— Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!
А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:
— Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!
В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.
— Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.
А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки...
Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:
— Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, — а печерська оселя має право магнатської маєтності, — гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. — І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.
— Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.
— Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.
— Це, пане сендзя, не за законом, — спалахнув стриманий війт Ходика. — Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.
Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.
— Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi — судді — краще знати закони, — гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. — Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.
— Ух, собако! — Всі вони один за одного, — відсапувалися за дверима радці. — Але що ж тепер, панове, робити?
— Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав'яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, — порадив Андрій Лазаревич.
Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.
— Оце дійсно! Оце здорово придумано! — посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.
Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев'язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев'язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.
— Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! — ахнули радці.
— Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, — буркнув Причепа, не обертаючись.
— Та ні, справді... Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?
— Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові... На тафі [134] це нас... пограбовано і покалічено, — відвернувся Причепа. — А двоє просто дуба дали.
— На тафі?!! Де? Чого? Коли? — посипалися запитання.
— Чого? Певно, чогось... Це ж ми на клятому кануні вирішили, замість сидіти, склавши руки, податися на Дніпро рибалити. Човни купили, челядь понаймали з підмайстрів та різного гулящого люду та у гирлі Десни станом уходницьким стали. Місце тихе та рибне. 3аводі там, плеса... Щодня повні неводи витягали, а іноді й двічі на день.
— Чого ж ви мені нічого не сказали? — урвав риботорговець Балабуха. — Та я б весь ваш улов купував би гуртом.
— Стривай, братику. Не в тому річ... Лізеш з уловом, як гедзь до коняки, — роздратовано відмахнувся Причепа. — Так от, солили ми ту рибу, в’ялили, курили. Сорок дві діжки виповнили, як ось де не взялися грабіжники...
— Монастиря Печерського підданці, з села Oсокорів, — вкинув рудий Кузьменко.
— А озброїв їх і підбурив Юрко Семенович, управитель Печерський, настановлений архімандритом Плетенецьким, щоб йому першою рибою подавитися, — сплюнув Причепа. — Ми ще спали. Ще й на світ не благословилося. Одні — на нас, а інші — на човни та за діжки, та за барила... Я як схопився, думав — татари. "Гвалт! Рятуйте!" Та за шаблюку. А вони — на нас з дрючками. Ух, і бійка ж була!.. Тільки от лихо: наш брат, швець, не дуже щоб шаблею... Це тільки я такий, що на цьому зуби з'їв... Та й битися у тісноті незручно: ані тобі, розмахнутися, ані рубонути як слід, бо ж своїх зачепиш... А вони, бісові діти, на нас гуртом, як вовки на коняку.
— І добра скільки забрали, — скрипнув зубами Кузьменко. — Човнів два великих та двойко менших. Та невід новий з підшивками, та другий, яким ще Савчин дід торік рибалив. Та свіжої риби три пуди було. Та в'яленої кіп шістдесят, та солоної... Старого майстра нашого ломакою до смерті забили та парубка-уходника...
— Ах, він собака! — сплеснув у долоні Ходкевич. — Мало, що з торбами пускає людей, — вже й наїзди з грабіжництвом та душогубством почав робити.
— Авжеж. Чим не Стефан Потоцький, — обурено вкинув Созон Балика, вперше щиро співчуваючи Причепі.
— А тепер — челядь уходницька, з гулящого люду наймана, порозбігалася і найми позаносила, — вів далі Кузьменко, темніючи від люті. — От і живи на білому світі, як знаєш...
Радці і лавники були обурені.
— Куди ж ви тепер? — спитав хтось.
— Та до замка ж! Тра вписати протестацію та по возного.
— Впишете! — насмішкувато свиснув Балика. — З цих cyдiв, як лика зі скель. Не приймуть вони вас, виженуть.
— Цього не може бути, — засперечався Причепа.
— Як-то "не може"?! Та й ми оце тільки від Аксака, — загули радці і, перебиваючи один одного, розповіли про сутичку з печерським архімандритом і з суддею Аксаком.
Уходники збентежено перезирнулися:
— Хм... Що ж його діяти, панове, — почухався Причепа, — коли в цієї монастирської собаки скрізь свої люди?
— Ані чорта не буде: тільки ноги бити, — підхопили радці.
— Стривайте, панове, не відраджуйте їх. Нам відмовив Аксак, мабуть, тому, що наша справа цивільна, а тут наїзд гвалтовий, грабіжництво та душогубство — карна справа. Мабуть, гродський суд буде згідливіший.
— Спробуйте. А ми тут почекаємо, побачимо, як у вас вийде, — підхопили лавники і, розступившись, відпустили побитих.
Цікавість розбирала їх. Вони сіли край дороги і закурили, але чекати довелося недовго. За чверть години з замкової брами посунули майстри, обурено розмахуючи руками, і рушили схилом гори, люті і розпалені.
— Ну, як? — спитав їх Созон.
— Що "ну"?! Хіба з ними звариш кашу!.. Відома річ: магнат за магната, — обурено сплюнув Причепа і тремтячими від люті руками почав набивати люльку.
— От бачите, панове, що ми були праві: нема чого міщанам приятелювати з старостами і панством та піддаватись під старостинський присуд. Бачать вони, що між нами чвари та розбрат — от і нищать кожного поодинці, — напутливо заговорив Ходика.
— Та замовчи вже! І без тебе гидко, — відмахнувся Причепа. — Так його шаблюкою і порубав би на шматки. Ні, цього не можна так залишити. Ви що надумали, панове?
— Та от пан Лазаревич радить їхати до Житомира. Більш нічого не вигадаєш, бо в Києві ніяка судова собака не гавкне проти Плетенецького, дарма що всі вони католики.
Лавники задумливо курили і спльовували на піскувату дорогу.
— А чи не скликати нам братську сходку? — запропонував Онисим Ходкевич. — Бо ж і ви, і ми — такі ж братчики, і всіх нас разом скривджено і ображено. Отже ж, можна було б вчинити спільну справу. Воно й корисніше і більше важить перед людьми. Тут у нас спільна вигода, хоч ви завжди підозрюєте, ніби ми все чинимо вам на збиток, — не міг не з'єхидствувати Ходкевич.
Причепа трохи зніяковів і, відвертаючи очі, буркнув щось невиразне, а інші з радістю вхопилися за пропозицію лавників.
Далі йшли однією щільною купою і палко обмірковували кожну дрібницю. Назустріч здіймалося місто в бронзі і золоті дерев. Потопала в їх кучерявій зибіні зарічна синь — і ось замкнулися над головами шарудливі склепіння лапчастих кленів і каштанів, заливаючи їх сліпучим медом осіннього світла.
ПОХОРОН
Перший постріл звів на ноги не тільки Каффу, але й передмістя.
Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та, подвір'ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів, і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та, каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.
Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали одне одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.
Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі — до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки — магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.
Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна. Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.
Жадібні до грошей ділки вже шастали проміж людей:
— Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.
— Бери, — щиро зрадів козак. — Тільки гроші давай всі одразу.
— Авжеж. Скільки просиш?
— Та... щоб без торгу, давай п'ять тисяч аспрів.
— Бери тисячу.
— Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.
— Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають.