Треба, щоб Київ став таким же розсадником освіти, яким колись був Острог. І не я сам мрію про це; а вся наша старшина, наше панство, що доручило мені цю справу. Треба нам за всяку ціну домогтися справжньої нобілітації, щоб ніякий шляхетський собака не насмілився більш дорікати нам хлопством, відбирати в нас землю та кріпаків, забороняти нам здійснювати наші шляхетські права. А без освіти цього ніяк не дійдеш. Без освіти років за двадцять-тридцять від нас лишиться один спогад та, мабуть, руїни кількох хуторів. Все захоплять ненажери пани, все заплутають у свої тенета вчені та хитрі отці єзуїти. І наші діти стануть звичайнісінькими хлопами-кріпаками без прав і без землі. І ви, наші пастирі, залишитесь без парафіян і без пастви. Навіть цю святу оселю загарбають які-небудь домініканці чи то бернардини. Наша темнота й розпорошеність тільки допоможуть їм. Треба об'єднатися. Треба влаштувати школи та друкарні, утворити науку й довести всім і кожному, що й ми варті сенаторської, канцлерської та великомаршалківської гідності. Треба, щоб наші владики сиділи в сенаті, як належить єпископам, поруч із панськими прелатами, і щоб ніхто з нас не кліпав безпорадно очима, коли там виступатимуть пани з блискучими, але порожніми доповідями мовою Віргіліуша та Ціцерона. Треба боротися з ворожою силою її ж зброєю. Чимало говорили ми про це на Січі поміж старшиною. Всі вони мріють про староства, маршалківства та інші двірські гідності. Але ради бога! Які з нас маршалки та сенатори, коли ми не знаємо латині і не зрозуміємо ані слова з того, про що говоритимуть на вальному соймі!
Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного.
— Після походу, — вів далі гетьман, — Я об'їхав чимало міст та хуторів. І скрізь — те ж саме. З ким тільки я говорив, — усі захоплено вітали наші плани і приставали до них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи.
Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім'я Сагайдачного. За гетьманом стояло Запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною Запорозького війська, наче за кам'яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об'єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким.
— Все це не нове, — заговорив нарешті кир Єлисей. — І київська старшина і шляхта теж мріє про освіту. І ми, ченці і парафіяльні панотці, в освіті он як зацікавлені, — провів він рукою по горлу, — бо мало в нас богословів, добре обізнаних на святому письмі і догматиці. Мало й промовців та памфлетистів. І міські патриції, і пани радці, і купецтво — всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину... Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг.
— Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої .поради мені аж он як потрібні.
Плетенецький мовчки схилив голову.
— Недавно я посилав до Стрятина, — заговорив він по хвилі. — Балабани продають свою друкарню. Вже дев'ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами..
Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки.
— Скільки треба? — спитав він просто.
— П'ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи.
— Добре. Гроші знайдуться, я дам, — спокійно відповів Сагайдачний.
Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість, Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно.
— Спаси тебе Христос, — відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. — В час добрий завітав ти до нашої оселі.
— А де ми йдемо? — спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита.
— До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар — роки.
— Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість!
— А як ти гадаєш, скільки мені років?
— Та так — років із сорок сім, — не замислюючись відповів Сагайдачний.
— Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого.
Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом . і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами.
Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка.
— Frondes autumni? //Осіннє листя (лат.)// — вгадав його думки Плетенецький.
— Acodor mortis! //Запах смерті (лат.)// — кинув Петро Конашевич.
Старі помітили Плетенецького, заметушилися, поквапливо підводячись на тремтячі ноги, покручені подагрою й ревматизмом, і полохливо ловили кожен погляд і рух грізного архімандрита. Але Плетенецький мовчки благословив найближчих, машинально простягаючи їм руку для цілування, і запросив гостя до хати.
Тут було чисто, чепурно і навіть затишно, але той запах смерті і в'янення панував у цих кімнатах з іконами під чистими рушниками, з вузькими, різьбленими тапчанами вздовж стін і великими кахляними грубами.
— Невже й мені доведеться отак доживати свого віку — марніти, хворіти, чекаючи на свій час смертний? —з жахом прошепотів Сагайдачний.
— Ні, — відповів Плетенецький, поклавши йому руку на плече. — Такі, як ти, вмирають із шаблею в руці, обличчям до ворога, або в соймі під час блискучої промови. Проте чого це ми засумували, — урвав він сам себе, відмахнувши хвильову хмаринку. — Ходімо до саду. Там веселіше.
За шпиталем починався сад. Груші, яблука, бросквини чергувалися з сливами найкращих гатунків. Проходячи повз дерева, Плетенецький то виправляв підпору, то зривав соковитий плід і частував гостя.
Далі йшли виноградники, оперізуючи дніпрові урвища і прискалками збігаючи до ріки. Важкі димчасто-зелені і темно-бузкові грона ховалися у візерунчасте листя. Сагайдачний був захоплений. Сім років тому тут росли самі бур'яни, де здичавілі монастирські кози щипали будяки.
— Добрий з тебе господар, — щиро похвалив він. — Дай, боже, щоб на винограднику науки стигли у нас такі ж грона знання.
— Вистигнуть, — упевнено відгукнувся Плетенецький, дбайливо підв'язуючи кущик. — Ось тут у мене рейнські та угорські цукристі лози.
Повертаючись до монастиря, почули вони тоскний рідкий дзвін.
— Невже до вечерні? — здивувався Сагайдачний.
— Ні, це трапезний дзвін, — пояснив архімандрит, обережно несучи зірвані сливи. — Я вже розповідав тобі, як я воюю з своєю братією. Таких знайшов я тут п'яниць та ненажер... Довелося викликати схимника Іова Княгницького з Святовоздвиженського скиту. Він багато потрудився і допоміг мені, умовляючи, викриваючи, караючи і благаючи. Поновили ми з ним спільну трапезу, спільне житло. Ненавидить за це мене братія паче папежників [72]. Іноді мені здається, що вони ладні пристати до унії аби позбутися мого опікунства. Ну, та руки короткі. І тепер вони у мене ось де, — стиснув він у кулак міцну білу руку.
І знов задумався Сагайдачний, дивуючись, як поєднується в одній особі така пожадливість з високими культурними потребами, твердий визискувач з аскетом, шанолюбець і феодал з невтомним діячем науки. Складний був кир Єлисей, і важко було одразу його зрозуміти.
Трапеза була сита, але суворо скромна. Замість пива чи браги подавали самий квас. Монотонно читав черговий чернець твори святих отців, і голос його лунав під склепінням трапезної. Сагайдачний сидів поруч архімандрита, але навіть йому, гостеві, не подали вина і горілки. По трапезі Плетенецький запросив його до себе і там, за персиками і вишнями, Сагайдачний знов заговорив про школу.
— Я гадаю, — казав Сагайдачний, — що треба відкрити її не тут, в монастирі, а в місті, бо більшість учнів житиме в батьків. Незручно їм їздити так далеко. До того ж, школа мусить бути близько замка, цехів, магістрату.
— Нащо? — здивувався архімандрит.
— Я гадаю об'єднати козацьку старшину, магістрат, ремісників та міщанство — взагалі всі наші сили, утворивши братство на кшталт Львівського, до якого прилучилося б парафіяльне духівництво і твій монастир.
— Братство?! — схопився Плетенецький, як ужалений. — Ніколи!
Сагайдачний підвів на нього здивовані очі.
— Ніколи, — повторив архімандрит, розгнівано ходячи з кутка в куток. — Щоб якісь бондарі та шевці сміли вказувати вченим людям! Щоб видавали на кожну ризу, кожен гріш як злодійкуватим челядникам! Та хіба ти не знаєш, гетьмане, — спинився він перед Сагайдачним, що це ласкаве братство взяло на себе право доглядати за життям, мораллю та світоглядом духовенства, привласнило собі право єпископське і навіть патріарше?! Доноси та розшук — є обов'язок кожного братчика.