Іван Миколайович заходив з лікарні кожний день. Чого вона найбільше боялася, Це коли лікар сказав: ну, дівчата, потрібно дітей постригти. Ну Що ви, Іван Миколайович, мене мамки з'їдять. Нічого-нічого не буде; дехто з батьків були совісні, допомогли і самі це зробили. А деяких то й самим довелося чипіляти. Пообрізали і кучерики, і чупринки. Ну від деяких мам трохи перепадало, а деяким було байдуже. Були хоч тим раді, що їхні діти Доглянуті. Митя Мороз почав видужувати. По черзі залишалися з ним ночувати. То завяслами Желіхівська, то няня Павлина, а коли й повариха,— їх вдома нічого не зв'язувало. Вона сказала зразу, що залишатись не буде, вона боялася, бо тоді й сторожа ще не було.
Сонечко вже пригріло по-жнив'яному, запахло хлібом, пішли всі на жнива. Серпами жали, косами косили, і вслід жінки снопики в'язали і в копи складали, а то й косарка одна по полю бігає, коні тягають, а жінки вслід гребуть граблями і в'яжуть. Норма була, всі спішили, щоб більше зробити. От їй захотілося з дітьми піти на прогулянку на бережок на Гать. Там раніше було жито, а тоді вже його зібрали. Вона побачила, що там ще багато колосків. Тоді люди завжди ходили визбирувати, але не завжди вдавалося донести додому — як налетить об'їждчик, то забере з торбою — й до комори. Вони з дітьми назбирали по два пучки колосків, і вона пов'язала їх кожному. Діти були дуже задоволені такою забавою. І вони рушили назад. Потім вона задумалася, куди їй з цими пучками, де вона їх діне. В садочок нести — що там з ними будеш робити. Собі забрати вона не мала права, їй попало б по закону. Минули вони садочок, пішли на Мальованку, а там була контора колгоспу. Спрямувала вона дітей у контору, і склали там у кімнаті всі колоски. Голова колгоспу сидів за столом. І раптово встав, витріщив очі, думає, що воно таке. Та й їй стало не по собі, думає, може, вона що зробила дурне. Вона тоді давай свою шайку збирати назад. Так це несподівано сталося. Аж тут голова як гукне: добавить дітям хліба! З якою радістю вони бігли до садочка, їй дуже хотілося похвалитися своїй завяслами Желіхівській, і Бліндар, поварисі, й няні Павлині, що їм для дітей добавляють пайка. Яка це для них була радість. І добавили. Замість затірки повар варила вже галушки, і по більшому шматочку давали дітям хліба. Вони всі були раді.
Попрацювала Яринка до листопада в садочку, а там змінилися її плани чи, може, просто сказати, не по ній це була робота. Перейшла вона працювати на молочарню, це тоді вперше у них відкрилася від Андрушівського молокозаводу. І прислали їм молодого мордатого хлопчиська завідувати,— і не кидати їй було, і не робити, сором'язлива вона була, гулять її не пускали, особливо вітчим в'їдав; вже як десять годин, то в хату не пускав, а яке ж це гуляння літнього часу? Ще ж видно, і місяця не побачиш, і зір ще нема, от баришня з неї й не виходила. Допікали хлопці і дівчата — мамина доня. А тут ще така робота, що світу божого не видно, товклися цілими днями,— одне слово, закрутитися можна. Він собою і гарний був, тільки Яринка недолюблювала таких — не пройшло багато часу, почав чіплятися до неї. Почав помагати крутити сепаратора, притисне руку. Вона цього нахабства не любила, а воювати кожний раз надощало, це ж робота. А жила Яринка недалеко від молочарні. То він уже познайомився з її матір'ю, а вітчимові що, аби скоріше збути, бо в нього уже свої дві дочки, Гкня і Женя. І почали її сватати за цього зава.
Приходить Яринка з роботи, і чогось їй закортіло під вікно, її калинонька висока була, підчищена, стара вже. Коли чує, в хаті розмова, аж надвір чути, як це вона прислухається, то балакають про весілля, батько розмахує руками, щось говорить, мовляв, якщо вона тобі до душі, то чого ж, я согла-сний. А мати говорить, щось я від неї нічого не чула, як це так, що ти задумав; батько в крик; а цей непрошений кавалер і собі — да, да, все буде добре. Обняла вона свою калиноньку і плаче — якби був її батько, то він, може, пожалів би, а цей ніколи не жалів. їй тоді все найшло на думку, який він, і ті відра, що він купив нові, бо в них були старі й великі, щоб носила воду. Вони як поїдуть у поле, а вона піде до криниці, прив'яже відро до гака, щоб не впустить, а витягнути не може. Цямрини низькі, криниця широка, страшно навіть глянути. От сяде під цямринами, обніме тичку руками і сидить, поки хто прийде та витягне, а поки донесе під гору — не питайте. Та скільки всього було, тільки матері вже не говорила, боялася. А тепер під калиною все згадала і наревлася, щоб ніхто не чув і не бачив, це був її захисток, калинонька.
Ніхто не знав, скільки вона сліз вилляла під калиною, стояла до півночі й дивилася на зорі, місяця не було тоді, темно-темно, тільки ці зорі миготять. Скільки вона не плакала, але батько сказав — і все. Встала вона раненько, підійшла До матері і знов заплакала. І вже без сорому випалила: "Мамо, я ж його не люблю, я з ним і не гуляю, нащо ж ви мене віддаєте вже заміж",— заплакала і мати, та й усе. "Уже домовились, приїде його батько, чого ти з його хочеш, він славний хлопчик, привикнеш".
Ну й десь так у кінці грудня приїхала вона з Андрушівки 1 Що бачить: на подушках висить біле плаття, внизу гарна кайма на йому. Вона аж затрусилася до його, вона ж його завжди хотіла, думає, це мати знов піддобрюється, як колись. А мати тихо та спокійно: це Гриша приніс, в неділю розпишетесь,— бачить, мати рада така. А Ярина в сльози і криком почала злість зганяти за все, що вона пережила, і щоб ви погоріли, і щоб вас вогонь спалив, де ти видерлася зі своїм вітчимом. Мати ще цього не чула від неї, почала на неї сваритися, почала плакати. "То, може, тобі лучче буде, як підеш від цього вітчима".
Було так, що посилають її просити на весілля, не йде, просили самі. Людей було дуже мало своїх, тільки родичі, а там повзнавали і ближні, і дальні, вже й у дверях їх повно — що ти будеш робити. Тут за своїми аби встигав, то один, то другий кричить: "Цьоцю, сюди несіть, сюди". А з тими, що на вулиці, то вирішили так: поставили жінку, щоб раздавала в руки, вони ж трохи пристаралися, з молочарні виписали сиру, сметани. Але хіба всіх нагодуєш — де там, ну то й не весілля вийшло, а мука. Відгуляли там скільки в неділю, і дівчата, й хлопці в понеділок ще догулювали, а Яринка пішла на роботу, бо це таке виробництво, що вихідних не потребує.
Але життя в них чогось не клеїлось, Яринка соромилася, а там дівчата позмовляються та підсміюються над нею, що, бач, вже заміжня, хоч це ще воно й не так було. Але подумати — то так.
Через два тижні перевели її Грицька на більший пункт, у Котельню. Ну, думає Яринка, слава Богу, є причина відкара-скатися. Виправили, поїхав. Дали їм другого зава, і вони працюють, нічого, замість того, щоб сумувати, чи що, якось виходило навпаки, весело було, хотілося робити, хоч були такі, що ляскали язиками, але на Яринку це не дуже впливало. Коли ж їде їхній завідуючий в Андрушівку на нараду і питає, що Гриші передать, я ж його побачу,— нічого, каже. Коли увечері приїжджає, такий веселий, його, певне, похвалили там, чи що. "Ага, привіт від Грицька, готуйся, в неділю приїде за тобою". Ой, Боже, вона ще ж ніде не бувала із дому, куди ж їй, що вона там буде робити? В той час була у них материного брата Костя дочка. Вони всі повмирали, одна залишилась Манька, це була Яринчина любима сестричка і подружка, жила в них, і вона з нею завжди шепотілася, ну як по секрету все. Сказала матері й Мані, мати почала готуватися, збирати, що там у неї було. А вони з Манькою готуються навтьоки. І от настала ця неділя, мати, бачить Яринка, вже готова, скриня стоїть серед хати напакована, а біля скрині всяка всячина, постіль, посуд. Ну все що треба. Яринка собі тільки думає: так, так, готуйся. Повдягалися з Манькою і висунулися з хати — ніби зустрічати. А там гайігули до няньки, з якою робила раніше в яслах. Ніхто не міг подумати, що вони там. Ця жінка була бідна, самотня, чоловік її помер, і двоє дітей теж повмирали. От поприходили, розказали свою мету. Жінка розсміялася, дурними їх зробила. Але вони все одно сидять, думають, приїде Грицько, посидить та й поїде назад. Проте самі не знають, що робиться вдома.
Приїхав її Гриць білими кіньми, якийсь ще багач задержав,— от і примчали з гонором. Ну ждали, иедали, вже й пора.
Вітчим лютує, а мати розсердилася і давай шукати її по селу — село велике, трохи гористе. Вона, бідна, до одної тітки, до другої, а їх було п'ятеро. Ніде нема. Йде бідна мати сама не своя. Думає, дай зайду до Павлини, вона ж і близько. Вони побачили і на піч, за ними тільки занавісочка гойдається. Мати помітила і зразу до печі, а палиця добра в руках — отоді вона вже їх хрестила палицею вздовж і впоперек, тоді вони запам'ятали ті випроводини. Ще й її бідній Маньці попало. Йдуть вони попереду, а матуся з палицею. Вже з обіда звернуло, сніг тане, сонечко гріє. Яр вони минули, а там ліском. Яринка так любила той лісочок: з одного боку городи на гору, а на горі хати, а зліва лісок теж на гору. Як там було гарно! Весною, тільки злізе сніжок, маленькі струмочки збігають, і зараз же вискакують тоненькі ніжки, як ниточки, а на їх жовті квіточки, немов дзвоники, а потім рожевий ряст — схиляє голівки до землі, а за ними фіалочки, немов хвильки, синіли по траві. Вони такі маленькі, але такі привабливі, що ніхто не міг пройти байдуже. А між ними біло-рожеві маргаритки. Вони в траві, як зірочки у вечірню пору на небі. Боже, чого там тільки не росло, салат зацвітав — вони завжди збирали його на борщ. Та й в осінь теж було хороше. Там Дуже горіхів багато росло,— от як украдуться з Манькою, то вже наполосують тих горіхів і довбуть, як білочки.
1 це якось так потепліло, аж дивитись не можна. А соромно: як це в хату зайти і що говорити. Ну зайшли вони в хату,
поставали, як пеньки, дурні такі, самі собі наробили. Ой, що ж говорити. Понадуваті, заплакані — матінко рідна! А мати ж дорогою начитала, що дурний буде, як не поїде, якщо ждати буде. Але стоять у порозі обидві, і слів нема Дивиться Гриць та кисло посміхається, а дядько, такий смішний, питає, а котра це твоя жінка. Каже Гриць, вгадайте. Вони були однолітки, тільки Манька висока, а Яринка нижча, і вона трошки бідніша.