Якщо степовики наважуються ті яри долати, руси непомітно проходять своїм лабіринтом, нападають зненацька і нищать переправи навіть невеличкими загонами. Оце і є так звані Змійові вали.
Казав Никифор Тавр, а його слова засвічувалися в пам’яті Феодора світлими і яскравими, далекими і милими спогадами, як тоненькі свічки у тьмяному й покинутому храмі, освітлюючи усе ширший простір з дивними, призабутими і тому ніби нововідкритими зображеннями.
Йому неясно ввижалося прекрасне й трохи сумне, як у божої матері, жіноче обличчя у сяйві золотих кіс, обличчя тепле і лагідне, до якого хотілося ніжно й пестливо торкнутися пальцем. Ласкаво хилилося те чарівне обличчя-видіння до малого Феодора і промовляло солодко-журливо, з гамованою, ледь відчутною тривогою:
"Із-за моря синього, із-за гір високих прилітало Зміїще-Горинище. А на крилах його, мов круки, сиділи Горе із Злощастям. Що не літо, прилітало на Русь вогнедишне чудище. Воно товстими ножиськами лани топтало, вогнедишними головами оселі палило, гнало за синє море, за високі гори у полон-неволю добрих русичів. І лишалося на Русі тільки лихо з жалобою, холодний попіл та сльози вдів і сиріт. Та ось виріс у лісах дрімучих, серед трав колючих, серед річок прозорих, серед земель неозорих славний і сильний руський богатир. Коли він ішов, під ним земля вгиналася, а небо хиталося. Аж ось знову прилетіло Горинище. Почало палити, почало топтати, почало в полон брати. Тоді узяв богатир меч-кладенець і став із лютим Зміїськом на нерівний бій. Три дні і три ночі билися вони і не могли один одного здолати. І поважчав меч у руці богатиря. А чудище сповна було сил, бо коли одна голова в нього спала і відпочивала, дві билися. Тоді піднявся на поміч славному богатиреві увесь руський люд. В землю гострі палі вбили, щоб чудиську не ступити, на крила Зміїщу сіті кинули, щоб Горинищу не злетіти, а тоді затягли у глибоке озеро, щоб вогнедишні голови згасити. Стало Зміїще покірне, як побитий собака. Запріг його богатир у велетенське рало, зроблене з найбільшого, віковічного дуба, і виорав на Зміїщі землі навколо усієї Русі глибокими ярами, щоб пішому не пройти, вершнику не проїхати, сірому вовку не пробігти. І ніхто по знав з тих змієвих ярів ходів-виходів, окрім славного і сильного руського богатиря…"
Хто розповідав про це Феодорові? Чиє обличчя схилялося над ним? А може, сам собі колись вигадав чарівну казку, щоб населити добрими привидами своє сирітство і дитинну самотність? Хтозна…
Він відігнав ці дивні видіння, що гріли серце і п’янили голову, аби вислухати до кіпця начальника секрети. Щось він таки недочув, бо Никифор Тавр казав уже не про Змійові вали, а про інше:
— Тепер шлях зі сходу також перетято, бо князь Володимир по всіх рубіжних ріках збудував фортеці і будує нові. От ми й мусимо допомогти нашим степовим помічникам.
Щоб повернути начальника секрети до недочутого, Феодор запитав:
— Хіба василевс збирається воювати з руським князем?
— Навіщо? Поки руси воюють з степовиками, нам воювати з ними не доведеться. Хай виснажують один одного. Однак, якщо руські кордони будуть замкнені, печеніги ринуть до нас. Отож ми й відімкнемо їхні кордони ключем до Змійових валів, котрі ти мусиш пройти зі своїм загоном. А степові кагани одержать твою схему з прихильних і ласкавих рук божественного василевса. Разом із золотом. І будуть вдячні.
Все було з’ясовано. Майже все. Бо Феодор ще запитав:
— А навіщо ж ми перестріли сокіл-корабель?
— Ти не слухав? — Никифор Тавр важко глипнув йому в очі. — Це не схоже на тебе. Не слухав — зараз!..
Никифор Тавр спохмурнів, його брови зсунулися, чоло перетяла глибока зморшка. Змінився Феодор, змінився не лише зовнішністю. Змінився своїм внутрішнім змістом. А він, Никифор Тавр, вчасно цієї метаморфози не примітив. Неуважний агент — непотрібний агент. Варто було б його замінити. Але складну гру вже несила було переграти: як і в шахах, у грі секрети, коли вона почалася, ходи не повертаються.
— Скажи мені, Феодоре, тільки скажи щиро, — м’яко і приязно запитав Никифор Тавр, — ким ти хотів би бути?
— Воїном! — раптом справді щиро вихопилося у Феодора.
— Агент — завжди воїн, — обережно докинув начальник секрети.
— Так, воїн, — погодився Феодор. — Але воїн, котрий ховається, криється. А я хочу зустрічатися з ворогом очі в очі, меч в меч…
— Даремно ж ти не слухав! Саме про вояцькі вправи — око в око, меч в меч, — Никифор Тавр ледь зневажливо всміхнувся, — йшлося. І то — з дуже небезпечним суперником.
— З ким?
Тепер Никифор Тавр заговорив холодно, суворо, стисло і чітко:
— Знову повторюю план, розроблений в нашій секреті. Слухай і запам’ятовуй. На Русь ідуть війною об’єднані племена печенігів. Наші люди поширюють чутки, ніби намовив їх на цей похід руський втікач Варяжко. А насправді їх веде наше золото. Мета — відтягти з-під Києва збройні сили Володимира. Для того, щоб там безборонно міг діяти невеличкий загін, твій загін. Аби не втрачати час, печеніги не братимуть фортечок Посулля. Отже, в них лишаться збройні застави, цілком достатні, щоб виявити, наздогнати і знищити невеличкий загін. Твій загін, Феодоре. На соколі-кораблі з тридцятьма дружинниками повертається до ключової фортеці Воїн воєвода усього Посулля Ілля Муромець. Якщо знищити цей загін, уся оборонна система розладнається, розіб’ється на відокремлені застави — шлях тобі вільний. Ми перестріли сокіл-корабель — загін Іллі Муромця на березі. Ти викличеш його на чесний двобій і знищиш. На це вміння і сили у тебе задосить. Потім кінною атакою поб’єш усю дружину. Гадаю, сто вершників впораються з тридцятьма пішими воїнами, притиснутими до ріки.
Не сказав Никифор Тавр, що серед дружинників є ще й Добриня, київський логофет, начальна голова руських агентів, котрого також необхідно конче знищити. Навіщо про це казати, коли наказано винищити весь загін?
А Феодор похмуро думав про те, що він власними руками має загубити чарівну казку, яку дивом дивним проніс крізь усі негоди у серці своєму, як проніс на серці нехитрий талісман — плаский камінець на мотузяному гайтані. Лють закипала в ньому, і він був радий наступному двобою хоч би з чортом, аби зірвати на комусь зло.
Розділ 23
ФОРТЕЦЯ З ВІТРИЛОМ
Тієї ж ночі Феодор очолив печенігів і трьох із них відрядив на розвідку, аби роздивилися, де зачаїлися руси, що вони роблять, вивчили місцевість і підходи до корабля, зручні для нападу кінноти.
Трійко пластунів вужами нечутно сунули в гострій траві, сторожко вдивляючись поверх степового, п’янкого від густих теплих пахощів буйнотрав’я. Хочеш щось побачити вночі, дивись від землі до неба. Воно завше світліше, аніж земля, яка всі фарби вбирає в чорні тіні. Вужчає виднокруг, зате — видко. Коли досягнули прибережного верболозу, попідводилися, нашорошені, напружені, готові до нічних несподіванок. Вже не було потреби припадати до землі. Рухалися обережно, з краю річкового чагарника, пильнуючи теплий піщаний берег, що похило мостився під зірчастий плин. Річка вночі, як і небо, світліша від землі. Пройшли далеко вздовж берега, однак сталося дивне: русів не знайшли. Сокіл-корабель як у воду впав. і тільки коли засіріло на обрії, пригашуючи слабкі зорі, його раптом побачили на крутому піщаному пагорбі, які інколи трапляються в низьких заплавах, на пагорбі, порослому сухою невибагливою травичкою і цупкими, жилавими у корневищах кущиками, які, власне, й не давали Славутичу розмити його у повінь. Висока щогла сокола-корабля зі згорнутим вітрилом впиналася в небо, як хрест на кургані. Недосяжний став сокіл-корабель для грецького вогню, неприступний зробився й для наскоку кінноти.
Коли розвідники повернулися з цією новиною, Феодор вилаявся подумки і рушив до того осоружного горба, непіддатливого буйним хвилям могутнього Славутича, з усім загоном, щоб оточити його і мати русів на оці, аби не втнули вони ще якусь несподіванку.
Пагорб за своєю площею був невеличкий, але крутенький. Корабель ледь вмістився на ньому, зіпертий з обох боків на весла, як на милиці. Борти його були чорно просмолені і добре запалали б від вогненних стріл, якби завбачливі руси щільно не понавішували на них свої довгасті червоні щити, а там, куди щити не сягали, замазали смоляні борти вогким і прилипливим річковим мулом. Піднявся сокіл-корабель на піщаному крутосхилі, як маленька фортечка. Кепська справа, непередбачена. Отаких хитрощів вони з Никифором Тавром не врахували, хоча й могли б щось подібне завбачити, пам’ятаючи жахну загибель добірних кавалеаріїв Варди Фоки.
У чистому полі сто вершників проти тридцяти піших — сила. Але сто вершників немічні проти тридцяти досвідчених воїнів, що бороняться за фортечними стінами. А руси напевне й про воду подбали, якщо не забули замазати борти мулом, по вінця наповнили усі цебра й баклаги. Малий сокіл-корабель, та високо піднявся, затуливши воїнів щитоносними, невразливими для стріл бортами.
Фортеці відчиняють навальним штурмом або ж тривалою облогою, коли голод або спрага переважать мужність її оборонців. Для штурму — бракувало сили. На облогу — часу.
Що ж діяти? Кликати на підмогу моряків з галери, щоб піти на злам цієї дивної фортеці з вітрилом? Мабуть, так. А втім, в одному ратному ділі й корабель-фортеця не завадить.
Феодор згорнув на стрілі листа, писаного на тонкому пергаменті, в котрому виразно було сказано: "Йдемо на Русь. Київ-град на меч візьмемо, на дим пустимо. Князь ваш митиме копита наших коней, княгиня митиме ноги кагана. Оберіть поєдинщика на чесний бій. Наша сила вашу пересилить". Листа складали разом з Никифором Тавром, щоб забринів для русів незмірно образливо, але й шляхетно, щоб русам сором було знехтувати викликом на двобій, на чесний бій поєдинщиків, щоб з метою несумнівного покарання нахабного зухвальця вони обрали найсильнішого богатиря. А найбільш уславлений, серед них був грізний воєвода Ілля Муромець…
Була пущена стріла вправною рукою і вп’ялася у щоглу корабля-фортеці, дрібно затремтівши пір’ястим хвостом. Тепер слід чекати на відповідь.
Багато знав Феодор про хоробрих у бою русів і в той же час знав надто мало, значно менше, ніж про інші народи, що межували з велетенською Візантійською імперією. Бо всі інші народи мечем вписували імена своїх вождів у всесвітню історію, а руси такої історії по мали, бо не зазіхали на чужі землі і чужий достаток.
Що ж знав Феодор?
А те, що вчив у секретній школі і чув за столом князя Володимира Святославича у спогадах-переказах, що збереглися від дідів-прадідів, у врочисто співучих билинах.
Здавна через Русь, зі сходу на захід, услід Сонцю-Ярилу, степом, що розчахнувся, мов широчезні ворота, котилися численні валки кочовиків, що шукали нових земель і багатої здобичі.