І тому було б небажано і навіть прикро, якби на вас хоч найменшою мірою вплинули мерзенні пацифістські марення фрау Шеєр… Будьте обережні у поводженні з нею!
Розділ 13
"ПРИВИДИ" З’ЯВЛЯЮТЬСЯ УНОЧІ
Останніми днями оберштурмфюрер Віллі Майєр ранками та вечорами ходив із Крістіною прогулювати пса. Це нікого не дивувало. Посилений інтерес Майєра до чарівної фрейлейн був очевидним і природним.
Їм було зручно отак зустрічатися і розмовляти, не викликаючи підозр.
Погода теж сприяла їхньому усамітненню — вона різко погіршала. Температура впала на двадцять градусів нижче нуля, що траплялося рідко у цьому краю. Різкий, шквальний, крижаний вітер проганяв з вулиць всіх, окрім зіщулених патрулів.
Нав’язливо впадало в око безліч об’яв німецької комендатури, уже стемнілих або пожовклих, наклеєних на стовпах і стінах будинків. їх легко було впізнавати по завжди жирно і крупно видрукуваному РОЗСТРІЛ.
Ставрополь доживав свої останні дні "під німцем". Під натиском успішно наступаючих радянських військ ворог відступав. Деякі органи німецької влади і тилові військові підрозділи уже покинули місто, інші військові частини спішно готувались до від’їзду.
"Привиди" оберштурмбанфюрера Хейніша… Ті, що мов отруйні змії, принишкли в сейфі… Як до них дістатися, щоб потім, коли вони виповзуть на люди, впізнати і знешкодити? Практично — неможливо. Сейф був неприступний. Марков забезпечив Крістіну мініатюрним фотоапаратом "Мінокс" і надчутливою плівкою… Цієї ночі все мусить вирішитися. Іншої нагоди не буде…
Шансів на успіх було чимало. Стався щасливий для неї випадок. Але чи так? Хіба вона весь час не шукала найменшої можливості для виконання завдання?
А сприяв Крістіні, сам того не відаючи, власник складського приміщення, утвореного з номера 74-го, зондерфюрер доктор Конрад-Уго фон Готенхауз, радник з економічних питань адміністративно-територіального штабу "К" ("Кавказ").
Це сталося вчора.
Як завжди несподівано, він нагрянув з цілою пакувальною бригадою з полонених. Звісно, під есесівською охороною. За якихось дві години численні "сувеніри", "дарунки на згадку про…" і "вияви щирої вдячності" були дбайливо запаковані до контейнерних ящиків, залишалося їх тільки повантажити, що, безумовно, й буде зроблено, коли гер Готенхауз тікатиме: в ешелонах з награбованим, краденим і демонтованим, які він гнав до Німеччини, знайдеться місце і для його "дріб’язку"…
Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.
Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.
— Якщо пропаде хоч цвях, — суворо попередив базарного колегу, — повішу на гаку замість люстри!
А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.
Назустріч ішов патруль.
Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.
Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.
— "Мінокс". Плівкою заряджено.
— Дякую, Віллі.
Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить — дублювати можна.
— Чи не буде затримки з ключем? — спитав Віллі.
Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:
— І коли ви встигли?
Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.
Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку — це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля — офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, — чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її — значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.
— Віт, у двір! — прошепотіла і відпустила поводок.
Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.
Вийшов Хатагов.
— Що трапилось?
— Ти що, не бачиш? — Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. — За собакою зайшла! Зірвався з повідка! — сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.
Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:
— Зліпок. Потрібен ключ…
— На коли?
— Операція завтра ввечері.
— Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.
— Де і у кого я візьму ключ?
Хатагов задумався.
— Скоріше. Патруль скоро повернеться, — квапила Крістіна.
— Чи зможете завтра в обід прийти на базар? — спитав Хатагов.
— Зможу. Буду прогулювати собаку.
— Тоді слухайте: на базарі, біля скоб’яного кіоска, буде торгувати рукавичками моя хазяйка, ви її знаєте. Підійдете до неї і поцікавитесь товаром. Вона вам покаже чоловіка, від якого одержите ключ. Здається, повертається патруль…
Крістіна шарпнула за поводок.
— Додому, Віт!
…Базар жив своїм життям. Торгували цивільні й військові. Тут були німецькі та румунські солдати й офіцери— продавали панчохи, дитячі ковдри, борошно… Крістіна, уникаючи зустрічі з поліцаями і гітлерівськими вояками, утримуючи на повідку Віта, пробилася на протилежний бік базару, де торгували шкіряними товарами. Підійшла до Хатагової.
— У вас є рукавички мого розміру?
— Треба пошукати, — Хатагова нагнулась до свого мішка. — Зараз він підійде, — пошепки мовила.
Крістіна почула за спиною чоловічий голос:
— Панночко, купіть мої рукавички.
Повернулась: перед нею стояв молодий хлопець у кубанці, зсунутій на потилицю, і тримав у руках добру дюжину рукавичок.
— Візьміть, будь ласка, оці — не пошкодуєте.
Крістіна одягла рукавичку на ліву руку і наштовхнулась пальцем на ключ.
— Ти чого це перехоплюєш покупця? — накинулась на хлопця Хатагова. — Бач, який знайшовся! Ану іди геть!
— Мовчати! — гримнула Крістіна і відійшла з хлопцем праворуч. — Я купую те, що мені подобається…
Прогулюючись пустельними, вітряними вулицями Ставрополя, Крістіна і Віллі востаннє узгоджували свої дії.
План Бергер був такий: після того, як Готенхауз вибив з дверей номера старий замок, він не зміг на його місце установити новий, бо там утворилася дірка, і він змушений був приладнати так званий "англійський" у другому місці дверей, а дірку було забито чорним диктом. Зроблено все це наспіх, ненадійно. Отже, дикт можна легко видавити з коридора.
Отвір був достатньо широкий, і Крістіна вирішила скористатися ним для того, щоб звідти, з номера, фотографувати "привидів" Хейніша, яких Віллі Майєр проводитиме до оберштурмбанфюрера по коридору, освітленому в достатній мірі для надчутливої плівки.
— Ще раз про порядок наших дій. — мовила Крістіна. — У зручний момент, коли в коридорі нікого не буде, ви видавлюєте фанерку і відмикаєте номер. Після того стукаєте до мене. Тричі по два коротких удари.
— Тричі по два коротких, — повторив Майєр.
— Я зачиняюся в номері. Агентів проводьте до Хейніша без поспіху, серединою коридора.
— Це зрозуміло…
— Скільки їх буде?
— Хейніш сказав — четверо.
— Ви їх знаєте в обличчя?
— Ні. Знаю тільки резидента.
— Хто він?
— Якийсь Шеварладзе, займає керівне становище в Північно-кавказькому легіоні[17]. Він очолюватиме групу цих агентів.
— Як же ви будете зустрічати їх, коли не знаєте в обличчя?
— При вході до готелю мені їх будуть передавати співробітники СД, з якими ці агенти мають зв’язок.
— Вони зустрінуться між собою?
— Ні. Виводити з готелю буду другим ходом. Агенти не повинні знати один одного. їх імена, псевдоніми, місця осідання відомі лише Хейнішу і резиденту.
— Отже, Хейніш розмовлятиме з агентами поодинці?
— Так. В присутності резидента — він повинен знати своїх підлеглих.
— Скільки це триватиме?
— Максимально — дві години.
— Це добре, — полегшено зітхнула Крістіна.
— Хвилюєтесь? — співчутливо запитав Віллі.
— Трохи…
— Не варто — я ж вас страхуватиму, — заспокійливо мовив він.
Крістіна вдячно всміхнулася. Звісно, страховка Майєра не зайва. Навіть необхідна. Тільки йому не відомо, що Марков з підпільниками подбали й про це.
Її страхуватиме однорукий натирач підлог, що двічі на тиждень натирав уночі паркет коридорів. Скільки разів вона бачила цього непримітного, мовчазного чоловіка і жодного разу не звертала особливої уваги. Як і всі мешканці готелю. І от, виявляється, він — товариш, друг, боєць таємного фронту, лінія якого пролягає й по готельних коридорах… Сказати Майєрові? Мабуть, треба. Бо ще прожене. Але без подробиць. Лише натякнути, і край.
— Сьогодні вночі натиратимуть підлогу, — сказала вона.
— Про це не турбуйтеся: скасуємо! — запевнив Віллі.
— Не треба! — коротко наказала Крістіна.
— Чому? — здивувався Майєр.
— Взагалі не чіпайте натирача підлог, — замість відповіді додала вона.
— Зрозуміло… Ну що ж, нехай собі порається…
— І ще, Віллі: нам необхідний запис розмов.
— Це неможливо! — заперечив Майєр.
— Що заважає?
— Ну, самі подумайте…
— Я подумала. Треба створити необхідність перепису плівки. Може ж вона, наприклад, порватися?..
— Трапляється…
— Чому ж не може трапитися у вас?
— Зрозумів.