Про це було декілька невеличких публікацій у газетах. І тоді Біст попросив Мар’яну знайти комп’ютерника, який би охайно вилучив з усіх електронних носіїв інформацію про підтримку того хлопця. Мар’яна не погоджувалась з Вістом, вона пропонувала відповісти на сторінках якоїсь популярної газети, що окремий випадок з тим віолончелістом не кидає тінь на фундацію, яка нерідко дає змогу обдарованим дітям з малозабезпечених, а то й здеградованих родин жити й навчатися в хороших умовах європейських шкіл; що наркоманія, на жаль, поширена й в Україні, і колотися хлопець міг почати й в рідному Харкові, не треба було для того їхати до Кельна. Але Біст рішуче наполіг на своєму й наказав робити так, як він вважає за потрібне. Ім’я фундації не може бути заплямоване! Мар’яна знизала плечима, ні, вона ніколи не збагне глибин цього показушного ідіотизму. Але запитала Чеканчука, чи не знає він комп’ютерника, що вміє охайно забирати з пам’яті непотрібні дані. Чеканчук тоді не розумів, навіщо для цього фаховий комп’ютерних. Адже можна просто стерти непотрібний файл. Одначе зателефонував своєму давньому знайомому Ромі Ручкіну, який, здається, вважався досвідченим комп’ютерником, і той відразу зрозумів, що від нього хочуть. Як виявилось, видаляти зайві дані зі зведених таблиць не так і просто, для цього потрібен відповідний хист. Крім того, як рукописи не горять, так і файли не стираються. Комп’ютери останнього покоління, максимально наближені до людського мозку, мають особливу запасну пам’ять, де зберігається все, що туди заносилось, і навіть те, що потім стерли. Як досвідчений психолог може активізувати весь масив пам’яті, до якої людина не звертається протягом років і десятиріч, так і досвідчений комп’ютерних може звернутися до запасної електронної пам’яті. Але Рома Ручкін уміє цьому перешкоджати. На кожну отруту знаходиться протиотрута. А на кожну протиотруту знаходиться нова, ще сильніша отрута, і цей ланцюг є нескінченним... Дані про харківського віолончеліста-наркомана безслідно зникли з усіх файлів. Його мати не добилась нічого. А зараз Рома Ручкін так само знищив усі дані, а також їхні сліди про дружбонародівські аплікації. І про Альошу Рудченка також.
Господи, як тяжко рухатись по Оболоні в сніг! Від метро автобуси не ходять, знову треба пішки. А хотів прийти додому раніше... Увійшов до себе знов під телефонну канонаду:
– Де ти ходиш? Я тобі дзвоню вже третій день! Не впізнаєш? Це Кубов!
– Так, я слухаю, Колю!
– Знайшли вбивцю Анатолія! Це Паня Бабченко, муж Зінаїди Андріївни, отої горластої учительки музики!
– Значить, це точно не Танька?
– Ні! То Паня Бабченко! Зінка робила йому дірку в голові: директор візьме гроші і знову витратить їх на себе. А ми лишимося з носом. Ніби вона, паскуда, не знала, що за людина був Анатолій!
З емоційної розповіді Кубова Чеканчук зрозумів, як загинув Анатолій Сумцов. Отже, Зінаїда Бабченко посіяла в колективі недовіру до директора Анатолія Трохимовича, мовляв, дістає гроші на всіх і витрачає їх на себе й на своїх близьких. От, послав пащенка вчитися до Швейцарії. А наші діти місять Над’ярненську грязюку. І її чоловік, безробітний Паня, пообіцяв розібратися з брехливим директором. Потихеньку вони скопіювали ключ від його будинку з метою пробратися до нього і пошукати грошей. Паня вистежив, що директор пішов з дому, зачекав трохи і зайшов у темний будинок. Але виявилось, що директор прийшов додому городами, а не вулицею. Був собі вдома і сидів у темряві. Паня злякався бути викритим, схопив сокиру і вдарив директора по голові. Шукав грошей на очах у конаючого Анатолія. Нічого не знайшов, забрав скрипку і якийсь альбом ілюстрацій. Дружина Анатолія Марина, яку слідчий попросив вказати, що зникло з цінних речей Анатолія, сказала, що мав бути той альбом, втім, вона не певна, можливо, Анатолій його сам продав. А Паня видрав першу сторінку: "Дорогому нашому Анатолію Трохимовичу від випуску вісімдесят якогось року" і продавав той альбом на базарі, просив за нього двадцять гривень. Коли його взяли, почав усе валити на жінку. А та сказала, що не просила вбивати, тільки пошукати грошей. Отакі страсті-напасті. Ото вам побут і звичаї провінції. Сердешний Анатолій Трохимович! Хороший був чоловік!
Чеканчук увімкнув комп’ютер, вставив дискету, яку дав йому Рома Ручкін. Так, на Альошу Рудченка було виділено індивідуальний грант. Зінаїда Андріївна могла не переживати: все із самого початку виділялось тільки на хлопчика. А ось і кошти, направлені на оплату його міжнародного паспорта, залізничного квитка до Києва, авіаквитка Київ-Франкфурт... Усього на Альошу Рудченка фундація витратила 724 американських долари. А тепер про кошти, які Мар’яна везла до Дружбонародівки у той фатальний день. Вона взяла шістсот доларів з внутрішньої каси фундації і занесла ці дані до комп’ютера. Чеканчук знав про внутрішню касу. Кожен співробітник, що працює у фундації досить довго, може раз на два роки взяти одну тисячу з цієї каси для підтримки своїх особистих знайомих. Якщо комісія потім виділить ґрант особистим знайомим співробітника, його буде повернено до внутрішньої каси і співробітник зберігає право допомагати своїм іншим знайомим, якщо ні – то два роки не можна звертатися до внутрішньої каси.
Отже, Мар’яна з якихось міркувань вирішила допомогти школі, де директорував чоловік, до якого вона відчула щось незрозуміле. І так страшно сварилася перед дорогою з Чеканчуком: нема чого допомагати сірості! Ми не собез! Ми GIFTED CHILD INTERNATIONAL! Треба шукати яскраві таланти! А підтримкою до ре мі фа соль нехай займається Міністерство культури! Схоже на те, що вона була тоді люта не стільки на нього, як на себе. О Господи! Несповідимі шляхи твої!
А чому Біст хотів викреслити з документації всі згадки про, як він вимовляв, Дружбородівку? Очевидно, на всякий випадок. Щоб ім’я покійної співробітниці ні найменшим чином не фігурувало в контексті зловживань посадою... А може, не зміг обміняти ті розчавлені гроші з внутрішньої кишені... а може, не встигав обміняти їх до прибуття комісії... а може, вважав за святенництво їх міняти і просто поклав свої кревні до внутрішньої каси... Конкретні мотиви в даному випадку не мають значення. Найцікавіше, звичайно, було б дізнатися про те, чому все-таки Мар’яна вирішила дати гроші на ту обідрану провінційну музичну школу, де після від’їзду Альоші Рудченка не лишилося жодного яскравого обдарування. Невже то була любов, любов, яку, до речі, Мар’яна хотіла вбити в собі, он же ж навіть на ніч із коханим чоловіком не планувала лишатись. Тільки вручити йому гроші і все.
Йому млосно від свіжих новин. Голова йде обертом, серце стрибає від горла до діафрагми. Треба розділити з кимось неймовірність своїх відкриттів. Він набирає телефон Риженка. Слухавку хапають відразу:
– Нема його! – здивовано-налякано відповідає дружина Люда, – телефонував ще десь о шостій і досі нема! Ви часом не бачили його?
І Лариси нема. Майя Гаврилівна приречено каже, що й не чекає дочки додому до католицького Різдва. Все зрозуміло. Вони десь вештаються разом. Де вони можуть бути? Сидять у барі? Чи ходять по снігових вулицях? А може... – Сашко Чеканчук несподівано відчув себе великим сищиком і набрав телефон Мар’яниної квартири. Звичайно, там не беруть трубку, Мар’янин голос ще й досі пропонує говорити після сигналу, і він говорить: пані Ларисо, пане Олександре! Колосальні новини від дружбонародівського друга Кубова! Якщо ви тут, радий поділитися з вами істотним просуванням на шляху пошуку істини...
– Я слухаю, пане Чеканчуче! – хапає слухавку Лариса. Чеканчук розповідає про розмову з Кубовим і про зміст анульованих файлів, а також про свої висновки щодо цього.
– А ми так і не знайшли рукавичок, – каже Лариса.
Можна подумати, вони з Риженком ішли туди шукати Мар’янині рукавички.
– Рукавички! Мар’яна мала звичку ховати свої прикраси в рукавички! Нашу запасну пам’ять поки що ніякий Рома Ручкін не чистив і те, що зберігається там, потроху виходить на поверхню!
У Києві вже давно розтанув той сніг, що тиждень тому падав так несамовито. Знову надворі і не зима, і не осінь. І навіть чарівний куточок міста між Золотими воротами і Львівською площею стоїть сірий і незугарний, незважачи на всі його шпилі, вежі та історичну пам’ять. Але в стінах офісу фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL свято. Новий референт Гірнича Галя тремтячими руками роздає співробітникам конверти з готівкою на дорожні витрати. Вчора благополучно відбула комісія з Лондона. Сьогодні співробітники дозволили собі прийти на службу на дев’яту тридцять, а то й на десяту і бос нікому нічого не каже. Проклятущі дні лишилися позаду. Попереду тільки акція з розповсюдження різдвяних подарунків обдарованим дітлахам України. І є надія, що трагічний досвід листопадового відрядження не повториться. Віст із Гірничою Галею залишаться стерегти офіс до повернення гінців. Потім усі зберуться на передріздвяний бенкет, а далі – канікули аж до православного Різдва.
А поки у стінах фундації – небувала слов’янська розслабуха. Ветеран фундації бородань Славко приніс на роботу гітару і, сидячи на столі, співає "Ещё немного, ещё чуть-чуть, последний бой, он трудный самый..." Всі регочуть, усі п’ють чай, вириваючи в одне одного з рук пластмасовий чайник. Віст лагідно просить Галю піти до гастроному поповнити офісні запаси чаю і галантно запрошує Ларису до свого кабінету.
– Сідай, Ларисо. Я дуже вдячний тобі й за роботу, і за тих колег, що співпрацюють з нами завдяки тобі.
– І за Галю вдячний?
– О, то взагалі немає слів!.. Але й усіх, хто везе різдвяні подарунки, порекомендувала ти. Більше ніхто з наших колег не зміг оперативно нікого знайти.
Тому що я недавно тут. Ті, хто вліз із головою у твоє чистеньке болото, Джері, зазвичай втрачають зв’язки з тими, хто буде щасливий за сто умовних труситися по брудних потягах розвозити твої благодійні пакуночки.
– І всі вони такі добре освічені люди...
– Ти ж знаєш, в Україні велике безробіття серед людей розумової праці.
– О, для ваших інтелектуалів існує стільки фундацій!.. Я й сам хотів написати резерч[36] щодо психосоціальних чинників інтелектуальних здобутків третіх суспільств, то мені ґранта не дали, мотивуючи тим, що такий резерч мають писати самі інтелектуали третього світу.
– Ну, то я бажаю тобі знайти альтернативні джерела фінансування, – відповіла Лариса рядком із типової відмови аплікантам.
Віст сміється.