А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до Вузлової?
— Все нормально, — каже Собака. — Я в нормі. Я доїду.
— Може, краще додому? — питаюсь.
— Ні, — говорить Собака. — Тільки не додому.
— Ладно, — кажу. — Але як ми туди доїдемо. Бабок все одно немає.
— Треба було в цього мудака позичити, — говорить Вася.
— Не хочу я в нього позичати, — кажу.
— Ну, так що робити?
— Слухай, — раптом каже Собака, — тобі ж Маруся щось за Молотова давала.
— Точно, — кажу. — Я зовсім забув. — Я лізу до кишені і дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку. — Прикол, — кажу. — У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. I при цьому відразу не витратити.
0.45
Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік, і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документа не запитали. Колообіг води в природі.
1.25
— Синок?
— Миколо Івановичу...
— Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.
— Миколо Івановичу, я зараз поясню.
— Що ти мені, блядь, поясниш?
— Миколо Івановичу...
Ладно, каже Микола Іванович патрулю, я їх забираю, це з тобою? питається він у мене і показує на Васю з Собакою, зі мною, кажу, зі мною, і цей обриганий, показує він ще раз на Собаку, з тобою? зі мною, кажу, ну ладно, пішли до мене, я їх забираю, каже він ще раз патрулю, поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно? Товаришу каштан, каже патруль, ми ж їх, типу для плану, пішли на хуй, каже їм Микола Іванович, ясно? ясно, печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.
— Значить, так — ви двоє сидіть тут, в коридорі, і чекайте. А ти, — показує він на мене, — за мною.
— Добре, — кажу я і заходжу до завішаного агітацією кабінету. — Скільки у вас тут плакатів, — кажу.
— Ти, блядь, мені ще поговори, — нервує Микола Іванович. — Ти мені ще поговори. Я тобі, блядь, дам плакати. Я тобі що казав? Потрапиш мені на очі — вб'ю. Казав?
— Казали.
— Ну?
— Миколо Івановичу...
— Що?
— Вибачте. Я не збирався сьогодні пити. Ви розумієте... Ми просто з поминок.
— Звідки?
— 3 поминок.
— 3 яких поминок?
— Декан... — видушую я з себе.
— Що?
— Декан, — кажу я. — Помер в п'ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.
— Серйозно? — розгублено питається Микола Іванович.
— Ага.
— А без шнурівок чому ходиш?
— Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.
Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.
— Ex, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?
— Не знаю, — кажу. — Бабок немає. Декан помер.
— Як його хоч звали — твого декана?
— А хер його знає.
— Як?
— Ну, в нього прізвище таке було, знаєте...
— Розумію, — задумливо каже Микола Іванович.
— I що за країна така блядська? — раптом каже Микола Іванович. — Народ мре, як мухи. В мене син в реанімацію потрапив.
— Як в реанімацію? — питаюсь.
— Та він, виявляється, три дні тому, вночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, з МОЇМ-то досвідом.
— Ну?
— Ось, поліз, гівнюк малий через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упавковку, а коли ліз назад — його вирубало. Так у кватирці і застряг.
— О господи, — кажу.
— Да, — Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною. — Зранку народ в аптеку прийшов, бачать — він висить у кватирці і не дихає. Ну, вони злякались, думають — все, помер хлопець, коли до нього — а він дихає.
— Здорово, — кажу.
— Що — здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш — МОЯ куртка, одним словом, він застряг — ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.
— Ну і що?
— Ну, вони викликали швидку. Швидка каже — ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться, так що робити? питають вони у швидкої, що робити, кажуть ті, що робити, не знаємо, кажуть — хай висить, поки сам не випаде, так його ж ковбасить, кажуть ті, ковбасить, каже швидка, ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився. А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш — висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.
— Класно, — кажу.
— Да, — говорить Микола Іванович... — Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить — син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.
— А що вони по його кишенях лазили? — питаюсь.
— Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, вже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його і витягли.
— Так це він в реанімацію вже після вас потрапив?
— Ти що? — насторожується Микола Іванович, — думаєш, я його бив?
— Та ні, що ви.
— Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. В нього просто зневоднення організму, розумієш? він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.
— Нічого собі, — кажу.
— Да, — задумливо додає Микола Іванович.
2.05
— Ти що — його знаєш?
— Так — зустрічались колись. — Ну і знайомі в тебе.
— Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз в камері.
— Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер — без коньяку?
— В тебе все одно печія від нього.
— Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година, — і Вася відтягує мене від входу до ровд.
Почекай, кажу я, мені відлити треба, потім, нервує Вася, потім віділлєш, не можу, кажу я, відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою, ех, говорить, синок, і біжить собі кудись у ніч.
2.35
До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але ми його стримуємо, біля приміського Собака починає кричати, що нічого цій суці платити не треба, що він на нас, мовляв, погано дивився всю дорогу, ага, кажу я Собаці, зурочив він тебе, ладно, заспокойся, водій наляканий, Вася теж заспокоює Собаку, ми платимо скільки там треба і йдемо на вокзал,
3.45
Електричка повільна-повільна, вагони холодні й порожні, підлогу, видно, хтось щойно помив, власне — не помив, а щедро полив холодною брудною водою, нас трусить, на вокзалі ми попросили Собаку збігати купити в кіоску що-небудь пожерти, Собака купив дві півторалітрові пляшки мінералки, тож він їх тепер і тримає, ми сидимо в порожньому холодному вагоні, ні тобі грибників, ні дембелів, навіть міліції немає, вся міліція зараз виконує план десь у своєму Київському районі, де ще залишилися в Ясивих бодай якісь люди, бодай хтось, кого можна затягнути до газової камери, ми пережили свою комендантську годину, і вперто намагаємось тепер виїхати кудись в нікуди, хоча б кудись.
Лише діти снують вагоном, ми ще тільки зайшли, вони вже сиділи в нашому вагоні, вони приїхали в ньому звідкись із депо, нас із Васею вони точно б не злякались, вони, здається, взагалі нічого не бояться, таке враження, що вони вже все у своєму житті пережили, включно зі смертю, ну, але побачивши незадоволеного обриганого Собаку, вони застрьомались і збились до купи, ви звідки? питається Вася, і вони починають щось розповідати, що, мовляв, тут і живуть, в електричці, ночують у вагонах, особливо тепер, коли дощі, катаються до кінцевої, потім повертаються назад у місто, інколи ночують в міліції, але міліція їх зазвичай відпускає, щоби вони не нанесли їм в камери різної зарази, так і живуть, непогано, до речі, живуть, не найгірше.
Вони врешті здіймаються і йдуть до сусіднього вагону. Це для них ніби як перейти із кухні до вітальні, окупували потяг і катаються одним і тим самим маршрутом, як заведені, або прокляті.
Я пробую заснути, але мене весь час викидає зі сну, ніби невдалого серфінгіста із хвилі, і я починаю тихо стогнати.
— Тобі що — погано? — питається Вася.
— Щось нирки ниють.
— Да, розтрясло тебе.
— Ага, розтрясло. Аякже — розтрясло.
В ті короткі хвилини, коли я все ж таки стаю на свою хвилю, втримуюсь на дошці й лечу вниз, мені сниться двоє янголів — один повніший, другий вищий, вони виходять на коридор і починають хуячити один одного, пір'я летить навсібіч, і їхні довгі жіночі нігті, якими вони дряпають одне одному обличчя і під якими запеклась сіль небес, зблискують у повітрі, як ножиці в руках умілих кравців, вони б'ють один одного по обличчю, і їхні кулаки вже перемазані кров'ю, і раптом один із них падає, б'ється головою об холодну коридорну плитку, і той — вищий, — котрий переміг, підходить до нього і цілує його в повнуваті криваві уста, з яких починає витікати пастеризоване молоко.
Мені сниться, що я — легені цього янгола, я відчуваю, як довго і старанно хтось бив його — мого янгола, якраз по тій частині його повного тіла, де знаходжусь я, важкими футбольними бутсами, я повільно повертаюся в його тілі, весь у рубцях і ранах, з моїх ран проступав молоко, я намагаюсь ухилитись від ударів, але мені просто немає куди ухилитись, тому що я цілком залежу від того, в чиєму тілі я знаходжусь, хто прикриває мене собою, і хто повсякчас мене використовує, мені лишається тільки терпіти і спостерігати, як це молоко проступає крізь всі мої пори, крізь кожен надріз, крізь кожну рвану рану, крізь кожен шрам, витікає з мене разом із моїм болем, разом із моїм страхом, разом із моїм життям.
Мені сниться мій янгол, вже мертвий, його перевозять кудись, аби спалити його мертве переможене тіло, його тягнуть чорною підлогою моргу, ніби мертву курку, кров і молоко змішалися в його пір'ї і тягнуться за ним кривавим слідом, його затягають до якоїсь великої кімнати, кладуть на металевий стіл і скидають з нього рештки одягу — скидають чорні бухгалтерські нарукавники, скидають сірий діловий костюм, скидають жовті італійські черевики, скидають чорні шкарпетки, сині труси, білу майку, хтось дістає врешті скальпель і робить розтин тіла, розрізає його від горла до живота і розглядає його скалічені й вимучені нутрощі, вижерті зсередини мурахами, бджолами і павуками і заповнені натомість жирним пастеризованим молоком.