Магнат був, а що вже землі тієї в нього було — Рів'єра ціла! Маєток — ампір і домова церква при ньому. Так він і випросив був у владики, щоб послав йому отця мого диякона. Не за вдачу його, звичайно, а для ради ліпоти відправ — за дияконову гортань. А гортань у батька мого була, дозвольте сказати, не голос, а паровоз! Як гукне, було, "Многая літа" — брязкіт віконний! А котрі пані були, то просто неприємність з ними ставала.
І стали ото ми жити в маєтку Аристарха Аристарховича, поміщика Підопригори. А він і каже батькові: "Я вас, отець диякон, годуватиму, і вас, і синка вашого, і там на рясу коли і все, а тільки це не для того, щоб ви мені по подвір'ю голосом вигукували. Пити пийте, а голос бережіть, бо він вас годує, і єсть ви ніби артист".
Став тут диякон менше пити, і тихість найшла. І навіть за мене почав був дбати: дозвольте сказати, гардероп справив і одвіз у Лубни в бурсу духовну.
Тепер загальне навчання і шкіл таких немає... Щоправда, мало кому й на думку спаде на попи вчитись, бо єсть це тепер невигідно та й наука для цього непотрібна.
Ну, а тоді... Не хотіли й брати мене, як довідались, чий я. "Нема,— кажуть,— у класі місця для нього". І знову тут Аристарх Аристархович допоміг, поміщик Підопригора.
А тільки вийшло з цього саме хвилювання і без наслідків. Не встиг я й призвичаїтись, може, й місяця не минуло, чуємо, їде до нас архієрей з Полтави. Ну, турботність, звичайно; начальство аж з тіла спало. Чистять, миють і все таке... Коли це одного дня заходять до нас у клас сам інспектор. Так і так, мовляв. Те, инше. І як стати, і що казати... І щоб руки, значить, чисті. І вже виходити хтів, та згадав: "А ви ж знаєте,— каже,— як звуть владику нашого преосвященного?" А ми — аніписк. "Ну, хто знає?" Мовчимо. "Ай-ай-ай! — каже.— Та ви ж чули, як батьки ваші звуть його й богові за нього моляться! Ну, ось твій тато як зве владику?" — та на мене пальцем, пальцем.
Підвівся я та:
— Мочалою,— кажу,— звуть.
1-і, громадянин мій дорогий, що тут було! Я вже й владику того не бачив, і взагалі — край. Диякона викликали. Що вже там йому про мене та й про нього самого казано, не знаю, а тільки всю дорогу смутний був і не пив.
— Сину, сину,— каже.— Так мені не кортіло, щоб ти на попи вийшов!.. Усе думка була, що ти офіцер будеш або там професор який... А тепер бачу, що й на паламаря не витягнеш. Хіба що благодітель наш, Аристарх Аристархович Підопригора не забудуть.
І заплакав навіть. А додому приїхавши як запив, як запив, але вже в тихості — і все зітхав.
А перед Миколою зимнім і померши.
Зостався я сам сирота і навіть як палець.
І був я, громадяни мої дорогі, ніби безпритульне дитя, а як на той час — то хоч і в поводатарі. Поховали отця диякона, ходжу я двором, ну, і в думках сама тьмяність. Отрок, дозвольте сказати, був, тобто підліток і навіть менше, а розумів стан і що нікуди мені дітися.
Коли це виходить на ганок Аристарх Аристархович, поміщик Підопригора, і управитель із ним. І каже Аристарх Аристархович:
— Ось дитя, як билинонька в полі, а я хочу йому бути як за благодітеля.
І навіть так ніби сльоза з очей.
— Оддайте його,— каже,— в науку до мого кухаря. Хай привчається, а на старість — хліба шматок.
Став я з того часу на пекарні жити і кухареві біля меню допомагати.
І що я вам скажу, громадяни ви мої дорогі! І батенько мій отець диякон, і инші котрі, та й сам я — всі вважали Аристарха Аристарховича, поміщика Підопригору, наче за бла-годітеля мого. А тільки, дозвольте сказати, єсть це сама фантасмагорія. Яка ж це єсть добрість, коли він з мене користь мав? Ну, одягали мене, звичайно, і годували, але ж я дні цілі був йому як слуга. А гості там або що, то й ночі недосипав. Ах, громадяни! Та таке багатство мавши, міг він мене до школи віддати і навіть там в академію... І був би я, може, Ньютон який або книги друкував...
Ну, а йому гроші, звичайно, дорожчі, ніж майбутнє людини!
Так от і став я жити на пекарні.
Спочатку добре мені здалося і був я щасливий зовсім.
"Ну,— думаю,— єсть мені все, що людині потрібне". Було, солодке, на третє щось, то й пальцем колупнеш... Звісно, дитина...
Живу я рік, живу я два, живу й далі. Картоплю чищу, помиї виношу... ну й до страв придивляюсь... Соус англез і инше таке... Та тільки щодалі стало с мутні шати мені. Инші діти, дивишся, й погуляють, і до школи, й розваги які... А ти, дозвольте сказати, як проклятий біля тієї плити. З ранку до вечора. Кава вранці й легкий сніданок, згодом чай, пізніше другий сніданок, далі обід, потім чай, знову ж таки вечеря... Повірите, до першої години ин-коли не лягаєш! І дивно мені — і тоді було та й тепер — скільки ото їсть буржуазія,— страх! І все, по-моєму, через бездіяльність і вільність часу. Одне — робити нічого, а головне — енергія вжитку потрібує: от і перетравлюють, значить.
А то, дивись, гості наїдуть — вакханалія, одне слово! А я, як підрісши, то й коло столу прислуговував: костюм на мені з золотими нашивками, і ото стою було — серветку там подаси, те, инше... взагалі... Так наслужишся, було, що ніч прийде, ляжеш — сон не бере!
І став я відчувати, громадяни мої дорогі, усю несправедливість мого життя. Не розуміти, ні, малолітство розуму, звичайно, а відчувати. Що ось, мовляв, иншим куди краще, а вони ж такі самісінькі. І особливо підтримував мене в такій моїй душевності ось який факт.
Дітей в Аристарха Аристарховича був тільки один син. Тобто й ще були, та то панянки. А коли я розуму доходив, то вони вже й заміж пішли і по столицях та закордонах перебували. З ним же в маєтку жив тільки син, так само, як і батько, Аристарх. Це в них у крові.
І любив же Аристарх Аристархович Підопригора свого сина!
— Єсть ти,— було, каже йому,— син мій і нащадок — Аристарх Третій. Нічого для тебе не пошкодую!
І справді не шкодував. Чого б не заманулося Аристархові Третьому — те й єсть. Ну, хлопець і вередував. І те йому не так, і це не вгодно. І панькались усі з ним, вибачайте, як з дурнем. А воно ледаще-ледаще було! "Не можу,— каже,— в школі вчитися, мігрень мені!" — "Ну, вчись вдома",— каже батько. І зараз же вчителів йому. Та тільки і той поганий, і той никуди, аж доки приїхав один — молодий такий, вусики чорненькі і ясні ґудзики. Студент.
Вчаться ото вони, а я їм о 12-ій годині снідати подаю. Ну, подаси та й слухаєш, як вони там і про те, й про це... А найбільше мені про географію сподобалось... А на пекарні кухар аж сатаніє, дозвольте сказати. "Де тебе лиха година носить! Цілу годину швендяєш!" Мовчу, було, а сам усе думаю про ті закордонні країни з географії... Як там — чи так, як і в нас?
Та й насміливсь одного вечора. Дивлюся, гуляє студент, садком походжає... Волосся йому на лоба звисає, і в обличчі замисленість... Підступив я тихенько та — кхм... кхм...
А він:
— Чого тобі, хлопче?
— Я,— кажу,— про географію...
Подивився він на мене — і вірте чи ні — огонь з очей. А далі посміхнувся та бере мене за руку, садовить на ослона біля кам'яної богині і сам поруч сідає... І такий голос у нього душевний — ось і скільки років минуло — так і бринить він мені!
— Давно я,— каже,— придивляюсь до тебе і бачу, що тобі наука спати не дає...
І як почав, як почав... Багато чого я не зрозумів, а дещо й збагнув-таки. Що ось, мовляв, наука — це все і, дозвольте сказати, сила. І що через неї люди стають. А тільки що бідному до неї не доступитись і — що єсть це несправедливість. Коли це вже вечір і чую — гукає мене кухар і лається. Схопився я, а таки не втерпів.
— А по инших країнах,— кажу,— як? Ну от Пекін, Нанкін і Кантон?
— Там,— каже,— краще, звичайно, бо культурність, але однаково: котрі бідні — то тим хоч плач!
Часто після цього навчав він мене, і про все, про все, громадяни мої дорогі, говорили ми з ним. А більше, дозвольте сказати, про несправедливість.
— От,— каже, було,— навчаю я йолопа й ідіота. А тому, що гроші... А ти бідний і як сирота лишився, то, може, в тобі талант гине.. Але чекай,— каже,— скоро вже...
І піде, і піде такого вже, що я й не доберу... Про час розплати якоїсь усе говорив і що недалечко.
І такий мені сум через усе це став, що й не сказати! То все науку пізнати кортіло і щоб не кухарювати, а то вже просто заздрість... І навіть, дозвольте сказати, лютість.
"Оттакі,— думаю,— люди! Ну, чим я гірший від инших? І може, талант гине... А туди ж — благодітелі називаються!" І наче новими очима став я дивитися на життя своє на пекарні і на Аристарха Аристарховича, поміщика Підопригору. А що вже синок його — так став він для мене просто як ворог і василіск. Побачу коли — то аж тіла тремтіння...
Спати я перестав і зблід. І сталося тут, громадяни мої дорогі, таке, що його, дозвольте сказати, і в творах не вичитаєш... Злочин і ніби душогубство! Як я дійшов до цього, звідки мені таке спало на думку *— не знаю, а тільки був факт замаху на життя особи Аристарха Третього.
Велів мені кухар зготувати для Аристарха Третього котлети курячі. Роблю я, а сам очей від стіни не одірву! Що поверну голову, а погляд знову туди... Що за гіпнотизм такий! Підходжу я до стіни і бачу — стирчить на стіні цвяшок... Цвях звичайний. І була тут хвилина як у сні... Витягаю я той цвяшок — і в котлету! Далі в сухарики її, підсмажив — несу. Подаю я котлету синові магната і ніби благодітеля, а сам аж білий...
— Чого це ти, паламарча,— питається він,— блідий такий?
А я тільки слину ковтнув — та за двері. Вибіг надвір — ні жив, ні мертв: чекаю. Як не зніметься галас у палаці, як не забігають! Коней сідлають! По лікаря їдуть!
— Що таке? — питаю, ніби й не я.
— Панич,— кажуть,— котлетку вживав і цвяхом отруївся. Так, що й зуба зламав.
Ну, другого дня вишмагано мене й бито. І може, й вигнали б мене, та сталася тут по телеграфу якась родинна подія в столиці, й Аристарх Аристархович виїхав тієї самої ночи з маєтку свого разом із сином. Поїхав і студент.
І став я знову один і на пекарні. Та вже, замість дитячої безневинності в серці, був я незадоволений з долі своєї і ніби розгублений. І всюди з того часу, громадяни мої дорогі, бачив я, дозвольте сказати, несправедливість фактів і що ось бідні й багаті.
— Брешеш ти все! — сказав Куниця, але не сердито, а якось сумно: заколисував його солоденький тенорок Сичова.
— Брешу? — здивувався той тонко і враз хитрим смішком розлився.— А це вже ви, громадянине мій, розбирайте, де правда, а де брехня, а моя справа маленька — розповісти вам історію свою...
Коли сміявся, збігались йому круг очей тонкі зморшки веселі, бліді щічки тіпались дрібно; коли б не борідка — підлітка-пустуна нагадував би.