Змiй тодi ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!
— А звiдки ж вiн узявся?
— Друже, вiд твоух запитань упрiти можна. Аж голова обертом йде! Звiдки узявся велемовний i премудрий Змiй, один господь знас, та нiчого про це не написав...
— А може, це вiн — Виконавець Наказiв господнiх? Сказав господь: "Хай буде Свiтло!" I стало свiтло... Як ти, Iоно, гадасш?
— Ой, краще помовч, Левiафане! А то й у тебе Всевишнiй вiдбере мову. I замовкнеш ти навiки, як нещасний бiблiйний Змiй... Кому потрiбнi зайвi теревенi?
— Так воно ж цiкаво...
— Йому, бачите, цiкаво! Ха! Та менi лише за те, що я слухав тебе, охальника дiянь господнiх, строк ув'язнення збiльшать на повну котушку! Замкни вуста — тьху! — утробу — i намотуй на вус, що чорним по бiлому писано. Ясно? Мовчки слухай!
— Та я слухаю...
Я собi далi оповiдаю, а вiн знову:
— А чому Всевишнiй одразу не вигнав з раю Адама i рву?
— Га? — тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.
— Сам подумай, Iоно, — вперто розтовкмачус менi Левiафан, — то вiн молодят голубить i сам ум моднi строу шис, а то враз — виганяс! Навiщо було йому стiльки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! I судовоу справи порушувати нема потреби... Карай — та й усе!
Аж тут приходжу до тями i викручуюсь, як вуж на пательнi:
— А хто тобi сказав, що господь вигнав Адама з рвою за прелюбi дiяння?
— Так усi пастирi кажуть!
— Усi пастирi кажуть... Усi невiгласи брешуть! Як господь мiг виганяти ух за милi любощi? Адже вiн сам наказав: "Любiться i розмножуйтеся". Второпав? А тi пастирi байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потiм патякають, як викiнченi неуки. Чули дзвiн, та не знають, де вiн...
— А за що ж вигнав? — повертас на свос впертюх Левiафан.
Довелося натужити пам'ять i пригадати залiковий курс з допомiжних писань — апокрифiв, що не увiйшли до бiблiйного канону.
— Бо в раю було ще одне Древо, — притишеним голосом повiдомив я.
— Яке? — мов змовник, прошепотiв i Левiафан.
— Древо Життя! — наважився я прошелестiти безбарвним голосом.
— То й що з цього?
З усього було видно, що Левiафановi мос повiдомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладнiше:
— Хто покуштус плодiв з цього Древа, здобувас безсмертя. А рва вже добиралася до нього... Варто уй з Адамом було з'усти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутнiми, немов сам господь-бог! Навiть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранiчною владою Наймудрiшого було б покiнчено назавжди! I нiякого Потопу не було б! Та й iнших лих i знищень... Ось на цю безбожну диверсiю у раю i замiрявся штовхнути несвiдомих молодят хитромудрий мерзотник Змiй. Та господь вчасно викрив цю пiдступну змову приречених. Покарав усiх трьох! Особливо було непереливки Змiсвi... Та всю цю справу Всевишнiй розумно ховас в найсуворiшiй тасмницi. Навiщо бентежити своух рабiв нездiйсненними надiями й мрiями?
Коротко кажучи, оповiдалося про Адама та рву довго.
Розповiдаю Левiафановi, а сам пильно стежу, як вiн реагус. На початку оповiдки (в уу славословнiй частинi) мiй кит байдуже жував планктон. Та потiм його зачепило. На фривольний гачок. Щодалi — гачок мiцнiше впинався. Левiафан навiть забув жувати. А потiм так заслухався, що аж пащу роззявив.
Отут я й спостерiг, що Левiафан, захоплений бiблiйними басчками, втратив усяку пильнiсть, що нiяк не личить нi в'язницi, анi наглядачевi. Вiн навiть за курсом не стежив. Потроху лiнивi хвилi прибили його аж до берега.
А я iнтригуючим гласом кажу:
— Як дiзнався про Древо господь...
Та й стрiмголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.
— Ти куди? — запiзнiло сполошився Левiафан. — Тiкати? Ану, гайда назад в утробу!
— Нi, друже Левiафане, не буде цього. Прощавай!
Тодi вiн почав канючити, мов жебрак нещасний:
— Повернися, Iоно, коли справдi вважасш себе моум другом... Мене ж з роботи потурять... Скажуть: роззява... А в мене на шиу китиха чудо-юдо, малi китенята...
Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цiй ситуацiу порадами...
— Який же ти роззява. Левiафане? — примирливо кажу я. — Та хто й насмiлиться отаку нiсенiтницю верзти? Ти ж сам пречудове знасш, що все — в руцi божiй. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звiльнення за божим промислом! Твiй хазяун Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свiдкiв нема! Окрiм того, нiхто й досi не подбав про те, щоб завести у твосму черевi канцелярiю з вхiдною i вихiдною документацiсю. Отже, виходить, що ти — непiдзвiтна адмiнiстративна одиниця.
— Так-то воно так, але...
— Нiяких "але". Левiафане! Забудь про тi лихi "але" i нiколи не згадуй! Пам'ятай: за вiдсутнiстю канцелярськоу документацiу тобi мусять вiрити на слово. Що скажеш, те й вiдповiдатиме iстинi! А ще с один бюрократичний прийом, що б'с начальство наповал!
— Який це, Iоно? — схопився Левiафан на мiй натяк, мов потопаючий за соломинку.
— А ось який: коли постанеш перед грiзними очима Посейдона, наберися нахабства i одразу премiю проси!
— А за що?
— Ну, це ясно: за понаднормову трудову вахту по утриманню особливо небезпечного злочинця. Тодi Посейдон буде думати не про мене — втiк я чи не втiк, а про премiю — давати уу тобi чи не давати... Ну, бувай живий-здоровий! А менi в дорогу час!
— Бувай, арештанте! — вже веселiше вiдгукнувся Левiафан. — Ну, й хитрун же ти, Iоно! Але послухай-но i мосу поради. Iди, хлопче, в Нiневiю i не барися. Якщо, звiсно, не хочеш бути ув'язненим ще й у черевi Бегемота...
24. НЕМА ВОЛI Й НА ЗАЯЧИЙ СКIК
"Швидко йти — бiду знайдеш.
Помалу йти — бiда тебе знайде".
З народноу сатири.
Стою на високому пагорбi i милуюся згори пречудовим мiстом, яке спорудив легендарний цар Нiн, а прикрасила уславлена цариця Семирамiда. Серед пишних зелених садiв височать бiлi палаци. Вздовж його берегiв лине широка рiка Тiгр. Тихо струменiють, зблискуючи в сонячних променях, прозорi води. Човник рибалки пливе. Вдалинi вiтрило корабля пломенiс. Краса!
Отак укляк на пагорбi i милуюся.
Аж гульк — з обох бокiв бiля мене стовбичать ще двос. Один, красунчик у вишуканому хiтонi, недбало пальмовою вiттю помахус. Другий, барчистий гевал — з шиу до п'ят обвiшаний вiйськовими вiдзнаками, зловiсно мечем побрязкус.
Невже я вскочив у нову халепу?
А наувний, мов дитина. Левiафан обiцяв лише Бегемота. Та чого iншого можна чекати вiд простого морського трударя-добряги? Левiафан тiльки зовнi — чудисько. А цi двос...
— Як. ти гадасш, Михайле, — лiниво цiдить красунчик, — порозумнiшав у черевi китовому наш молоденький непослух чи й досi дурiс?
— То твос штукарство, Гавриле, тобi й знати, — знехотя бурчить обтяжений м'язами гевал. — А моя метода проста: казанком по мордi — i край! Такому — слово, вiн тобi — сто. А коли даси казанком по мордi, одразу — повне взасморозумiння.
— Це ти серйозно?
— Цiлком! Казанок, особливо чавунний, дохiдливий i переконливий аргумент, що не потребус жодних дискусiй.
— Цiкаве спостереження...
Отак балакають помiж собою, нiби мене й на спомин нема. А я мiж ними нi в сих нi в тих....
У кожного на раменах, мов генеральськi еполети, лежать маленькi золотi крильця. Чував я, нiби у небожителiв завжди так: чим вищий сан, тим менш обтяжують плечi крила. У архангелiв, примiром, це просто легесенька iсрархiчна ознака — ум небесних бриляк не тягати. А величезнi вантажнi крила — то у рядових янголiв-чорноробiв.
Хто ж цi двос?
— Казанком по мордi, кажеш? — замрiяно помахус вiттю милосердя гарненький до огиди красунчик.
— Авжеж, Гаврило. Але можна й чоботом пiд дих. А то й кулацюрами ребра полоскотати.
— Цiкавi пропозицiу, — знову лiниво мимрить потворно-гарний красень.
Боже мiй! Невже?..
Невже це перший порадник Всевишнього архангел Гавриул i верховний душогуб архистратиг Михаул? Схоже на те...
Ну, коли так, то нiякi словеса менi не допоможуть. Тiльки повна, безмежна й мовчазна покора. Iнакше цей нiжний красунчик мене двома пальчиками придушить.
Я бебехнувся на колiна, молитовне склав долонi i звiв очi до неба з нiмим благанням.
— Молодця! — янгольським голосом схвалив моу капiтуляцiйнi дiу архангел Гавриул.
— Ага! — присднався до нього архистратиг Михаул. — Тепер i чоботом йому по мордi зручно дати...
Чоботи архистратига були з мiцними чотирикутними носаками, окутими бронзою. Таким чоботам — зносу нема. Скiльки б небесний головнокомандувач не човгав ними по мордах, пиках та фiзiях.
— Чому ж ти не послухався, Iоно? — слейним голосочком запитав Гаврило. — Тобi ж випала найвища честь: пророкувати iм'ям Всевишнього.
— Дозвольте поясню! — змолився я.
— Тiльки коротко, — попередив гевал Михайло. — А то...
— Знаю: по мордi!
— Ти диви! — розчулився архистратиг. — Ну, давай, кажи, що масш збрехати.
— Вашi Свiтлостi! В усьому винен старий пень Авiмелех. Вiн сказав, щоб я пiшов пророкувати кiнець Нiневiу, та не сказав, вiд чого вона мас загинути. А це с грубим порушенням святоу iнструкцiу. Адже усяке пророцтво мусить бути конкретним, iнакше всi пророчi зусилля виявляться марними.
Я замовк i знову звiв очi до неба, не мiняючи молитовноу пози.
— Вмотивовано бреше, — оцiнив Гаврило.
— Як на дурня, то повiрить! — погодився Михайло, побрязкуючи лускою нагород.
— Що ж, Iоно, — провадив далi красунчик Гаврило, — я виправлю помилку Авiмелеха. Хоча б для того, щоб надалi ти не мав чим вiдбрiхуватись. Знай: ресстр покарань господнiх нiчим не обмежено. Кiнець мiста настане через сорок дiб з дня початку твоух пророкувань. Можливо, Нiневiю спопелять надпотужнi блискавки...
— Торох-торорох! — повiдомив кодову назву каральноу акцiу архистратиг Михайло.
— Або мiсто буде зруйновано астероудами, метеоритами, болiдами та iншими сфероудами...
— Вах-бах-бах! — пояснив головнокомандувач.
— Або його поглинуть води Тiгру купно з хлябами небесними...
— Буль-буль-буль! — уточнив стратиг.
— Може бути застосований комплексний метод покарань господнiх.
— Торох-торорох-бах-бах-бах-буль-буль-буль! — у захватi розтлумачив Михайло.
— Все уяснив,, Iоно?
— Як на духу! — гаряче запевнив я.
— Ну, тодi паняй з богом.
— А то — баняком по мордi!
25.