу.
— Випийте, хлопці.— Я наповнив чарки, а коли вони випили, налив знову.— Дай Боже здоров'я, хлопці! Дай Боже, хлопці!
— Дай Боже, Ксеню!
— Дай Господи!
— Нащо споюєш? — посміхаючись, спитав Кошута.
— Чого сердишся? — прошепотіла Дружана, сідаючи на ослін з другого боку.
Я підняв чарку.
— Шановна ватаго! Пропоную випити за здоров'я Юра Кошути. За те, щоб і на той рік цим гуртом рушили в полонину.
— За ватага!
— За полонину!
Мить затримавши посоловілі очі на Юровому обличчі, перехилили чарки.
— Підемо? — спитав я Дружану.
Вона кивнула, і ми подалися. Під ногами похрускувала ожеледь. Розпливлася лагідна зоряна нічка, зі смерек трусив пухнастий іній.
А вночі звіялася буря, нашуміла мені тривожних снів. Я спав скоцюрбившись, ніби пересидів до ранку пасажиром на чужій палубі, стомлений штормом. Коли засіріли вікна, босоніж, прихопивши одяг та карабін, вийшов до сіней. У темряві мною оволодів невимовний жаль. Осідлав кобилу, виїхав з осідку, мов утікач. Небо плавними лініями черкали мирні у вранішньому серпанку верхи. Вибравшись на плай, пустив уздечку. Кобила фиркнула ніздрями, наче дякуючи за довір'я, і пружною ступою потягла на узвишшя.
Минуло з півгодини. Ряди гір освітило сонце, на сніг упали довгі сині тіні від перелісків. Довкруж панувала тиша. Вдалині маячив чубатий Максимець — мов віл, розбігшись, настромив на роги копицю сіна.
З горба кобила рушила видрібцем, шматуючи блискучі скалки зашкарублого снігу. Сковзаючи додолу, скалки подзенькували дрібними дзвіночками, чиргинькали, як пили на морозі. Мені згадалися хлопчачі мандрівки в гори. Ми незгідливо жили з Кошутиним Іваном. Переманивши від мене півзграї хлопців, Іван задерикувато співав завше одної, не до ситуації журної пісеньки:
Ой тужу я, тужу, як вечір, так рано, На моїм серденьку веселості мало. Веселість, веселість, куди ж ти ся діла? На журовім мості, на билині сіла.
В Івана пробивався зворушливий заливчастий тенорок, що пасував до вічно замріяних верховин. Коли хлопці не покидали мене, Іван, сердито утинаючи мелодію, згірдли-во викрикував:
А чоботи... до роботи... ходаки до танцю... До капусти... солонини... а до каші смальцю
Я не вмів співати, і виручали товариші:
Ой продала баба вівці Та й купила бинду дівці. Бинда ясна, дівка красна, Нема зубів, лише ясна.
У словах не було й натяку на якусь Іванову ваду, та він білів од злості і вмовкав.
— Господи! — вихопилося в мене. — Нащо всі ці дурниці, коли людину мають убити? Нащо їй перед цим добро чи зло, коли їй не заповісти нікому ні розуму, ні сподіванки?
І так од війни до війни, чекаючи насильницької смерті, живуть люди. Племена і народи. Чекаючи війни, живуть жорстоко, ганебно і дико. Коли війна — людське щастя на землі неможливе. Навіть примітивне гірняцьке, де не звикати до пісного черствого хліба і пішої дороги в сотні верст заради куцої надії.
На вулиці товпилися заплакані жінки. Я їхав від гурту до гурту, вітався. Мені не відповідали, і я подумав, що заслужив неслави за те, що вчора напоїв хлопців, — може, котрийсь голову скрутив у потоці. Та в одному гурті стояла, теж заплакана, моя жінка, і я стрибнув з сідла.
— Ксеню!..
Я весь спітнів від тривожного чекання.
— Забрали худобу, Ксеню. Налетіли, як орда, загнали коней, корів, овець...
— А чоловіки де?
— В узворах. Онде вертається Крицяк з Мариничем.
— Чого стали? — крикнув я, аж виляски пішли між горами.
Крицяк попростував на осідок. Я стрибнув у сідло, погнався за ним.
— А що робити? — хрипко спитав Данило, ховаючись за вориння.
— Курей продавати! — загорланив я. — Де карабін? Крицяк зблід і заперечливо мотнув головою.
— З мене досить, Супоро. — Губи його затремтіли.
— Підеш, сучий сину! Підеш, бо уб'ю! Побачивши перед носом дуло карабіна, Крицяк упав
навколішки.
— На ноги, блазню!
Раптом околицю різонув Оленин вереск. Заливаючись слізьми, молодиця припала до мого стегна, залементувала:
— Ксеню, даруй йому! Ксеню, діти!..
Я шарпнув уздечку. Кобила крутнулась на місці, і я таки сягнув Крицяка прикладом.
— За рушницею, хирляку!
Раз по раз озираючись, Данило чкурнув на осідок до Кошута.
— Під землею знайду, коли не вернешся! — пригрозив я. — А ти чого вирячився? — гримнув на Мариничевого Миколу. — Де дробовик?
— Марш по зброю!
— Боже! — зойкнула Олена, упавши грудьми на заво-рітницю. — Порадь що-небудь, Боженьку!
З осідку видибав Юр Кошута. Очі позападалися глибоко в орбіти і дивилися незрячим поглядом.
— Що ти намислив, сину? — запитав зчужілим апостольським голосом.
— Одіб'ю товар, стариня. Одіб'ю або вернуся без голови.
Ватаг видивився, ніби побачив перед собою божевільного.
Я чвалом рушив до церкви, вдарив у дзвони. На вулицю почали виходити чоловіки. Верешко похнюплено волік за ремінь утятий манліхер.
— Збирай, Сергію, погоню.
— А ти?
— Я їх перестріну.
Я проїхав зо п'ять кілометрів і, пустивши коняку в узвір, рушив через верхи пішки. Невдовзі побачив череду. Худоба посувалась поволі, розтягнувшись на добрі гони. Ззаду і спереду їхали вершники. З годину довелося йти хребтом, відтак повернув на захід і пересік ліс. Внизу, стиснене білими рубцями криги, блиснуло плесо Черемошу. Солдати повинні були ось-ось показатися з-за кручі. Я спустився на скелю над дорогою і висипав з патронташів набої у ямку в снігу.
— Звідси вам не вибратися!..
їх було п'ятеро. Ще п'ять їхало позад череди. Я вистрілив у повітря і потряс над собою карабіном. Солдати заметушилися, та меланхолійні гуцульські воли наперли на коней і потиснули їх до скелі.
— Кидай зброю! — гукнув я.
Через тупіт копит не почув пострілів. Куля дзенькнула над вухом і колупнула стовбур смереки.
— Ось як ви забалакали! — Я прицілився.— Прости, Господи...
Один з п'ятірки, широко змахнувши руками, полетів з коня у Черемош. Солдати вдарили залпом. Нудним квилінням зацівкали кулі. Я стояв на весь зріст і ще раз запропонував мирну розмову. Мені відповіли новим залпом. Хтось із них викрикував слова команди, і ці слова означали: "Пограбуй, убий, поглумись!" У мене зціпилися зуби, руки і очі робили своє діло без участі свідомості. Я стояв на скелі, як п'яний, дивлячись, як воли, розділившись на два ручаї, минають постріляних солдатів. Далі череда лавиною накотилася на тіла.
Отямившись, я збіг на дорогу, половив солдатських коней і повернув їх головами до скелі. Воли понуро замахали рогами і теж почали шикуватися в ряд упоперек дороги. Я крок за кроком одводив коней, воли вслід за ними переступали боком, мовби виконували дивовижний танок.
Нарешті тупіт стих. Чулося тільки важке посапування тварин. Над чередою піднімалися клуби пари.
Хвіст з'юрмленого над прірвою живого стовпища ховався десь далеко між горами. Там солдати у відчаї, мабуть, лупцюють худобу прикладами і шаленіють од злості, та зрушити цю інертну масу їм не вдасться: якщо на дорозі завал, зірвано місток чи шлях перекрито гірським спливом, досить стати конем упоперек, і кожна тварина зробить те ж саме, і череду не здвигне з місця ніяка сила.
Десь за кряжем затріскотіли рушниці. Не минуло й п'яти хвилин, як череда попливла назад. Я відібрав уцілілу під копитами російську гвинтівку з відімкненим штиком.
Один з грабіжників здався на милість ватазі. Це був ще молодий, спокійний і приємний з обличчя солдат. Відповідав на запитання розважливо, зрозумілою для хлопців мовою, одначе те, що він казав, викликало дикий подив.
— Побалакай-но з ним, — звернувся до мене Юр Кошута. — Він тебе наведе на розум.
Солдат говорив про мародерство, до якого докотилася регулярна армія через недбальство генералів, мішав з болотом ім'я свого царя і хвалив нас за гідність і відвагу. Я потряс перед його очима топірцем і попередив, що зітну голову, якщо пускатиме біса. Солдат звів на мене цілком щирі сині очі й сказав:
— Я — більшовик. Ви мене розумієте? Я проти мародерства. Я проти війни.
— Чого ж ти в мундирі ходиш?
— Я за завданням партії більшовиків... Я агітую проти війни, проти всіх трьох орлів... Так, я в мундирі, але...
Сплюнувши, я гаркнув:
— Марш на чотири вітри і п'ятий шум!
Він обвів гори якимось зворушливо тужним поглядом і, з жалем глянувши на трупи своїх товаришів, поволі пішов геть.
Ми дивилися йому вслід трохи розгублено.
— Я пропонував скласти зброю, — сказав я. — Нема чого шкодувати.
Солдат обернувся до нас лицем і прощально помахав рукою.
— Чорти його знають, що за морока, — сердито промимрив ватаг.
"Більшовик? — подумав я. — Хлопець начебто славний. У цій проклятій війні не збагнеш, хто брат, а хто сват..."
Минуло вісім років.
Осіннього ранку з експреса Берлін — Бухарест у Чернівцях вийшов міцної будови, та вже з утраченим здоров'ям чоловік. На пероні з байдужим виразом на обличчях походжали молоденькі повії. Коли чоловік, поставивши під стіну валізу, збентежено зиркнув уздовж вагонів, мов не розуміючи, що сталося, куди тепер без нього рушить поїзд, одна з повій стала поруч і окинула прибулого зацікавленим поглядом: ще недавно, до того, як на лиці появилась хвороблива блідість, він був вельми вродливий.
— Він був красень, — зухвало прошепотіли уста повії і через мить з якоїсь підсвідомої спонуки мовили: — Ходімо до мене, пане!
Чоловік стрепенувся.
— У мене затишна квартирка, — докинула повія, припускаючи, що в нього, можливо, не недуга, а лиш жахлива втома. Чого не трапляється в дорозі! Досі вертаються додому розкидані по світу фронтовики. — Ви були солдатом, пане?
Чоловік невиразно кивнув.