Хіба що передасть з оказією курку, яйця, шматок сала чи домашньої солонини — і то коли-не-коли, спробуй відірви від синів п'яти і семи років і трьох дівчаток — дев'яти-, одинадцяти— і тринадцятирічних щебетух.
Усе те Світлана розповіла Миколі, майстрові заводити знайомства. Він назирці пішов за дівчиною після сеансу і вже біля гуртожитку знайшов спосіб познайомитися, словом не прохопившися, що тільки-но бачив її у чому мати народила, ще й малював її принади.
Потім Світлана, хоч і вдавала, що дивиться кудись у небеса за вікном, стоячи незворушно на подіумі, помітила Миколу в залі, але вибуху, на який він чекав, не сталося: на той час вони з Бадиляком були в дружбі, ходили разом у кіно, в театри, і Микола, хоч якого вдавав із себе джиґуна перед однокурсниками, рук не розпускав, не ліз з поцілунками до дівчини, і це поселило у Свєти довіру до нього.
"Виховую собі наречену", — казав Микола Джмелю. Заприятелювали вони ще з першого курсу. Бадиляк виріс на Деміївці, "у приватному секторі" на горі; його куток був трохи подібний до куренівського гнізда Джмелів, хіба що хата була куди скромніша, двір утроє менший і сусіди тулилися тісніше, обійстя в обійстя, обведені благеньким штахетником. На пласкій маківці гори будинки було поставлено по колу, а посередині — щось на зразок сільського вигону: простір для кіз та малечі. І хто б не хотів побудуватися тут, наражався на дружний спротив: делегації ходили до райвиконкому і вище, якщо прийшлий забудовник був агресивний. І не так інстанції допомагали вберегти їхній вільний простір, як задушевні бесіди дядьків: мовляв, тут наврочено, земля недарма гуляє, до війни побудувалися люди посередині белебня — грім спалив хату, можемо показати сліди, а перед тим хазяйка здуріла і, як усі засинали, гола бродила, аж поки хазяїн її в божевільню не спровадив. Щоб остаточно відбити охоту поселитися на цьому клапті, витягали з прабабиних скринь легенду про те, що колись, у давнину, для відьом київських, що розважалися на іншій горі, тутешнє місце було ніби як аеродром підскоку під час війни: тут відьми перепочивали перед перельотом на базу і таке зчиняли, що не дай, Боже, про таке проти ночі…
У Світлани було густе, довге біляве волосся, і якби схотіла, прикрилася б ним, як британська леді Годіва, ховаючи голизну від натовпу, в цьому разі — від очей студентів, котрі старанно фіксували її на аркушах паперу.
Так вона і зробила — один-єдиний раз, коли востаннє позувала у студії au natural: підвелася, звільнила волосся від заколок і пішла через усю залу вдягатися, ніби була у плащі, тільки коліна зухвало пробивали поділ розкішної вдяганки.
П іти з інституту змусила її усе та ж Зоя Бєлова. Не без чиєїсь допомоги нагледіла Світлану, Миколу і Михайла разом. Вони йшли собі, тримаючись за руки, сміючись — звичайне весняне тріо, тисячі таких у місті, і нікому немає до того діла. А Бєловій — було.
Вона покликала до себе Світлану і, не вибираючи слів, з прямотою фельдфебеля звинуватила дівчину в усіх смертних гріхах. "Я попереджала, щоб без усяких там романів?" — "Зоє Казимирівно, які романи?" — "Не прикидайся, сама бачила. Бач, парижанка задрипана, мало одного — двох запрягла. Теж мені любов єн труа!".
Світлана зрозуміла, про що йдеться, хоча французької не знала. "Яка любов? Ми друзі!" — "Розкажеш комусь іншому, а зі мною — не пройде. Тебе звільнено. А з коханцями твоїми жовторотими я ще поговорю".
Того ж вечора вони втрьох були на "Сплячій красуні" в опері, а дорогою в гуртожиток Свєта розповіла хлопцям про те, що сталося.
План помсти визрівав недовго. До мансарди Дідули частенько заходив скульптор, людина, як на Михайла, вже в літах, хоча тому ще й сорока не було. Цей чолов'яга пройшов усю війну, був поранений, мав нагороди. Закінчив інститут уже після перемоги: всього лише рік не довчився перед сорок першим. З Дідулою вони товаришували ще з тих передвоєнних часів, коли були молоді і мріяли про визнання і славу. Олесь Дяченко ніколи не приходив без пляшки, але пив інтелігентно, любив співати і не пропускав нагоди, щоб виголосити дифірамб другові Євгену, неодмінно пророкуючи йому велике мистецьке майбутнє. Сам Дяченко регулярно виставлявся, мав замовлення міністерства, але не вважав свої роботи чимось вартим серйозної уваги. "Моє — попереду, як і твоє, Євгене. Смуга мине — будеш на коні, повір". Михайло, дослухаючись до слів Дяченка, вважав, що по дружбі той перебільшує: Євген Петрович тоді майже не працював удома, гибів у майстернях, надміру часто заглядав до чарки. Але водночас із тодішнім молодим ідеалізмом він усім серцем бажав, аби слова Дяченка не залишилися безнадійним сподіванням, а справдилися, і то якнайшвидше.
От до цього статурного добродія із смоляним лискучим чубом, з обличчям римського ліктора і широкими мужицькими долонями звернувся Михайло зі своєю просьбою. Можна, звичайно, з таким було звернутися до когось із інститутських комбатантів, але все могло тоді швидко вийти на яв, і підставляти котрогось із спудеїв не хотілося, і не було впевненості, що виконавець замовлення втримає язика на прив'язі.
Дяченко вислухав Михайла, засміявся: "Що, хлопче, у тебе з цим якісь проблеми? Ні? Тоді — навіщо?" А коли дізнався, для кого готується сюрприз, аж свиснув: "Несповідимі шляхи твої, Господи! Я ж цю женщину знаю. Оце щоб Зоя стала моралісткою? Та на ній, заразі, тавра нема де ставити. Сама ж позувала колись, і не тільки перед студентами на подіумі, а і в ліжку викладачів. Один ваш професор через неї сім'ю втратив, ледве на роботі втримався. І я, грішний, каюсь, від її щедрот мав колись утіху, ой, мав… Тільки ж ти, хлопче, нікому, зрозумів?" Перехиливши чарку, Дяченко захрумтів малосольним огірочком, похитав головою, всміхнувся: "Добре, зроблю, з власного предмета скопіюю, може, згадає Зоя Батьківна. Хоча навряд, вонаїх стільки перебачила, що мій середньоарифметичний варіант навряд чи їй упам'ятку".
Через пару тижнів, передаючи Михайлові загорнутий у крафт презент, Дяченко на повному серйозі сказав: "Глядіть, щоб вона його за прямим призначенням не використала: хоча — шорсткий…"
План операції був простим: прикріпити вранці, до початку роботи деканату, гіпсовий виріб до столу Бєлової так, щоб прибрати його відразу не змогли. Хлопці підгледіли, коли ранкова прибиральниця вийшла з відром, ганчіркою і віником. Микола заскочив до деканату, намастив клеєм "Момент" іграшку, приліпив її до стільниці і накрив букетом польових квітів. Михайло стояв за рогом коридора, убезпечуючи операцію від провалу.
Бєлова зазвичай приходила на роботу із запізненням, тож треба було сподіватись, що глядачів натоді, коли візьме до рук букет і відкриє очам колег біле диво, не бракуватиме.
Так воно й сталося. Зоя Казимирівна, побачивши квіти, переможним поглядом обвела колежанок — деканат був усуціль жіночий — і з грайливою фразою: "Хто ж цей таємничий лицар?" — узяла квіти. Те, що відкрилося, зацікавило методисток, асистенток і секретарок значно більше, ніж букет. Бєлова заціпеніла. Спроби відірвати білосніжний гіпсовий фалос від стільниці були марними. Героїня дня вискочила з кімнати у пошуках чогось залізного, аби знищити твір мистецтва. Так вона і вчинила згодом. Стали відомі слова літньої жінки, методиста, коли Бєлова замахнулася на зліпок святая святих чоловічого організму: "Зоєчко, шкода, може, залишимо як наочне приладдя?" Люто зиркнувши на колегу, Зоя Казимирівна почала бити по гіпсу металевим прутом, узятим у кладовочці, — на нього прибиральниці намотували ганчірки, аби вимести павутиння з кутків доволі високої стелі. Фалос довго терпів знущання, скалки гіпсу летіли навсебіч, прут погнувся, і Бєлова упала в істериці на стіл, не шкодуючи важких ненормативних слів на адресу негідників, котрі наважилися на таке паскудство; обіцяла знайти зловмисників і покарати так, щоб у них ніколи не підвелася більше рука на злочин і взагалі щоб ніщо ніколи не піднімалося.
Погрози погрозами, а розголос? Це ж неодмінно знатиме ректорат, партком, рознесеться по київських вузах — постараються охочі. І Зоя Казимирівна, перемігши змія, розтрощивши його єдину голову, хлипаючи носом, збирала шматки гіпсу і просила колежанок не виносити сміття з хати.
Ясна річ, власне, приватне слідство Бєлова затіяла, але знайти зачіпку не змогла: хлопці нікому про свій план навіть не натякали, отож згага помсти ще довго отруювала її життя. Вона наблизилася у своїх пошуках майже впритул, готова була заприсягтися, що паскудство — справа рук Бадиляка і Джмеля, але вдіяти нічого не вдалося: штатні нишпорки відмовилися від лжесвідчень, побоюючись за своє фізичне здоров'я.
Світлана гідно оцінила акт страшної помсти, але й на сантиметр ближче не підпустила до себе Миколу, котрому не пощастило: закохався. Вони й далі утрьох пропадали в музеях, їли морозиво, читали вірші, але колишня рівновага і легкість у стосунках лишилися, що не кажи, в минулому. Бадиляк прямо сказав Михайлові: їхнє тріо — анахронізм, тепер буде дует, він і Світлана. "Ти що, Бадиляк, сказився? Охолонь. Світлані, здається, байдуже. Хочеш переконатися, — будь ласка, ще не вистачало дівку ділити".
Тим часом Світлана закінчила технікум і почала працювати хірургічною сестрою у районній лікарні на лівому березі: маючи стаж практичної роботи, легше було вступати до медіну. Разом з подружкою, такою ж медичною сестрою, вона наймала кімнатку неподалік лікарні: удвох дешевше. Тепер часу для побачень у Світлани майже не було, і Микола нарешті наважився на головні, як він вважав, слова. Батьки Миколині були знайомі з Світланою, симпатизували дівчині і нічого не мали проти такої невістки, аби ж тільки синок почекав трохи, одержав диплом, влаштувався на роботу. Ато якось незручно: дружина заробляє, а чоловік у студентах ошивається. Нормальні, здорові, природні настороги не подіяли, і Микола запропонував Світлані вийти за нього і то негайно.
Правду кажуть, що в потихонях чорт сидить. Хто б міг подумати, що малинське домашнє створіння, лагідне кошеня, втіха для душі, наївна дівчина з широко розкритими очима, котра з допомогою спудеїв-ідеалістів долучалася до світової культури, виявляючи щире захоплення малярством, театром, цнотлива натурниця, котра рішуче припиняла будь-які спроби чоловічої статі навіть думати про неї в певному напрямку поза межами подіуму, легкий на приязне слово і нестримні дитинні сміхи метелик, що його пожалів би займати сачком навіть фанатик-ентомолог, дурною, блаженною усмішкою проводжаючи примхливий політ, — що Світлана-світлячок насправді вже досвідчена й розсудлива молода жінка, практична й позбавлена комплексів.
Вона вислухала Миколине освідчення, мило всміхнулася, поцілувала хлопця у щоку.